сукню».
«Ну гаде!» – заволав Димка й кинувся за Валькою.
Той гайнув до огорожі, видерся на неї, хвицнув Димку ногою і зістрибнув на той бік.
«Віддай сукню! – крикнув Димка. – А то матимеш!»
«Плював я на тебе! – заверещав Валька з-за огорожі. – Тепер ти в мене потанцюєш! Тепер я всім розповім, як ти навколо Опудала крутився!.. Ах, пробачте, ах, звиніть, поцілунок мій прийміть!» Він знову зареготав і зник.
«Не хвилюйся, – сказав мені Димка. Він був немов у лихоманці. –Я відберу сукню! Швидко!.. Сьогодні!.. Зараз же!.. І все їм скажу! Все! Все! Всім!..»
Він схопився з місця.
«Стривай!» – крикнула я.
Димка зупинився, а я побігла й принесла йому ведмедячу морду.
«Поверни! Я з тобою!» –.сказала я.
«Ні, я сам. – Він раптом зовсім заспокоївся, лице його стало таке, як завжди, знайоме мені. – Ти ще там злякаєшся… А здорово твій дід зняв із мене цю морду…» Він узяв у мене ведмедячу морду.
«Так, він меткий», – сказала я.
Мені здалося, ніби ми з ним не розлучалися, що ніхто не ганяв мене по вулиці, не кричав «Опудало» й «гадина», не страхав ведмедячою мордою.
«А він знає?.. – запитав Димка. – Твій дідусь… про мене?»
«Ти що! Це ж наша таємниця», – сказала я.
На мою думку, йому сподобалася моя відповідь. Ми помовчали.
«Ну, чекай на мене», – наважився нарешті Димка, помахав мені на прощання ведмедячою мордою – вийшло кумедно – й пішов.
Він ішов до хвіртки легкою ходою людини, якій гарно на душі, ну начебто ніщо її не гризе й не гнітить.
Мене охопив страх. Я подумала, що даремно відпустила Димку самого. «Ну, думаю, вони Димку відлупцюють, ну, думаю, перепаде йому на горіхи», – і помчала слідом за ним.
Димку я не наздогнала. Перед самісіньким моїм носом він пірнув у сарай, де зібралася мироновська компанія. Я знайшла діру в трухлявій стіні й припала до неї. Подумала, що Димці без мене признатися буде легше, а якщо треба буде – я поряд, миттю примчу на допомогу.
Вони там були всі в зборі й реготали з Рудого, просто заходилися сміхом. Тільки Миронова з байдужим виглядом стояла осторонь і думала про щось своє.
А все через що?.. Рудий надягнув мою сукню, яку поцупив Валька, й потішав їх. Ну їм і було весело.
Я теж хихикнула: завжди кумедно, коли хлопці надягають дівчачу сукню.
Тої миті я почула їхні вигуки:
«Ну ти артист, Рудий!»
«Точнісіньке Опудало!»
«Вона – наша красуня!»
«Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха!»
Після цього я зрозуміла, що Рудий зображав мене: пе-речіплявся ногою за ногу, падав, вертів головою, витягав шию і усміхався, розтягуючи губи аж по вуха.
– У нього дуже схоже виходило, – з сумом сказала Ленка. – Атож, він справжній артист.
– Ну, а Димка ж що? – обережно запитав Микола Миколайович.
Він давно вже не смикав Ленку, бо йому було ясно й про Димку, й про Ленку. Він знав, чого можна сподіватися і що сподівання геть погані, і передбачав Димчине жалюгідне нікчемне життя.
– Димка? Нічого, – відповіла Ленка. – Ввійшов у сарай і став. Він, мабуть, востаннє думав, що він хоробрий і що він не злякається.
– Вже відчуваю, до чого йдеться, – зауважив Микола Миколайович і сумно похитав головою.
– Ти мене більше не перебивай, – попросила Ленка, очі в неї звузилися, нібито вона до чогось придивлялася – А то мені важко буде… Скоро вже кінець. Ти потерпи й послухай.
Димка вийшов наперед.
«Тримай, – долинув до мене його зривистий од хвилювання голос, і він кинув Вальці ведмедячу морду. – А ти, Рудий, знімай сукню».
Димка почав зривати з Рудого сукню. А той відштовхнув його від себе й вигукнув:
«Ой, не чіпай! Я боюся лоскотів!»
Усі знову зареготали, тому що Рудий підробився під мій голос.
Залізна Кнопка, не змінюючи пози й не повертаючи голови у Димчин бік, сказала:
«Сомов, аніж до Рудого чіплятися, краще скажи, де ти був зараз?»
Димка вдав, ніби не чув запитання, ніби він захопився рятуванням моєї сукні. Він за цю сукню хапався, мов потопаючий за соломинку.
«Годі дуріти, каже, чужу сукню розірвеш!» – і сильно рвонув Рудого на себе.
«Рудий, він тебе кривдить! Зроби йому боляче, – блазнював Валька. – Хвицони його копитом».
Рудий слухняно вдарив Димку. А Кудлатий підскочив до них іззаду, і вони вдвох з Рудим скрутили Димці руки.
Валька радісно заіржав:
«Попався, Сомику!.. Ух, як гарно! Ти чому ж не відповів Мироновій, де ти щойно був? Га?.. Залізна Кнопко, він же тобі не відповів! Не бажає. Ну, скажи, скажи, Сомику, де ти був і що ти там робив? – Він реготав, аж заходився. – Послухайте, новина – перший сорт! Сомик був у Опудала! – Він заверещав і закрутився ка одній нозі, захлинаючись од захоплення. – І знаєте, що вони робили?.. Ці-лу-ва-лися!»
«Цілувалися? – зацікавилася Шмакова. – 3 Безсольцевою? Не вигадуй!..»
«Так нахилився до Опудала, – вів далі Валька, – і цьом її… у губки. – Він підскочив до Димки. – На два фронти працюєш?»
«Замовкни!» – вигукнув Димка і спробував випручатися з рук Кудлатого.
А підлий Валька скористався з того, що Димка безпорадний, і вдарив його.
«Зрадник! – каже. Стусонув його ще раз, зареготав йому в обличчя й вимовив по складах –Зрад- ник!»
«Я зрадник? – обурився Димка. – Ах ти, шкуро, шкуродер нещасний! А ви всі знаєте, чим займається ваш Валька?..»
«Заткни пельку, базікало!» – перебив його Валька й знову стусонув Димку – зручно битися, коли супротивника тримають за руки.
Тої миті Димка озвірів, розкидав Кудлатого та Рудого й садонув Вальку так, що той перелетів через увесь сарай і гепнув до ніг незворушної Залізної Кнопки.
Валька дуже злякався, а коли побачив, що Димка не кинувся слідом за ним, спритно протер рукавом куртки черевичок Миронової і, зазираючи їй віддано в очі, сказав:
«Ти, Сомов, обережніше. Нас багато, а ти один. Правда ж, друзі? Ми з тебе знаєш що зробимо?.. Котлетку!»
«Атож, котлетку!» – сказав Кудлатий і ступив крок до Димки.
«Звісно, котлетку!» – підхопив Рудий.
Спершу вони втрьох наступали на Димку, а потім до них Попов приєднався. Йому Шмакова наказала.
Уявляєш, четверо на одного?
Я кинулася до нього на допомогу: саме через це я тут, і, отже, недаремно.
А Димка вхопив величезну тичку і, розмахуючи нею, крикнув:
«Ну, підходьте! Ну!.. Спробуйте!..»
Я з радощів застрибала; думаю, поки що моя допомога Димці не потрібна, он він як з ними розправився. Знаєш, дідусю, як я тоді зраділа – Димка став такий, як Колись. Ти бачив би їхні обличчя!
Він підніс палицю над головою і вигукнув:
«Ну, підходь!» А вони бояться – ані руш!.. А він стоїть з палицею, нібито в нього в руках меч: «Ану
