Франс-Прес, 21 серпня 1997 р.
109.
110. Андрей Грачев, «Горит Восток зарею новой»,
7. ДЕКОНСТРУКЦІЯ ІМПЕРІЇ: ЛЮДМИЛА ПЕТРУШЕВСЬКА
Постколоніальна теорія ґрунтується на припущенні, що тексти, поряд із іншими своїми функціями, є інструментом імперської влади. Художня література захищає цю владу за допомогою символічних систем і таких тлумачень Інших, які возвеличують і прославляють Центр. Як правило, імперська література наповнена героями-переможцями, успішними командирами й господарями землі, які здатні досягти керівного становища у суспільстві, а також великими оповідями про культурну та політичну міць. Нагромадження текстів, що формують ті чи інші позитивні образи та уявлення Центру, створює однорідну культурну базу, на яку спираються колоніалісти. Такі тексти є провідниками реалізації їхньої влади. Пушкін закликав до російської цивілізуючої присутності на Кавказі, Солженіцин помістив на передньому плані російський шпиталь у безликому в усьому іншому Ташкенті, Распутін у черговий раз заявив про законність російської присутності в Сибіру, а Толстой створив привабливу атмосферу дому Ростових, яку стали ідентифікувати з типовою картиною російського сімейного життя. Учені та письменники радянської Росії скористалися можливістю в більш політизованій формі возвеличувати російські здобутки як минулих століть, так і сьогодення, ще глибше занурюючись у суперечливі погляди і образи.
Для розхитування цієї влади та викриття її епістемологічних хиб необхідно контрапунктними голосами впроваджувати дискурс іншого роду, який заперечує трубадурам імперії й проливає світло на пригноблених людей, місця, традиції, події та образи. Останніми роками почали з’являтися письменники, чиє бачення Росії радикально відрізняється від тих твердих імперських переконань, якими проникнуті тексти, що обговорювалися досі в цій книжці. Здається, ці письменники усвідомлюють, що російська імперська ідентичність держави зазнає змін. Окремі із російських жінок-письменниць випереджають інших у діяльності з руйнування імперського простору в художній літературі. Замість того, щоб оспівувати славетне минуле, вони пишуть про жалюгідність теперішнього й принижують величний імперський образ картинами російських невдач. Показуючи відсутність зв’язку між жінками й державою, жінками та імперією, такі письменниці, як, наприклад, Людмила Петрушевська чи Тетяна Толстая, запрошують російського читача до пошуку свого місця за нових умов. Політична письменниця Валерія Новодворська ще більш пряма: вона переконує росіян облишити імперські плани й дозволити малим народам підняти власні прапори, писати власну історію й робити власні помилки — коротше кажучи, відмовитись від колоніалізму.
Одним із проявів фемінізму є те, що жінка за своєю суттю Інша. У певних відношеннях вона залишається аутсайдером навіть за умов імперської сили. За незначними винятками, вона позбавлена багатьох привілеїв, що їх дає імперія 1. Заняття, пов’язані із захистом імперії та дипломатичною діяльністю, були прерогативою чоловіків, так само, як і відповідні права. Якщо мужчини присвоїли собі етіологію й вигоди імперського правління, то жінки були змушені платити реальну ціну за те, що на перше місце ставилося благо держави, а не особисті чи родинні блага. У Росії жінки були змушені платити особливо високу ціну, але мали дуже незначні права, незважаючи на формальну рівноправність статей, яку проголосила радянська система, і на законні права успадкування, якими користувались у царській Росії жінки вищих класів. Це підтверджують відповідні цифри: порівняно із Західною Європою в Росії було мало визначних жінок у політиці та мистецтві як за царату, так і за радянської влади. Водночас збирання імперією земель забирало енергію чоловіків, які могли б її витрачати на сімейне життя й допомогу жінкам у вихованні дітей і в домашній роботі. Це створювало умови для відчуження.
У наративах, метою яких було сприяння розбудові імперії, таких, як у Пушкіна чи Лермонтова, жінки розташовуються десь на неясних околицях головної теми розповіді. Вони є декоративним орнаментом, що прикрашає пейзаж, або засобом зробити життя чоловіків легшим. Бела повинна була зникнути, щоб дати змогу Печоріну й Максиму Максимовичу далі виконувати своє завдання — завойовувати Кавказ і спостерігати за місцевими «дикунами». Татьяна стає дружиною — трофеєм для генерала, який відзначився в імперських аґресивних війнах. Архетипна російська жінка, яка є об’єктом мрій Максима Максимовича, не має претензій на участь у громадському житті. Навіть жінки із «Війни і миру», різні та начебто сильні, фактично є безмовними спостерігачами війни з Наполеоном і чоловічих спроб реформувати державу. Російський імперський проект ніби обтікає навколо них, але їх не торкається. Хоча в російській літературі є наратив про сильну жінку (яка зазвичай виступає як антипод так званого «зайвого» чоловіка), у справах, що стосуються імперії, жінки слабкі та підпорядковані чоловічому бажанню здобути владу.
Звичайно, російські жінки в дечому виграли від імперського проекту. Кордони імперії були далеко від етнічних російських земель, створюючи безпечне середовище, в якому жінки та матері могли розвивати свої інстинкти збереження домашнього вогнища. Цього чинника не можна применшувати: безпека домівок, якою могли користатися російські жінки, була справжньою цінністю й давала російським сім’ям права подібні до тих, які мали англійські, але не чеченські, узбецькі чи українські сім’ї. Не можна недооцінювати також «середовища сили», створеного імперією: все російське мало користь від російської сили, і серед тих, хто цим скористався, були й декілька активних у суспільному житті жінок. Популярність Зінаїди Гіппіус за кордоном була забезпечена імперією в тому розумінні, що її іноземні шанувальники та біографи дивились на неї як на один із елементів великої потуги; якби вона була сербкою чи албанкою, кількість її шанувальників могла б різко скоротитися. Декілька письменниць у Росії могли, так само, як і чоловіки, працювати за сприятливих умов імперської величі 2.
Однак більшість жінок цього не робили. Це була гірка правда радянської Росії, де жінки скоро виявили, що проголошена свобода трансформувалась у подвійний обов’язок удома й на роботі. Доля радянських жінок ілюструється відомими всім бригадами на московських вулицях, де пара жінок відкидає лопатами сніг під пильним поглядом наглядача-чоловіка. Присутність жінок у законодавчих органах Радянського Союзу ніколи не була вищою за 10 %. Катерина Фурцева була єдиною жінкою за весь час існування Політбюро ЦК КПРС, яке складалося з 14 членів. За часів Сталіна й пізніше житлова площа, на яку громадяни мали право, становила шість квадратних метрів на особу; як ілюструє п’єса Петрушевської «Уроки музики», не всім жінкам щастило мати хоча б такий привілей. Тоді як мільйони російських чоловіків прагнули кар’єри на військовій службі, що давало право на отримання квартири й навіть на поїздки за кордон, жінки були здебільшого прив’язані до своєї житлової площі в містах і містечках. Невидима стеля для жінок — адміністраторів, лікарів, дипломатів і партійних працівників була реальною та незмінною, і радянська статистика відображає постійну тендерну дискримінацію в радянському суспільстві.
Саме ця вражаюча відмінність жіночої долі у величезній успішній імперії привертає увагу і є головною темою творів Людмили Петрушевської. Її повісті та п’єси різко контрастують із панорамами російських міст і сіл письменників-чоловіків. Також вона цілком відрізняється від таких письменниць, як Анна Ахматова, чиї ліричні вірші оспівують глибокі почуття, але політичні поеми якої є фактично тендерно нейтральні. Героїні Петрушевської не знають нічого про географію імперії, яка забезпечує великі можливості, та про пов’язані з цим різноманітні права. Політика перебуває за межами їхнього світогляду. На відміну від Олега Костоглотова вони не бачать «широкої рідної країни», котра радо вітає кожного освіченого росіянина безліччю занять і завдань, що мають бути виконаними. Простір для діяльності чоловіків може бути безмежним, однак жінкам у найбільшій країні світу його постійно бракує. Подібно до Костоглотова жінки Петрушевської — зовсім не дурні, але вони обтяжені сімейними обов’язками, нестачею грошей і тією гнітючою втомою, яку породжує брак здобутків. Вони не мають тієї політичної енергії, яка надихає дисидентів Рибакова та Солженіцина, а їхня нездатність виявити ініціативу й скористатись можливостями є навіть більшою, ніж у сільських неосвічених чоловіків — героїв Распутіна.
Тексти Петрушевської позбавлені імперської текстуальності, яка характеризує літературні твори практично кожного російського письменника. Критики зауважили, що її твори сповнені відчуття
