Тоді я не перша.
– Атож, – зрадів Микола Миколайович. – Ну усміхнися, усміхнися! Ти чудово усміхаєшся!
Ленка сором'язливо усміхнулася, і кутики її губів звично поповзли до вух.
Микола Миколайович схопив полотно, перевернув його і на зворотному боці побачив розгонистий напис, зроблений чорною фарбою: «Рік 70».
– Як же це я відразу не здогадався, старий дурень! Стільки років дивився на неї – і не здогадувався. Батько мені розповідав цю подію… Вона, – він показав на «Машку», – подарувала цю картину своїй улюбленій учениці. А коли ту заарештували жандарми як учасницю групи «Народна воля», картина загубилася… Остання його робота.
Микола Миколайович помовчав, потім злякано-велично, ще не вірячи до кінця в це диво, оголосив:
– Олено, я божеволію… Можливо… Навіть більше того, я впевнений… Дівчинка-сестра мого діда, баба Маша. Машка. Машуня…. Марія Миколаївна Безсольцева. Знаменита особа. Жертовниця. Свята душа.
Її нареченого вбито під час російсько-турецької війни. Під Плевною. А вона після його смерті не виявила бажання виходити заміж, їй тоді було всього вісімнадцять, і все життя прожила самотою. Але як прожила!
Вона заснувала жіночу гімназію в містечку. А перші її випускниці геть усі поїхали вчителювати в найближчі села. Кажуть, вони у всьому наслідували її: так само вдягалися, як вона, так само розмовляли, так само жили. Які були люди! Які були особливі люди! Усе робили не задля слави, а задля народної користі.
Під час першої імперіалістичної тут у нас була епідемія тифу. І мій батько, тобто її племінник, був на цій епідемії і теж заразився тифом, і його поклали до тифозного барака.
Якось уночі він прийшов додому. Маша йому відчиняє, а він стоїть перед нею у спідньому, босоніж. А діло було взимку. Виявилося, що він прийшов непритомний. І ось Марія Миколаївна завдала його собі на плечі й понесла назад. П'ять кілометрів по глибокому снігу тягла – тифозний барак був за містом. Там і лишилася – виходила племінника.
Потім інших почала доглядати, найтяжчих, багато хто з них своїм життям їй завдячував.
Я її добре пам'ятаю. Вона мешкала в твоїй кімнатці… Коли вона померла, її ховало ціле місто.
Микола Миколайович бігав по кімнаті, потирав руки, задихався, не звертаючи на це уваги, хапався за серце, не розуміючи, що воно в нього болить.
– Боже мій! – гарячкував він. – Як ти дивовижно на неї схожа і як ти дивовижно вчасно приїхала… А я дивовижно вчасно опинився в селі Вертушино в бабусі Колкіної!.. Тепер наша справа справді доходить кінця. Тепер ми зібрали з тобою майже всі його картини й можемо вихвалятися, влаштовувати бенкети й запрошувати на демонстрацію наших скарбів допитливих музейних працівників. Вони почнуть охкати та ахкати й казати: «Ви відкрили нового маловідомого художника». А ми з тобою сидітимемо довгими зимовими вечорами вдома й складатимемо плани.
– Які плани? – запитала Ленка.
– Найрізноманітніші. – Микола Миколайович усміхнувся, не помічаючи Ленчиного сумного настрою, що аж ніяк не відповідав його веселощам. – Нам багато про що треба порадитися.
І ось саме в цей час у вікні знову з'явилася голова рикаючого ведмедя.
– Ведмідь! – заверещала Ленка й стрибнула на стілець.
Того вечора Микола Миколайович був напрочуд спритний і удачливий. Він стояв біля вікна, встиг ухопитися за ведмедячу морду, і вона залишилася у нього в руці… Але наступної миті, – це він пам'ятав дуже добре, – він відчув деяке збентеження, бо на місці ведмедячої морди перед ним виникло перекошене від страху, якесь жалюгідне й нікчемне Димчине обличчя.
Пам'ятається, він тоді подумав, що таке коїться з Димкою, і перевів погляд на Ленку, щоб довідатися в неї, що все це означає. І тоді він здивувався ще дужче. Ленка стояла перед ним ні жива ні мертва…
– Ось тобі й увесь ведмідь, – промовив Микола Миколайович. – Однією рукою я скрутив йому голову. – Він недбало кинув ведмедячу морду на диван.
Микола Миколайович вимовив свою фразу безтурботно, хоча тієї миті йому вперше здалося, ніби відбулося щось не те, ну, може, жарт з ведмедячою мордою був надто жорстокий. Він тоді намагався відвернути Ленчину увагу й розвеселити її, бо відчув, що тут якась серйозна справа, але потім так захопився «Машкою», що про все забув.
Проте Ленка не звертала на нього ніякої уваги, вона вже повернулася до життя, вона кричала у вікно, кликала Димку:
– Димко! Димко-о-о!.. Їй ніхто не відповідав.
Ленка у відчаї обернулася до Миколи Миколайовича, шукаючи в нього допомоги:
– Дідусю! Вони тримають його силоміць! Вони примусили його лякати мене! – Ленка металася біля вікна. – Я знаю! Я бачу, бачу: вони зв'язали йому руки! Дідусю, гримни на них страшним голосом!
Микола Миколайович визирнув у вікно й побачив невеличкий гурт дітей, що стояли в тьмяному електричному освітленні неподалік од їхнього будинку. Серед них дивно зіщулившися, згорбившися, стояв і Димка. Він то з'являвся, то зникав, ховаючись за чиїсь спини.
– Димко-о-о! – знову покликала Ленка.
– Чому ж він не відповідає? – запитав Микола Миколайович. – Може, його там немає?– Він так сказав, щоб заспокоїти її, хоча сам чудово бачив Димку.
– Я бачу!.. Бачу його! Ти їх не знаєш! Вони могли йому ганчірку в рота запхати! Дідусю, ну нагримай!.. Порятуй його!
Микола Миколайович набрав повні легені повітря й видихнув:
– Ану негайно відпустіть Димку! У відповідь пролунав регіт.
Гурт поволі віддалявся зі свистом та голосними вибухами сміху.
– Опудало! – гукнув хтось, склавши руки рупором.
– Лата-на-латі! – підхопив інший. – Обоє рябоє! – І знову затихло.
Ленка схопила куртку й кинулася до дверей. Микола Миколайович спробував її зупинити. Та хіба можна було це зробити – з її палкою вдачею, з її граничною відданістю в дружбі, з її самовіддачею іншим людям?!
– Пусти! Пусти! – Ленка виривалася з рук Миколи Миколайовича, вигинаючись усім тілом, захлинаючись од хвилювання словами й скоромовкою вигукуючи: – Він там може задихнутися… з ганчіркою в роті!.. А ти… мене… не пускаєш! – І, звісно, вона кінець кінцем викрутилась і втекла.
Микола Миколайович висунувся у вікно.
– Лено! – покликав він і прислухався.
Він її не побачив, тільки з темряви долинув її збуджений голос:
– Ну, Миронова! Ну, Валька!
– Лено-о-о! – знову покликав Микола Миколайович, без будь-якої надії на відповідь.
Так воно й сталося: ніхто йому не відповів.
Микола Миколайович хотів був одразу ж іти за нею – це він пам'ятав точно, – але погляд його знову наразився на «Машку». Він завмер, застиг – його вразив тоді колір неба на картині: червонясто-синій, похмурий, важкий, передгрозяний, його було видно в отворі дверей, і легка, невагома, сліпучо-ясна постать на цьому тривожному тлі майже злетіла над землею. Він стояв нерухомо, наче в забутті.
Десь брязнуло розбите скло, це невиразно запало в його пам'ять, але не більше того.
Хтось десь кричав:
– Он вона! Он!.. Тримайте!..
Усе це він теж чув, але й гадки не мав, що саме Ленка розбила чиюсь шибку й саме її переслідували людські голоси.
Микола Миколайович сів до столу, видобув свій заповітний зошит. Йому нестерпно хотілося закріпити на папері й своє щастя, і свою радість. Він жив тієї миті тільки своїм життям; хоч яким жахливим здалося це йому тепер, але все було саме так! Ленка з її справами й турботами геть вискочила в нього з голови.
Він почув розмову під своїм вікном.
– Її немає у кімнаті, а він щось дряпає на папері, – сказав перший голос. – Киньмо камінь… Ото буде переполоху! Відповімо ударом на удар!
