Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

простір поблизу Балтійського моря справджуються тільки незначною мірою. Петрушевська дає зрозуміти, що російські жінки навряд чи мали велику користь від імперських завоювань російських чоловіків.

Імперська традиція в Росії охоплює паради, прапори й міфологію Москви як центрального об’єкта гарячої любові, що її росіяни мають почувати до своєї «рoдины» / «отечества». У творах Петрушевської цей символізм зруйнований тривіалізацією та висміюванням. Відбувається переосмислення головних змістів. Жінки не прагнуть будь-що поїхати до Москви, як героїні п’єси Чехова; багато хто з них там і живе; до того ж вони здобули освіту й роботу, про яку жінки Чехова могли тільки мріяти. Однак їх життя є навіть більш нещасливим, ніж трьох сестер у п’єсі Чехова. Вони давно позбулись райдужних надій. Вони ніколи не беруть участі в громадському житті. Ніхто не показує краще, ніж героїні Петрушевської, всезагальний провал комуністичної пропаґанди, яка намагалась перетворити кожну людину в політичну одиницю. Міфологія імперської столиці їх не стосується; у її текстах немає жодних ознак чарівності проживання в Москві. Столиця є просто місцем для проживання, міським центром, де хтось заробляє собі на життя, а його знайомі проживають у таких самих умовах. Мрія про Москву не замінена мріями про життя за кордоном: жінки Петрушевської не бажають подорожувати за кордон, вони також не мріють про переїзд до іншого міста, де життя могло бути кращим і легшим. Такі мрії просто є поза «діапазоном їхніх мрій». Якщо віддалені місцевості й згадуються, їм бракує конкретності; вони безликі, подібно до місячних пейзажів, що виключають нормальне життя; або ж вони є просто мітками на карті, з яких хтось прибуває чи до яких хтось їде без користі для себе, як, наприклад, Ольга із «Сирої ноги…», яка бере свою дитину, дівчинку Віруню, до субарктичної Воркути. Уявна влада, яку зазвичай застосовували російські письменники, використовуючи віддалені місця на карті імперії, цілком відсутня. Згадка про ці місця не супроводжується спалахом надії. Спогади, пов’язані з ними, проходять у творі зловісним лейтмотивом і пророкують нещастя і страждання. Віддалені місця не справджують сподівань, і люди повертаються звідти з розбитими надіями, як Ольга. В «Уроках музики» якийсь Іванов напивається й каже у відчаї, що він «завербується на Північ». У «Сітках і пастках» батьки героїні не можуть допомогти їй, тому що живуть «на Далекому Сході». У оповіданні «Бідне серце Пані» від’їзд на Північ після аборту символізує безнадійну долю некваліфікованої робітниці Пані. У цих оповіданнях часто згадується про масштабні заходи царської й радянської влади, пов’язані із переселенням російського населення до Азії, що призвело до обезлюднення центральної Росії й розпаду сімей і зв’язків, які забезпечували підтримку й допомогу.

Однією із переваг імперського бачення є масштабність, яку воно може забезпечити. Імперське око може бачити далі, ніж око мешканця маленької держави Кавказу, Середньої Азії чи, наприклад, Балтійського узбережжя. Не випадково світові історії писались особами, які походили з імперій. Хоча Російська імперія не дала творів із таким широким і всеохопним баченням, як твори, написані уродженцями французької, британської, іспанської та німецької імперій, її освічені мешканці мали можливості «тримати свої руки» на світовому політичному та економічному пульсі. У «Війні та мирі», навіть у «Раковому корпусі», росіяни є учасниками світової історії. Тим більш разючим є звуження горизонтів, помітне у світі Петрушевської, який не відає нічого про ці імперські переваги. Її Росія абсолютно неімперська, хоча під час написання цих оповідань ще не настав явний занепад. Не тільки горизонти звузилися; відсутнє також усвідомлення своїх привілеїв і перспектив.

У «Війні і мирі» є сцена, де діти Ростових і їхні товариші в дитячих забавах із сміхом і криками вбігають до вітальні. У оповіданнях і п’єсах Петрушевської діти ніколи не бігають і значно менше сміються — і не лише через те, що комунальні квартири не забезпечують для цього місця. У оповіданні «Час ніч» маленький хлопчик Тіма пробує повзати по чиїйсь чужій квартирі, торкаючись предметів, які його цікавлять. Його власна однокімнатна квартира йому давно знайома. Його сварять за надмірну жвавість і наказують сидіти спокійно. У «Трьох дівчатах у блакитному» відносний простір на дачі спонукає дітей радше до бійок одне з одним, ніж до спільного вивчення довкілля. Отож географія Петрушевської дуже сильно відрізняється від тієї, яка фігурує в російських письменників-чоловіків. Вона стосується малих частин етнічної Росії: міст, містечок і в їхніх межах декілька вулиць, іноді гастроному, — і в так накреслених обов’язкових межах її героїні мусять проводити багато годин майже кожного дня, щоб потім повертатися до ліжка, яке стоїть надто близько до ліжок інших людей. Нечисленні предмети розкоші, які зустрічаються в цьому світі: машини, хутра, ресторани й театри перебувають поза сферами досвіду цих героїнь, які, зрештою, належать до середнього класу (це розвінчує ще одну вигадку, а саме: що радянські люди часто відвідують театри і є завзятими читачами класичної літератури). Поїздка в таксі є подією, яку запам’ятовують і про яку згадують, як у «Сирій нозі». Прогулянка із чоловіком, який має автомобіль, є пригодою, що може змінити життя, як у «Трьох дівчатах у блакитному». Навіть метро, яке є розкішшю, доступною для всіх москвичів, відіграє незначну роль; чомусь поїздки в метро, настільки улюблені туристами, залишають героїнь письменниці байдужими.

Накреслення художнього простору в оповіданнях Петрушевської суперечить характеру російських літературних традицій та очікувань. Хоча декілька її героїнь мають дачі, придатні як житло, більшість їх не мають, чи принаймні, ми про них не знаємо. Що ми знаємо — це те, що є малесенькі притулки від дощу та холоду без окремої спальні (не кажучи вже про другу ванну кімнату), — тобто простір, у якому мешканці сплять на софах, на тапчанах, на підлозі чи на розкладачках у кухні, як вагітна Мілочка з оповідання «Поезія в житті». Така тіснява не виключає поселення додаткової особи або й двох: в «Уроках музики» у двокімнатній квартирі живе подружжя, їхній син і свекруха, і на цю квартиру жадібно поглядає дівчина сина, яка вважає такі розкішні апартаменти єдиною спонукою до заміжжя. Володіння такими речами, як, наприклад, засклена шафка, є недоступним задоволенням — немає місця для таких розкошів, і в оповіданні «Така дівчина, совість світу» жінка, від імені якої ведеться розповідь, тримає свій чеський кришталь на кухні. На житловій площі звичайних росіян не було місця для двох наборів столового посуду, навіть якби фінанси давали б змогу їх придбати. Нагромадження таких образів руйнує пам’ять про радянські пам’ятники й царські палаци, Красну та Олександрівську площі, безкраї поля й ліси; з погляду російської жінки вони виглядають нереально, подібно до потьомкінських сіл.

Малі розміри світу Петрушевської призводять до того, що в її оповіданнях практично немає масових сцен. Є тільки стосунки, найчастіше невдалі, між окремими особами. Це суперечить схильності радянських письменників-чоловіків до зображення політичних подій, «народних досягнень» і тому подібного. У Петрушевської немає героїв війни і героїв соціалістичної праці. Вона ніби свідомо намагалася накласти свої тексти на тексти як письменників соціалістичного реалізму, так і дисидентських письменників, нехтуючи шаблонами, нормами та очікуваннями. У її текстах відчувається відвертий виклик грандіозним планам російського політичного класу. Кожна її розповідь є визнанням імперської неспроможності. Вона показує, що російські жінки живуть так, ніби вони живуть у якомусь маленькому князівстві, яким управляє безсердечний тиран, чиє ім’я небезпечно згадувати вголос чи навіть подумки. Вони змирились із замкнутим колом свого життя: дорослішання, заміжжя (або ж ні), народження дитини, намагання погодити роботу й домашні обов’язки; відведення дитини до дитячого садка; звільнення від жорстокого й непотрібного чоловіка чи терпляче життя з ним; цивільний шлюб або життя з родичами і, зрештою, останні муки та приниження, як у мами Анни Адріанівни в оповіданні «Час ніч».

У п’єсі «Ізольований бокс» дві жінки розмовляють у палаті лікарні для невиліковно хворих. Вони помирають від раку. Вони не знають одна одної, але самотність спонукає їх розповісти про своє життя. Одна з них зізнається, що її незаміжня донька, яка щойно поховала позашлюбну дитину, їздить до прибалтійських республік, щоб там вийти заміж. Ці поїздки безрезультатні; її нещастя подорожує разом із нею і заважає їй «зловити» чоловіка. Однак вона купує там речі, які недоступні в Москві. Читач зауважує, що прибалтійські республіки, можливо, підпорядковані Росії, але це не дає значних вигід звичайним російським жінкам. Друга жінка має 14-річного сина Ваню і жодних інших близьких родичів. Старша жінка радить їй написати листа до своїх роботодавців і попросити їх прийняти Ваню на роботу як учня. Виявляється, що саму маму Вані покинули її батьки. Потім мама Вані згадує про якусь сім’ю, яка жила в одній кімнаті і як вона була свідком двох смертей у цій кімнаті: 50-річної матері і її 27-річного сина. Коли мама Вані висловлює тривогу щодо власного синапідлітка, який скоро стане сиротою, старша жінка нагадує їй: «А ми як росли?» Це промовистий сигнал постійної убогості й відсутності поліпшення в житті дітей порівняно з їхніми батьками. Хоча радянська еліта намагалася викликати в уяві спогади про підняту цілину, насправді радянські жінки виростали у занедбаних будинках, де члени сім’ї бачили страждання і смерть одне одного на мінімальній житловій площі, наданій їм державою.

Характерні риси світу Петрушевської не залишають жодного сумніву щодо його природи. Це не колоніальний простір, як в оповіданнях її сучасників — Рибакова, Распутіна та Солженіцина. Це також не