А я вскочила у хвіртку. Останнє, що я побачила, – це те, що зграя оточила Димку, й останнє, що я почула, – це їхній переможний регіт.
Тебе вдома не було, і я зраділа. А то мені довелося б розповісти тобі про все.
Я припала до щілини у хвіртці. «Що ж, думаю, Димка там робить, чому мене не наздогнав?» – і побачила, що хлопці з дівчатами пішли вгору вулицею і Димка йшов серед них і про щось говорив, розмахуючи руками, щось доводив… Ну, молодець, наважився. Я відразу стала щасливою: от зараз їм, думаю, соромно, що вони мене цькували. Живу людину– немов зайця!
Спочатку я чекала Димку біля воріт. Чекала-чекала, всі очі видивилася. Коли смеркло, пішла додому й там чекала-чекала… Потім не стерпіла, сили мені чекати далі не стачило, розумієш, дідусю, і подзвонила Димці. До телефону підійшла Свєтка.
«А Димки вдома немає, – сказала вона й швидко процокотіла:– Молодий молоду посадив на ляду. Ой, вставай, молода, бо холодна ляда».
У цю мить хтось постукав у вікно.
«Димка!» –скрикнула я й кинулася розчиняти вікно.
У вікно всунулася величезна ведмедяча морда. Ну просто справжній ведмідь! І як,загарчить: «Гар-р- р-р!»
Звісно, я перелякалася, – та будь-хто перелякався б, – відсахнулася від вікна, погасила світло, щоб мене з вулиці не було видно. А сама припала до стіни й тремчу. І раптом хряснули двері і прийшов ти, – сказала Ленка. – А я як закричала: «Хто там?…» Пам'ятаєш?
Микола Миколайович кивнув, що пам'ятає. Він дуже добре пам'ятав цей день, адже саме тоді він випадково заїхав до села Вертушино, зайшов до бабусі Колкіної, і та віддала йому «Машку».
Він навіть не мріяв про це ніколи, просто час од часу заїздив до Вертушина, щоб побувати в Колкіної і помилуватися картиною.
Це було невеличке полотно, написане з якоюсь неймовірною щирістю, – в цій. дівчинці трепетало життя, і чомусь було страшно за неї, така вона була незахищена перед світом. «Може, тому, що вона після хвороби й острижена?» – подумав він тоді.
Миколі Миколайовичу пощастило знайти цю річ кілька років тому, одразу, коли він повернувся у рідні місця. Але йому й на думку не спадало придбати її. Старенька жила тихо й самітно, і з життям її пов'язували нечисленні звичні улюблені речі.
Бабуся Колкіна вряди-годи полишала своє рідне село, хоча Микола Миколайович і запрошував її до себе на гостину. Проте одного разу вона з'явилася до нього, не попередивши, заявила, що приїхала в районну поліклініку по здоров'я, хоча лікарям не довіряла й ліків чомусь побоювалася.
Микола Миколайович з радістю зустрів стару. І та довго й з гідністю пила чай, а потім, ніби між іншим, пішла по кімнатах, кидаючи швидкі погляди сюди й туди по стінах… Спливло досить багато часу. І раптом сталося неймовірне. Бабуся Колкіна переказала Миколі Миколайовичу через спільних знайомих, щоб приїздив.
Микола Миколайович заквапився. Він одразу ж вирушив у дорогу й застав змарнілу стареньку в ліжку, хоча дім був вимитий і вичищений, наче напередодні свята.
– Голубе, – сказала бабуся Колкіна ніжним, співучим, але слабким голосом, – цій картинці місце в твоєму домі… Я тобі її дарую.
Микола Миколайович почав відмовлятися, розгубився, пропонував, зрештою, гроші.
– Грошей не пропонуй, – перебила бабуся Колкіна. – Не кривдь стару. Що ж до подарунка – то я давно вирішила. А якщо захочу коли-небудь на неї глянути, то сама приїду до тебе.
Микола Миколайович згадав, що десять років тому, коли він уперше потрапив до Колкіної у дім, то вона йому зраділа й сказала: «Ось помру, дівчинку віддам тобі».
Того дня, коли він одержав «Машку», він був щасливий мов дитя й летів додому на всіх парусах – йому хотілося, нестерпно хотілося якнайшвидше добутися додому й повісити картину на стіну.
Ще в автобусі, коли він їхав з села, притискаючи до себе полотно, загорнуте в старенький лляний рушник, вишитий хрестом, його пройняв зовсім ідіотський страх, що картина кудись випарувалася, що «Машка» щезла, а в руці в нього просто чисте полотно.
Микола Миколайович сам із себе сміявся: хіба ж не божевільний він? Проте, тільки-но вийшов з автобуса, одразу ж, завернувши трохи вбік, квапливо розв'язав картину й заспокоївся…
Він поспішав додому, майже не розбираючи дороги, по-падаючи в калюжі, наражаючись на випадкових перехожих. І ось тої миті, коли він увірвався в дім, коли вніс «Машку», немов коштовність, його повернув до життя Ленчин вигук:
– Хто там?
Микола Миколайович одповів радісно:
– Подивися, що я приніс!..
– Тихо! – відповіла йому Ленка звідкілясь із темряви.
– Ти чому сидиш без світла? – запитав Микола Миколайович і від хвилювання, в поспіху, забув, де вмикач.
Він перекинув у темряві стілець, чортихнувся, нарешті ввімкнув світло й побачив перелякану Ленку.
Дивовижно, який же він був необачний: недогледів людину, з якою жив пліч-о-пліч. Більше того, палко кохану й найближчу людину, онуку, рідну кров. На що це схоже?
– Там за вікном… ведмідь, – сказала вона.
– Ведмідь?.. Білий чи сіро-буро-малиновий? – радісно пожартував він.
– А я тобі кажу, там людина якась… – пошепки повідомила Ленка. – Вона начепила на голову морду ведмедя й хотіла залізти до нас у вікно.
Після цього Микола Миколайович усе ж таки підійшов до вікна, розчинив його, визирнув, щоб заспокоїти її, і сказав:
– Нікого немає. У темряві що завгодно приверзеться. А ти перелякалася, дурненька. А ще онука майора, який пройшов усю війну.
– Ти сам боїшся чужих собак, – сказала Ленка на своє виправдання.
– А хто ж не боїться чужих собак? – весело відповів він. – А ось дідька лисого та ведмедів я не боюся.
І далі не чув, про що вона говорила, тому що розгорнув рушник і дістав картину. Микола Миколайович гадав, як він зараз здивує Ленку.
– Ти поглянь, поглянь, Олено!..
Найголовніша його мрія полягала в тому, що він хотів, щоб Ленка полюбила дім і картини, які його населяли, як він сам усе це любив.
– Ти поглянь, поглянь, – торочив Микола Миколайович. – Як нам поталанило… Бабуся Колкіна віддала, вірніше, подарувала нам картину. Я хотів заплатити за неї гроші – нізащо, подарувала! Прекрасна, люба, чарівна бабуся Колкіна!.. Які незвичайні люди нас оточують, Олено!.. Над цим варто замислитися. Га?..
І він поставив картину перед Ленкою, із захватом спостерігаючи за виразом її обличчя. Нарешті він не витримав:
– Та прокинься ти!.. Ну, як вона тобі?.. Правда, гарна?
– Звичайна собі дівчинка, як я, – відповіла Ленка.
Микола Миколайович спершу не зрозумів, що вона мала на думці. Поглянув на картину. Потім на Ленку і… побачив, що вона чимось стала не схожа на саму себе. Якась незвична. Нарешті зрозумів – Ленка без кіс.
– А де твої коси? – запитав він.
– Я зачіску… тільки на канікули, – затинаючись, пояснила Ленка.
Микола Миколайович зрадів. Він побачив, що Ленка стала більше схожа на цю дівчинку на полотні.
– Олено! – вигукнув він так, що вона здригнулася. – Ти просто її двійник… Найсправжнісінький… Той же самий колір очей. Рот…
– Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха, – з сумом сказала Ленка. – Може, її теж так дражнили?..
