спробуйте-но!»
Ленка дзвінко засміялася, обличчя в неї несподівано розквітло, очі засяяли. І Микола Миколайович, дивлячись на Ленку, усміхнувся – яка ж вона прекрасна, як вона вміє сильно любити і як уміє навіть у пропащої людини помітити мить його величі.
– Димка почав наступати на них, – провадила далі Ленка. – Наступав, наступав… А вони задкували, задкували… І Димка опинився перед Залізною Кнопкою!.. Вона заступила йому дорогу.
«Віддай кия!» – наказала Залізна Кнопка.
«Герої! – зневажливо сказав Димка. – Сховалися за дівчиськом!» Він кинув палицю до ніг Залізної Кнопки.
Валька підскочив і про всяк випадок миттю її схопив.
І тим часом поміж Мироновою та Димкою відбулася розмова, якої я ніколи не забуду, яка вирішила все. Ну не взагалі, а для мене все. Розумієш?
«Ти що в неї робив?» – запитала Миронова.
«Що хотів, те й робив», – відповів Димка.
«Диви, який хоробрий!» – втрутився Валька. Він вертів палицею і кружляв позаду Димки.
«Ти пожалів її?» – вела далі свій допит Миронова.
«Скажімо, пожалів».
А Миронова йому:
«Ех ти, нікчемо!»
Жорстоко так, жорстоко мовила й з огидою відвернулася від нього.
І тої миті Димка набрався нарешті хоробрості:
«Ну, а якщо це зробила не вона?»
Миронова його доконала:
«Манна ти каша з киселем!» – і коротко засміялася, ніби цьвохнула батогом.
Димка зривистим голосом бовкнув:
«Ну, а якщо це зробив я?!» – і з викликом усміхнувся, озираючи всіх.
«Ти?! – Вперше за весь цей час Залізна Кнопка явна здивувалася й уважно поглянула на Димку. – Це вже цікаво!»
Вони одразу на нього накинулися, оточили, затанцювали навколо, застрибали.
Валька залементував з захопленням:
«А раптом справді він!»
А Шмакова:
«А що, цілком можливо!»
А Попов:
«Та ще як!»
А Кудлатий:
« Тоді нам тебе шкода!»
А Рудий:
«Ото буде подаруночок головному хірургу товаришу Сомову!»
«І ця дурепа, Безсольцева, його покривала!» – здогадалася Залізна Кнопка.
Запала тиша – всі мовчки дивилися на Димку
Він якось криво осміхнувся. Його обличчя мене злякало; може, він іще сам не знав, як він поведеться наступної миті, а обличчя вже стало як у класі, коли очі в нього побіліли від страху.
«І пожартувати, каже, не можна. – А сам заметушився, заусміхався. – Жартів не розумієте».
Миронова й не розуміла таких жартів:
«Ти мені в очі, каже, в очі дивися!»
Димка відштовхнув її: він не захотів дивитися їй у вічі.
«Відчепися!.. Я ж сказав – це жарт. – Він неприродно засміявся. – Жа-а-арт!» І раптом весело підморгнув усім.
А мене мов обухом по голові, як підморгнув він їм, усе попливло перед очима і в голові запаморочилось.
А Залізна Кнопка кричала своє:
«Ти мені в очі дивися!..»
Кудлатий стис Димчину голову долонями, щоб він нею не крутив, щоб Залізна Кнопка могла заглянути йому в очі.
А всі намагалися перекричати одне одного:
«Ти пульс, пульс, Миронова, в нього послухай!..»
«Спіймався, Димочко! – сказала Шмакова. – Тепер викручуйся!»
І раптом вони всі одночасно рушили на Димку.
Я кинулася в сарай, щоб він побачив мене, щоб не боявся, що він сам. Я навіть про підморгування тоді забула.
Вони його притисли до стіни – мені його не було видно, тільки чути було, як він кричав захлинаючись:
«Ви очманіли! Я вирішив… допомогти… Безсольцевій… її жаль. Ви що, не люди?»
Я кусалася, дряпалася, аж поки добулася до нього. Гадала, він іще не загинув, якщо жалів мене.
Я билася й кричала:
«Пустіть мене! Пустіть!»
«Дивіться, Опудало! – чомусь пошепки промовив Рудий. – Сама прийшла?»
«Сама», – сказала я.
«І не боїшся?» – запитав Кудлатий.
«Не боюся. – Я обернулася до Димки, усміхнулась йому і сказала: – Я не могла далі на тебе чекати, от і прийшла».
Димка мовчав.
Я йому усміхалася, щоб підбадьорити його, усміхалася доти, доки він теж розтулив губи. Жалюгідно так усміхнувся, але все-таки…
Валька зареготав:
«На мою думку, вони освідчуються в… дружбі».
«Стривай, Валько, – сказала Залізна Кнопка. – Безсольцева, ти навіщо до нас прийшла?»
Я їй не відповіла – не хотіла нічого сама говорити, хотіла, щоб Димка. Але Димка й далі мовчав.
«Давайте влаштуємо їм ставку віч-на-віч, – запропонувала метка Шмакова. – Це ж дуже цікаво».
«Безсольцева, – почала Залізна Кнопка, – то хто ж із вас зрадник? – Вона перевела погляд з мене на Димку, потім з Димки на мене. – Ти чи Сомов?»
Я поглянула на Димку й сказала:
«Звісно… я».
«Слухайте! – загорлав Рудий. – Вона прибігла просити пробачення! Я здогадався! Я розумний. .»
«Дійняли! – почулося з усіх боків. – Нарешті!»
«Так я й гадала, – мовила Залізна Кнопка. – Сомов її пожалів. Я ж сказала – він нікчема. – Вона обернулася до мене – обличчя в неї запалало справедливим гнівом. – Ну, чого ж ти мовчиш? Падай на коліна!.. Кайся!.. А ми послухаємо! Може, ти нас так розжалобиш, що ми тобі й пробачимо».
Я почекала, поки вона замовкла, й сказала Рудому:
«Скидай сукню!»
«Будь ласка, – заквапився Рудий. Він скинув сукню й простягнув мені. – На…»
А коли я хотіла її узяти, жбурнув через мою голову Кудлатому. Нічого не розуміючи, я кинулася до Кудлатого, а він подражнив мене сукнею, покрутив нею перед моїм носом і пожбурив її Вальці…
1 помчало по колу!
Валька – Шмаковій, Шмакова – Попову, той іще комусь… І кожен дражнив мене.
Швидше, швидше!
Мені стало жарко, я кидалася мов очманіла, і стрибала, і хапала їх за руки, але сукню перехопити не могла.
