Швидше, ще швидше!
Передо мною мелькало коло з облич, я кидалася в ньому, як білка в колесі.
Мені треба б зупинитися й піти геть, наплювати на цю сукню й на них на всіх наплювати, але я, мов найпослідуща дурка, кидалася поміж ними, намагалася їх перемогти. Не заради себе, заради Димки.
І раптом хтось із кола кинув сукню Димці, і той упіймав її. Я відчула, як усі вони напружено принишкли.
Миронова сказала:
«Ось вам і ставка віч-на-віч. Нарешті ми довідаємося про всю правду!»
Я підійшла до Димки, простягла руку по сукню й усміхнулась йому:
«Ну, ходімо?.. Порозмовляєш з ними іншим разом».
Він не зрушив з місця і сукню мені не віддав, але усміхнувся у відповідь. І я йому ще раз усміхнулася, а руку весь час тримала простягнуту… Так ми стояли й усміхались одне одному.
І раптом… він жбурнув сукню через мою голову!
Я вкрай збентежилася, просто не зрозуміла, що сталося, роззявила рот з дурною своєю усмішечкою і стежила, як моя сукня, здійснивши точно визначену траєкторію польоту, впала у руки самої Залізної Кнопки.
«Ура-а-а!» – заволали всі.
«Молодець, Сомов!» – похвалила його Залізна Кнопка.
І тоді я вдарила Димку по обличчі! Дідусю!.. Я вдарила Димку по обличчі ось цією рукою! – Ленка простягнула руку Миколі Миколайовичу. – А обличчя, коли по ньому б'єш, м'яке й тепле… Я досі пам'ятаю його на своїй долоні. Нібито тримаєш у руці трепетного птаха.
У журливому й німому зачудуванні дивилася Ленка на свою руку, і тіло її здригалося від якихось невидимих ударів, що завдавали їй глибоко всередині гострого, живого болю.
Миколі Миколайовичу стало нестерпно соромно. Адже він теж ударив. І кого – Ленку! Адже кожному було зрозуміло, що картину вона не продасть. Теж зірвався.
– Ти мені, Олено, прости… – Микола Миколайович доторкнувся до її щоки. – Ніколи нікого не бив. Твого батька виростив – пальцем не зайняв. – Він показав на стіни, увішані картинами. – І все через це, – винувато усміхнувся. – А ти будь милосердна до пропащого.
– А я тобі вже давно простила, – сказала Ленка.
І Микола Миколайович скрушно подумав, що навіть на схилку літ цілком розумна людина, як-от він, припускається таких непоправних помилок.
«Спалити її на вогнищі!» – заволав Рудий.
«Хапайте її! – наказала Залізна Кнопка. – І тягніть у сад! – Вона вимахувала моєю сукнею. – Чекайте нас там. Ми швидко».
Хлопці накинулися на мене.
«За ноги її!– горлав Валька. – За ноги!..»
Вони повалили мене й схопили за ноги та руки. Я хвицалася і борсалася що було сили, але вони мене скрутили й виволокли в сад.
Залізна Кнопка й Шмакова витягли опудало, припасоване до довгої тички. Слідом за ними вийшов Димка і став осторонь. Опудало було в моїй сукні, з моїми очима, з моїм ротом по вуха. Ноги зроблені з панчіх, набитих соломою, замість волосся стирчало клоччя і якесь пір'ячко. На шиї в мене, тобто в опудала, теліпалася дощечка зі словами «ОПУДАЛО – ЗРАДНИК».
Ленка замовкла і якось уся згасла.
Микола Миколайович зрозумів, що настав край її розповіді й край її сил.
– А вони веселилися навколо опудала, – мовила Ленка. – Стрибали й реготали:
«Ух, наша красуня-а-а!» «Дочекалася!»
«Я придумала! Я придумала! – Шмакова з радощів застрибала. – Нехай Димка розпалить вогнище!..»
Після цих слів Шмакової я зовсім перестала боятися.
Я подумала: якщо Димка розпалить, то, може, я просто помру.
А Валька тим часом – він повсюди встигав перший – увіткнув опудало в землю й насипав навколо нього хмизу.
«У мене сірників немає», – тихо сказав Димка.
«Зате в мене є!» – Кудлатий тицьнув Димці в руку сірники й підштовхнув його до опудала. Димка стояв біля опудала, низько похиливши голову.
Я завмерла – чекала востаннє! Ну, думала, він зараз обернеться і скаже: «Слухайте, Ленка ні в чому не винна… Усе я!»
«Підпалюй!»-наказала Залізна Кнопка.
Я не витримала й закричала:
«Димко! Не треба, Димко-о-о-о!..»
А він, як і перед тим, стояв біля опудала – мені було видно його спину, він згорбився й здавався якимсь маленьким. Може, тому, що опудало було на довгій тичці. Тільки він був маленький і недужий.
«Ну, Сомов! – сказала Залізна Кнопка. – Будь нарешті послідовний!»
Димка впав навколішки і так низько похилив голову, що в нього стирчали самі плечі, а голови зовсім не було видно. Вийшов якийсь безголовий підпалювач. Він черкнув сірником, і полум'я вогню виросло над його плечима. Потім підхопився й квапливо відбіг убік.
Вони підтягли мене впритул до вогню. Я невідривно дивилася на полум'я вогнища. Дідусю! Я відчула тоді, як це полум'я охопило мене, як воно палить, пече й кусає, хоч до мене доходили тільки хвилі його тепла.
Я закричала, я так закричала, що вони від несподіванки випустили мене.
Коли вони мене випустили, я підскочила до вогнища й заходилася розкидати його ногами, хапала палаюче суччя руками – мені не хотілося, щоб опудало згоріло. Мені чомусь страшенно цього не хотілося!
Перший схаменувся Димка.
«Ти що, очманіла? – Він схопив мене за руку й намагався відтягти від огню. – Це ж жарт! Ти що, жартів не розумієш?»
Я дужа стала, легко його перемогла. Так штовхнула, аж він полетів шкереберть – тільки п'яти мелькнули до неба. А сама вихопила з вогню опудало і заходилася ним вимахувати над головою, наступаючи на всіх. Опудало вже взялося вогнем, і всі вони злякано сахалися від цих іскр.
«Куртку спалиш, – запищала Шмакова. – Будеш відповідати!»
«Вона збожеволіла!» – вигукнув Рудий і кинувся від мене навтіки.
А інші кричали:
«Так їй і треба! Зрадниця…»
«От навіжена!»
«Браття! По домівках!..»
Вони порозбігалися.
А я так закрутилася, розганяючи їх, що ніяк не могла зупинитися, аж поки впала. Поряд зі мною лежало опудало. Обпалене, воно тріпотіло на вітрі й від того було наче живе.
Спершу я лежала з заплющеними очима. Потім почула, що пахне смаленим, розплющила очі – в опудала курілася сукня. Я приплюснула жевріючу пелену рукою і знову впала на траву.
Потім до мене долинув голос Залізної Кнопки.
«Ти чому зупинився? – запитала вона в когось. – Тобі знову її жаль?..»
Я підвела голову й побачила Миронову й Димку.
Пам'ятаю, тої миті мені здалося, ніби я сиджу в глибокому-глибокому колодязі, а Миронова розмовляє десь у мене над головою. Голос у неї був різкий і боляче бив по вухах.
«Усе-таки, каже, ти малодушна людина. Вона ж зрадниця! Розуміти це треба».
Почувся хрускіт гілля, кроки віддалилися, й запала тиша.
Не знаю, скільки я так пролежала, – може, годину, а може, й хвилину, тільки я відчула, що хтось стежить за мною. Я озирнулася й знову побачила в заростях Димку. Він відхилив убік чагарник, за яким
