ховався, й поволі підійшов до мене.
– Дідусю, знаєш… – мовила Ленка сумним голосом, – я прийшла на вогнище однією людиною, а підвелася з землі назустріч Димці зовсім іншою… Ось тоді-то я й подумала, що моєму життю край.
– А Димка що ж? – ледь чутно прошепотів Микола Миколайович.
– А Димка? Пояснив мені, як усе було і як буде далі. «Я їм розповів, каже, що це я. А вони не повірили. Ти ж чула…»
Здається, я йому щось відповіла, а може, й нічого. Не пам'ятаю.
А він:
«Тепер мені повірять. Ось побачиш. Я не відступлю, поки вони мені не повірять».
Він був такий, як завжди. Ну ніби нічого не сталося. Стояв переді мною охайний, чистенький, від вогнища розпашів. Говорив, говорив про «повірять» і «не повірять», про те, що вони звикнуть до цього й усе зрозуміють. А я слухала його, слухала… Потім усміхнулася. Тепер розумію чому: від ніяковості й сорому за нього. А він, коли побачив, що я усміхаюся, посміливішав, голос його зміцнів і вже дзвенів, линув угору разом з іскрами згасаючого вогнища… Того самого вогнища, яке він щойно розпалював, щоб зрадити й принизити мене.
«Вони валятимуться у тебе в ногах, – говорив він. – Я примушу їх це зробити!»
Я почала знімати сукню з опудала. Вона була пропалена в кількох місцях. Коли я стягувала її, то обпеклася. Не помітила, що солома під сукнею досі ще жевріла. Я скрикнула від болю. Вигляд я мала, мабуть, жалюгідний, тому що Димка так розхоробрився, що простягнув руку й доторкнувся до моєї щоки:
«У тебе кров».
Я відскочила від нього немов ужалена:
«Ні! Не чіпай мене!.. Не смій!»
– Ну й правильно зробила, – сказав Микола Миколайович. – Я на твоєму місці теж більше йому не повірив би.
– Дідусю, я подумала, відчула, що коли він до мене доторкнеться, то це буде так боляче, ніби вогнем. Не могла я далі стояти з ним жодної хвилини, і не знала, куди мені йти, і не хотіла нікого бачити… Пішла через чагарі до річки, знайшла старого перевернутого човна, залізла під нього й довго сиділа на холодному й мокрому піску.
– Плакала? – запитав Микола Миколайович.
– Угу, – відповіла Ленка. – На мокрому піску сліз не видно.
– А я тоді геть усе оббігав. Думав: куди зникла дівка?
– Я чула, як ти мене кликав, але я не могла вилізти. Може, я звідти ніколи не вилізла б, коли б до мене не вповз песик. Жалюгідний такий, гірший за мене. Він став лизати мені руки, і я зрозуміла, що він голодний. Отож я вилізла, привела його додому й погодувала.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
– Наступного ранку треба було йти до школи. Канікули закінчилися. Але я сходила додому до Маргарити, дізналася, що вона не приїхала, й не пішла.
Цілий день я просиділа на пристані, дивилася на річку й підстерігала Маргариту. В мене просто очі стомилися від глядіння; прибула одна «Ракета», потім друга, а Маргарити не було та й не було.
Потім я її побачила – світле пальто нарозхрист, під ним весільна сукня, та сама, яку вона облила шампанським. Я мов навіжена кинулася їй назустріч: «Мар-га-ри-то Іванівно!» – наздогнала, схопила за руку.
Вона оглянулась… і виявилася не Маргариток».
Потім нарешті я побачила справжню Маргариту.
Спершу на берег сплигнув чоловік. Він простягнув комусь руку… І з'явилася Маргарита. Вона зійшла з катера, мов королева з роззолоченого трону. Гарна-гарна, вона у сто разів стала гарніша за цей тиждень.
Я дивилася на них, а вони йшли на крутий берег сходами: попереду Маргарита, позаду її чоловік з чемоданом, – і усміхалася до них. Я здалеку помахала Маргариті рукою.
Вони були вже зовсім близько від мене. Я чула, як Маргарита запитала в свого чоловіка, чи не важко йому нести чемодан, а він відповів, що йому не важко, але не цікаво, краще він поніс би на руках її, Маргариту. Вона засміялася. І я засміялася й знову помахала їй рукою, але вони чомусь пройшли повз мене.
Я очманіла: адже я стояла зовсім поруч; але потім здогадалася, що вони просто мене не помітили. Дивилися одне на одного й нічого навкруги не бачили. Я перегнала їх і поволі пішла назустріч…
Тепер вони йшли поруч. Він тримав її під руку й щось шепотів їй на вухо. А вона нахилилася до нього й уважно слухала й усміхалася. Ну, звісно ж, вони знову пройшли повз мене й не помітили.
Так я й провела їх аж додому.
Наступного ранку я таки прийшла до школи. Навмисно ввійшла до класу після дзвінка, слідом за Маргаритою.
Коли я з'явилася в дверях, усі повернули голови в мій бік, немов заводні ляльки. Хтось невидимий смикнув вірьовочку, і вони одночасно повернулися: майнуло до смерті перелякане Димчине обличчя, єхидне – Шмакової, суворе – Залізної Кнопки… А я втупилася в Маргариту.
«Здрастуйте, кажу, Маргарито Іванівно».
А сама чекаю, тремчу, що вона зараз запитає про бойкот. А я їй відповім: «Ви не мене запитуйте, а їх…» Це я так заздалегідь придумала відповідь. І почнеться…
А Маргарита мені:
«Здрастуй, здрастуй, Безсольцева… Чому ти розпочинаєш нову чверть із запізнення? Негарно. Проходь», – і схилилася до журналу.
Я підійшла впритул до учительского столу й зупинилася, чекала, коли вона подавиться на мене.
Нарешті вона звела очі, побачила, що я стою, й запитала:
«Ти щось хочеш сказати?..»
«Я вас так чекала, Маргарито Іванівно», – відповіла я.
«Мене? – здивувалася Маргарита. – Спасибі. Але… чого це раптом?» І, не дочекавшись відповіді, вона підвелася, підійшла до вікна і помахала комусь рукою.
Всі дівчата миттю це помітили і кинулися до вікна.
«Чоловік, чоловік, чоловік», – полинуло класом.
«Маргарито Іванівно, – проспівала Шмакова, – там ваш чоловік сидить на лаві?»
«Так, – відповіла Маргарита. – Мій чоловік».
«Як цікаво, – знову проспівала Шмакова. – А ви нас з ним познайомите?»
«Познайомлю». Маргарита хотіла стримати усмішку, та губи не слухалися її– вони самі заусміхалися.
А я дивилася на неї, дивилася…
«А тепер, каже, візьмімося до діла. – Маргарита перехопила мій погляд. – Ти чого втупилась у мене, Безсольцева?.. Хіба я так змінилася?..»
«Ні, не змінилися… Просто я радію, що ви приїхали», – відповіла я.
Вона мовчала, на обличчі її уже з'явилося нетерпіння – ото, думає, дурка з привітом, причепилася.
А я своєї:
«Ви коли від'їздили, сказали нам: «Ось я повернусь!..» Останні слова я майже вигукнула.
«Тоді я на вас розсердилася», – сказала Маргарита.
Я радісно закивала головою: ну, думаю, почалося…
«А тепер, – Маргарита весело змахнула рукою, – вас уже й так покарано, а хто давнє пом'яне, той лиха не мине!.. – вона засміялася. – Сідай, Безсольцева, на своє місце й розпочнемо навчання».
