«Я не сяду!» – вигукнула я.
Маргарита звела брови дугою: мовляв, що це ще за вибрики?
«Я ЇДУ звідси, кажу, назавжди. Просто зайшла попрощатися».
Подивилася на всіх – отже, все-таки вони мене перемогли. – Однаково, подумала, ніколи нічого не скажу сама. Але від цього мені стало сумно. Так хотілося справедливості, а її не було! І щоб не заревти перед ними, вибігла з класу.
«Безсольцева, почекай!» – покликала мене Маргарита.
Проте я не стала її чекати. А навіщо мені було її чекати, коли вони не схотіли в усьому розібратися, коли Димка зрадив мене сто разів і коли я вирішила поїхати геть… Дідусю! Ти ж бачиш, я все витерпіла, все-все!..
– Ти молодець, – сказав Микола Миколайович.
– Вогнище витримала, – вела далі Ленка. – Думала, дочекаюся Маргарити, і настане справедливість. А вона повернулась – і нічого не пам'ятає.
– Заміж вийшла, – сказав Микола Миколайович. – Від щастя геть про все забула.
– А хіба так можна? – запитала Ленка.
– Бідні, бідні люди!.. – Микола Миколайович замовк і прислухався до веселої музики, що й досі долинала від дому Сомових. – Бідні люди!.. Щиро тобі скажу, Олено, мені їх шкода. Вони потім плакатимуть.
– Тільки не Залізна Кнопка і не її дружки, – відповіла Ленка.
– Саме вони й плакатимуть, – мовив Микола Миколайович. – А ти молодець. Я навіть і гадки не мав, що ти в мене такий молодець.
– Ніякий я не молодець, – раптом промовила Ленка, і в очах у неї забриніли сльози. – Послухай, дідусю!.. Я хочу признатися… – Вона перейшла на шепіт: – Я теж, як Димка… зрадник! Ти не усміхайся. Зараз дізнаєшся, хто я, ти зомлієш! Я тебе зрадила! – Ленка із жахом і страхом поглянула на Миколу Миколайовича й вимовила, з трудом виштовхуючи слова: – Я тебе соромилася… що ти ходиш у калошах… у латах… Спершу я цього не бачила, ну, не звертала уваги. Ну дідусь то й дідусь. А потім Димка якось мене запитав, чому ти ходиш, немов жебрак? З нього, каже, через це всі сміються й дражнять Латою-на-латі. Тоді я придивилася до тебе й побачила, що ти насправді ввесь ходиш у латках… І пальто, й піджак,
і штани… І черевики лагоджені-псрелагоджені, Із залізними підківками на підборах, щоб не зношувалися. Ленка замовкла.
– Ти гадаєш, що я кинулася на Димку з кулаками, коли він мені це сказав? Думаєш, повстала на твій захист? Думаєш, пояснила йому, що ти всі гроші витрачаєш на картини?. Ні, дідусю! Ні!.. Не кинулася! Навпаки, почала тебе соромитися. Як побачу на вулиці – шусть у підворіття й проводжаю очима, аж поки ти зникаєш за рогом. А ти, бувало, йдеш так поволі… Цок-цок залізними підківками при кожному кроці… Видно, думаєш про щось своє, і вигляд у тебе самітний, нібито тебе всі покинули.
– Неправда, – мовив Микола Миколайович, – у мене вигляд величний. Я на людях завжди груди колесом.
– Але ж я тайкома за тобою стежила, адже ти не знав, що тобі треба робити груди колесом, – винувато проказала Ленка. – Виходить, наче ніж у спину?..
– Фантазерка ти! – Микола Миколайович швидко нахилився й став перев'язувати шнурок на черевику.
йому захотілося сховати від Ленки очі, які з зовсім незрозумілої йому причини (вперше за останні десять років) налилися слізьми. Колись він, бувало, плакав, коли втрачав друзів на фронті, коли ховав дружину, а останні десять років він цього за собою не помічав.
– Послухай, дідусю! – Ленка, охоплена жахом, уся подалася вперед, –А може, ти коли-небудь помічав, що я від тебе ховаюся?..
– Не помічав я цього, – твердо відповів Микола Миколайович і випростався. – Жодного разу не помічав.
– Помічав, помічав!.. А я гадала, ніби я милосердна. А яка я милосердна, коли тебе соромилася? – І промовила, наче відкрила для себе страшну істину: – Отже, коли б ти справді був жебраком, обідраним і голодним, то я тоді просто втекла б од тебе?
Ця проста і ясна думка вкрай приголомшила Ленку.
– Зрадниця я, кажу тобі, зра-дни-ця!.. Мало вони мене ще ганяли!..
– Та анітрохи мені від цього не прикро. Ну хіба що зовсім трішечки, – відповів Микола Миколайович. – Я завжди знав, що настане час, і ти мене чудово зрозумієш. Байдуже коли… Через рік або через десять років, уже після моєї смерті. І не картай себе за це. Ось у мене є фронтовий товариш. Стара людина, а теж не відразу мене зрозумів. Приїхав він до мене в гості і почав причитати, що я ганьблю звання офіцера Радянської Армії, ходжу обідранцем, гірше за хіппі. «Як, каже, ти міг так попустити себе? В тебе пенсія сто вісімдесят. Народ тебе годує й напуває, а ти його ганьбиш! Бери, каже, приклад з мене». Сам він чистенький-чистенький, одягнений у все новісіньке. Психував, бушував…
А тоді саме до мене приїхали дві співробітниці краєзнавчого музею й почали вмовляти продати їм портрет генерала Раєвського: «Ми заплатимо вам дві тисячі карбованців».
Мій товариш з цікавості запитав:
«Це що ж, на старі гроші дві тисячі?»
«Чому на старі, – відповіли дівчата з краєзнавчого музею, – на нові дві тисячі, а на старі – двадцять».
Мій товариш просто мало зі стільця не впав, очі в нього рогом полізли.
Ну я їм, звісно, відмовив. Вони поїхали. А товариш лаяв мене й весь час підраховував, що я міг би на ці гроші купити, й на курорт поїхав би, щоб здоров'я підправити…
Я йому пояснюю, що не маю права цього робити, що ці картини належать не тільки мені, а всьому нашому роду: моєму синові, тобі, твоїм майбутнім дітям…
Він знову лементує:
«Теж мені з діда-прадіда дворяни!»
«Кріпаки, – сказав я йому. – Художник Безсольцев був кріпаком поміщика Леонтьєва. А ти наказуєш його картини продавати».
Тоді мій товариш зніяковів, почервонів, хряпнув дверима й пішов. За годину повернувся й простягнув мені згорток.
«Не ображайся, старий, однополчанин може й допомогти своєму другові».
Я розгорнув згорток, а там нове пальто. Приміряв я його, похвалив, подякував. А коли він поїхав, пішов до універмагу, здав пальто й відіслав йому гроші. Ну, думав, він мене вилає за це. Нічого подібного, все зрозумів – і вибачився.
– Дідусю, ти не думай, – раптом мовила Ленка. – Я полюбила твої картини. Дуже. Мені їх залишати важко.
– Отже, так як я, – зрадів Микола Миколайович. – Ти неодмінно сюди повернешся.
– І багатьом іншим твої картини подобалися. – Ленка усміхнулася Миколі Миколайовичу й мовила його словами: – Чесно тобі кажу.
– Ти про кого це? – з цікавістю запитав Микола Миколайович,
– Якось заходив Васильєв… «У вас немов у музеї, каже. Шкода, що ніхто цього не бачить».
– А ти що?
«Як це не бачить, кажу. Ці картини багато хто бачив… І багато хто ще бачитиме».
Микола Миколайович чомусь дуже розхвилювався від Ленчиних слів. Він підійшов до картини, на якій був зображений генерал Раєвський, і довго-довго дивився на неї, немов бачив уперше, потім сказав:
– Це ти йому правильно відповіла. – Він мав вигляд людини, що наважилася на якийсь відчайдушний крок. – Ти навіть не уявляєш, як ти йому правильно відповіла!
На вулиці вже смерклось. І в кімнаті споночіло, проте ні Ленка, ні Микола Миколайович не запалювали світла.
Ленка лаштувалась у дорогу. Вона світлою плямою пересувалася по кімнаті, складаючи речі в чемодан. Зізнання, яке вона у відчаї зробила дідусеві, анітрохи не заспокоїло її, навпаки, ще дужче загострило в ній відчуття кривди, яке так і не минуло. Ленці –здавалося, що кривда ця житиме в ній не
