– Ну гаразд-гаразд, не злися! Послухай!.. Ось ти така чесна й правильна, а проти Опудала. Ми з тобою дівчатка розумні, все розуміємо. Опудало що зробила?.. Просто сказала Маргариті, як усе було. А ти її картаєш!.. Хіба це добре?
– Тут справа ясна – вона зрадила нас тихцем. – Щоки в Залізної Кнопки запашіли. – Гадала, ніхто не довідається. А якщо навіть довідається, то й що їй буде?.. Нічого. Вона ж розповіла «всю правду», як ти кажеш. Але й правда буває різна, її правда – просто зрадництво…Не пощастило їй, на мене наразилася. Кожен повинен діставати по заслузі.
– Ідейна ти, – сказала Шмакова.
– А ти?
– Я інша річ. У мене до неї свій рахунок.
– Дрібненько, – процідила крізь зуби Залізна Кнопка. – Зернинка до зернинки – назбирається торбинка.
Шмаковій подобалося, що вона знає про цю подію більше за всіх, і вона з нетерпінням і зловтіхою чекала, чим же усе це скінчиться. Ах, здорово вийшло, що вона опинилася тієї миті під партою і все чула! В неї тоді серденько мало не вискочило з грудей від .хвилювання – така вона була рада, що спіймався цей вискочка Димка Сомов. Не буде вдавати із себе головного.
Ось тільки незрозуміле було – чому це страховисько Безсольцева взяла вину на себе?.. Найімовірніше, вона справді зустріла Маргариту в коридорі і знову все їй розповіла. Щасливчик Димочка! Проте однаково цікаво спостерігати, як він викручується і –боїться. Як він тремтів у класі, коли Залізна Кнопка оголосила, що знає ім'я зрадника. Як тремтів, що Маргарита все розповість у класі. Перепаде йому ще на горіхи!
Шмакова усміхнулася своїм потаємним думкам, уявляючи всю безодню падіння Сомова і всю безпорадність становища Безсольцевої.
– У мене до всіх один рахунок, – Залізна Кнопка підхопилася, очі в неї спалахнули непідробним полум'ям обурення. – Живеш не по правді – відплата! Ніхто не повинен лишитися безкарний. І ніхто не уникне відповідальності. Ні-ко-ли! – І тихо, майже пошепки докінчила: – Хоч кого це стосувалося б, навіть рідних.
– Точно, ідейна ти. – Шмакова чомусь засміялася. Прибігли Рудий і Кудлатий.
– Ну?-нетерпляче повернулася до них Залізна Кнопка.
– Удома їх немає, – сказав Рудий.
– І на річці не видно, – сказав Кудлатий. Слідом за ними з'явився Валька.
– Дозвольте доповісти, товаришу Залізна Кнопка, – він став струнко. – Зустрів Сомова. Самого. Запитав, де Безсольцева. Він відповів, що не знає. Гадаю, бреше.
– Якісь ви всі кисленькі, – зневажливо зітхнула Шмакова. – Звичайнісіньке діло провалили – одну дурку не змогли спіймати.
Хлопчаки похмуро мовчали.
– Дивіться, Васильєв, – сказав Рудий.
– А, перекидько з'явився, – із зневагою промовила Залізна Кнопка. – Провчити його треба.
Вони мовчки й нерухомо стежили, як Васильєв підходив до них. А коли він підійшов, Кудлатий ліниво підвівся й штовхнув його.
– Ти чого? –обурився Васильєв. – Очманів? Кудлатий схопив його й викрутив руки.
– Ти перекидько, – сказала Залізна Кнопка. – Ми тобі робимо попередження.
– Я перекидько? – здивувався Васильєв. – А куди це я перекинувся?
– А хто ти? – Валька боляче наступив Васильєву на ногу. – Адже ти їх випустив?
– Кудлатий, не ламай руку. Ну чого ти преш зі своєю мускулатурою?.. – Обличчя у Васильєва почервоніло від натуги, чоло зросили краплинки поту, але він ніяк не міг вирватися з міцних рук Кудлатого. – Я теж проти зрадництва!– намагався їм пояснити Васильєв. – Але навіщо її бити?.. Вона ж дівчинка. Ми навіть не вислухали її.
– То й що?! – обурився Рудий. – Якщо попалася, гадино, одержуй!
– Рудий, а ти молоток! – Кудлатий, вихваляючись силою, трусонув Васильєва.
– А що? – Рудий зніяковів. – Мене в Москві чекали… Я їй цього не пробачу.
– Його чекали у Москві! Який принц! Йому там зустріч лаштували з прапорами й різноколірними кулями та обідом з трьох страв, – блазнював Валька. – Хто тебе чекав у Москві, нещасний ти Рижику?
– А що – і чекав! – відповів Рудий і тихо додав: – Батько.
– Батько! – Валька похлинувся від реготу. – А чого ж ти тоді носиш материне прізвище, якщо в тебе є батько?.. А-а-а, впіймався!.. – і переможно вигукнув Рудому в обличчя: – Базікало!
Рудий нічого не відповів, підвівся і, похнюпивши низько голову, похмуро відійшов убік. – Заткни пельку!– нахилився Кудлатий до Вальки.
– А чого він бреше, – відповів Валька. – Кожному ясно, що в нього немає батька.
– Я кому сказав, заткни пельку! – вже з погрозою промовив Кудлатий.
Але тої миті з-за рогу перукарні вигулькнула цибата постать сяючого Попова. Всі одразу забули про свої чвари й втупились у нього, їм усім було цікаво, чого він так сяє. Може, він знайшов Безсольцеву?
– Слухайте! – радісно вигукнув Попов. – Димчин батько пригнав новенького «Жигульчика».
– А Безсольцева де? – запитала Залізна Кнопка.
– Безсольцевої немає, – вів далі Попов із захватом. – А «Жигульчик» нової моделі – ВАЗ-21011.
– Сім тисяч двісті шістдесят один крб!– застогнав од заздрощів Валька. – Тепер нам Сомова не подолати.
– Дурниця! – сказала Залізна Кнопка. – Ми ще з Димкою розберемося.
– Це ж навіщо? – Шмакова підозріливе подивилася на Миронову.
– Пояснюю, – відповіла Залізна Кнопка. – Усе повинно бути чесно. В нас боротьба справедлива. Ми запропонуємо Сомову відмовитися від Безсольцевої. Ну, а якщо він не погодиться…
– Та наплював на вас Сомов! – посміхнувся Валька. – Ми йому про бойкот, а він сів у екіпаж і поїхав собі… Спробуй наздожени!..
Цієї самої миті двері перукарні розчинилися, і зовсім несподівано для всіх звідти випливла Ленка, її не можна було впізнати – так вона змінилася. Замість кісок у неї була справжня зачіска – волосся непокірними дрібними кучериками сягало худеньких гострих лопаток.
Всі хлопці та дівчата просто отетеріли від Ленчиної появи – на ловця, як кажуть, і звір біжить.
– Нічого собі виступає! – заздро сказала Шмакова. Перший отямився Валька. Він ступив обережний крок до жертви й процідив, не розтуляючи губів:
– Заходь зусібіч! – і вони рушили на Ленку.
Ленка теж помітила їх і кинулася була назад. Тільки пізно: шлях до відступу вже перетято – Рудий стояв, обіпершися на одвірок перукарні, лузав насіння й ліниво спльовував собі під ноги.
Ленка сполохано заметалася: очі туди, очі сюди, де ж Димка? Адже він тут її чекав.
Хлопчаки й дівчатка скрадалися до неї поволі. Розуміли, що їй нікуди тікати, і не квапилися. Лише Васильєв розгублено стояв осторонь.
– А хто це така стоїть? – вигукнув Валька. – Що це за писана красуня?
Рудий подивився з-під козирка й запитав, викриздяючися: – Де ж то, де ж то?
– Слухайте, та вона ж нас не помічає! – обурено вигукнув Кудлатий, потрясаючи кулаками. – Яка горда!..
– Леночко, та це ж ми, твої однокласники! – проспівала Шмакова.
– А ми зараз їй зробимо боляче! Адже ми озброєні… – Валька витяг із кишені скляну рурочку, натоптав її горохом. – «Мы мирные люди, но наш бронепоезд стоит на запасном пути», – проспівав він, націлився й вистрілив.
Ленка схопилася за щоку, їй здалося, що її ужалила бджола.
– Помітила!-задоволено гмукнув Кудлатий.
Ленка стояла мов прикута до білої стіни перукарні, а Валька спокійнісінько її розстрілював… у ніс, у щоку, в губи!..
Їй хотілося заревти від болю та кривди, але вона чомусь далі нерухомо стояла, мимоволі хапаючись за місця, куди поцілили горошини.
А всім було смішно, що вона, ніби заводна лялька, яку смикали за ниточки, робила найнесподіваніші й
