«Не збереться, – тьотя Клава зітхнула. – В нього робота».
«Збереться! Збереться!» – раптом закричав Рудий.
«Ти що, Толику?.. – Мені було видно, як тьотя Клава обійняла сина. – Ну не плач!»
«Рудий! – долинув голос Кудлатого. – їх тут немає! Біжимо!»
«Ну я їм покажу! – Рудий вирвався з материних рук. – Ну в мене Опудало потанцює!..»
«Толику! Толику!» – закричала тьотя Клава, але Толиків і слід прохолов.
Тьотя Клава ввійшла в перукарню і натрапила на нас, – вона, видно, про нас забула.
«А-а-а, ви ще тут! – сказала вона. – Стривайте, стривайте, ви ж з одного класу з моїм Толиком?»
«З одного», – видушив Димка.
«А чому вас до Москви не взяли?» – запитала тьотя Клава.
Ми з Димкою перезирнулися.
«Ну, тому… – відповів Димка, – тому, що ми вчора втекли з уроку в кіно».
«От безсовісні! – тьотя Клава похитала головою. – От негідники!»
Ми не стали її слухати й вискочили з перукарні. Димка раптом чомусь поклав свою руку ось сюди.
Ленка показала Миколі Миколайовичу, як Димка поклав руку їй на плече.
– Ну немовби ми дорослі, хлопець і дівчина. – Вона усміхнулась і глянула на Миколу Миколайовича: – От коли тобі було дванадцять, ти обіймав дівчину?
– Я?.. У дванадцять? – Микола Миколайович вкрай розгубився від цього запитання.
Він хотів збрехати Ленці, що, звісно, обіймав, але потім відчув, що почервонів, як хлопчисько, – брехати він зовсім не вмів, – і признався, що не обіймав.
– Ось бачиш, – переможно сказала Ленка, – а Димка мене обійняв. Удень. При всіх. При сонці й при людях. Рука в нього була гаряча-гаряча. Я так від цього очманіла, що рот у мене сам по собі поліз до вух, і я забула, що вирішила бути красунею. Я була рада, що Димка мене обійняв, тільки страшенно збентежилася, ноги в мене не рухались, а я вся зіщулилася, щоб стати меншою.
А коли ми так вийшли на нашу вулицю, то Димчина сестра, зловредна Свєтка, побачила, що ми йдемо обійнявшись, га як заверещить.
«Молодий молоду посадив на ляду! Молодий молоду посадив на ляду! Ой, вставай, молода, бо холодна ляда!»
«Ото дурна, – сказав Димка. – Ти не звертай уваги!»
Я оглянулася на Свєтку й сказала:
«Ну кричи, кричи ще!»
«Ленка – молода! Ленка – молода! – несамовито заверещала Свєтка. – А Димка – молодий!» – і кинулася навтьоки.
Ми лишилися на місці.
Знаєш, дідусю, мені чомусь сподобалося, що Свєтка мене дражнила. – Ленка обернулася до Миколи Миколайовича: – Це погано?
– Чому ж погано, – відповів Микола Миколайович, – це якоюсь мірою чудово.
– От і я так подумала, – у захваті сказала Ленка. – Точнісінько як ти. І мені захотілося вчинити щось надзвичайне. «Знаєш, Димко, – кажу, – знаєш… я зараз піду в перукарню до тьоті Клави!»
«Навіщо?» – злякався він.
«Я хочу зробити зачіску!.. А то все коси та коси..» «Це ти здорово придумала, – зрадів він. – Ходімо. Я тебе проведу».
І ми на очах у Свєтки розвернулись і побігли в місто.
– Ну, а Димка що ж? – майже скрикнув Микола Миколайович. – Він що-небудь сказав про ваших однокласників?
– Чого ти кричиш?-відповіла Ленка. – Звісно… Сказав. Тобто він нічого не сказав… Він тільки заспокоївся.
– Заспокоївся? – перепитав Микола Миколайович. – Яка радість!
– Заспокоївся, – кивнула Ленка, як і до того не помічаючи єхидства Миколи Миколайовича.
«Розумієш, – каже він мені, – я подумав, що вони мені не повірять, коли я зараз одразу признаюся. Скажуть, що я просто тебе виручаю, їх треба підготувати. Краще я зроблю це без тебе. – Він поглянув на мене. – А ти як гадаєш?» – Ну-ну! – сказав Микола Миколайович. – Це вже зовсім цікаво. Що ж ти йому відповіла?
«Я такої ж думки!» – сказала я.
– Дотепна відповідь, – сказав Микола Миколайович. – Ну, а він же що?
– Він був тихий-тихий! Спокійний-спокійний… На мою думку, йому здорово сподобалися мої слова. А я тоді дуже ньому зраділа – отже, я знову, вже вкотре, допомогла йому.
– Нічого собі – тихий-тихий, – раптом обурився Микола Миколайович. – Тебе, розумієш, б'ють, колошматять, а він – анічичирк?!
Він був такий обурений, що навіть підхопився, пробігся по кімнаті й застогнав.
– А чого ти регочеш? – Ленка уважно подивилася на Миколу Миколайовича.
– Я регочу?!-відповів Микола Миколайович. – Я ридаю, до твого відома. Який тихий… Тихісінький хлопчик!.. Цяця! Але з ним будь насторожі. Я це відчуваю! А то він, так і дивись, горло переріже.
– Ти мене засуджуєш за те, що я пожаліла Димку, бо він… зрадник? – запитала Ленка.
– Пробачати – будь ласка!.. Але ж не зрадників, – відповів Микола Миколайович. – Особисто я не люблю негідників.
– Але ж ти сам казав, що треба бути милосердним! – вигукнула Ленка.
– Казав! Казав! – знову скрикнув Микола Миколайович. – І ніколи цього не зречуся! Але ти вважаєш себе милосердною тільки тому, що тобі шкода негідника?.. Це ж смішно!
– Він не негідник! Не негідник! Він тоді ще не був негідником!.. – відказала Ленка і перейшла на шепіт: – Я тоді не могла інакше… Я рада, що допомогла йому…
– А чому ж ти тоді від'їжджаєш? – запитав Микола Миколайович.
Ленка поглянула на нього, наче миша, загнана в пастку. Проте Микола Миколайович так розходився, що вже не міг зупинитися.
– Та ніяка ти не милосердна! Ти тільки Димці усе пробачаєш!.. А решті?..
– А решта вредні! – вигукнула Ленка. – Злі! Вони вовки та лиси – ось хто вони такі! Коли б не вони, то він давно признався б.
– А я не вірю, що у вашому класі всі вредні!-сказав Микола Миколайович. – Бути цього не може.
– Не віриш? – Ленка розлючено глянула на Миколу Миколайовича.
– Не вірю! – твердо відповів той.
Тепер вони стояли одне проти одного, обоє з палаючими від гніву очима, немовби ладні битися. Микола Миколайович наступав на Ленку, а та відступала, поки не вперлася спиною в стінку, – дідусь їй не вірить, і це її приголомшило!
– Не віриш? – тихо перепитала вона й звела на нього очі, ще сподіваючись, що не знайде в його особі підтвердження тих слів, які він вимовив.
Микола Миколайович у відчаї похитав головою: «Не вірю», хоч уже ладен був відмовитися від власних слів од жалощів до неї. А з іншого боку, як йому було діяти? Підтакувати їй у всьому? А до чого ж усе це її привело б? Та ще побігла б до цього малого негідника й пробачила б йому! Саме так, підтакувати теж не можна – має бути чітка позиція. І взагалі що таке «підтакувати» – це ж догідництво?.. Ні, таке не за його звичаєм.
– Вони всі гади на один манір! – скрикнула Ленка. – Ти в цьому швидко пересвідчишся!
– Ніколи не повірю! – Очі в Миколи Миколайовича стали жорстокими й холодними, а рубець на щоці спалахнув блискучою білою смугою. – Ніколи!
– Ти з ними у згоді! Нічого не знаєш і вже проти мене! – вся зіщулилася в клубок Ленка. – Не хочу тебе бачити!.. Поїду геть! Поїду! – І кинулася бігти.
Микола Миколайович кинувся за нею, наздогнав її і вхопив за плече. Думав, що вона почне вириватися, а вона повернулася до нього, і обличчя її, яке щойно було у найяскравішому вогні, зробилося дитинним, прекрасним, немовби їй усього років вісім. Тільки в очах відбувалася мученицька робота – вона про щось напружено думала.
