зломірів, і велій болярин зітхнув: — Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступів геть?
Гатилова балакучість свідчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.
— Взяв єси на одур мене з тими вивідами, еге ж?
Велій болярин полегшено засміявся. Він і справді вигадав усі ті побрехеньки про Видимира й Ардаріка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам відчути слабінь городу Києвого — й вони одложаться геть від руки полянського князя. Він так і сказав Гатилові, й той нічого не мовив супротиву.
Далі Галича Борислав, як і сподівався Гатило, його не повіз. Князь галицький Острій, тесть Богданів, зустрічав зятя з усією пишнотою, на яку був здатний, далеко за Дністром, дуже широким і каламутним о сю пору місяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирічною донькою, названою на честь вітця Даною.
Богдан подивився на Єрку, яку за шість років устиг забути, бо ж бачив її всього кілька день, і на чорняву Данку, якої взагалі не бачив, — і в душі його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей розділяють не тільки роки, а й відстані, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сиділа в своєму приданому городі Войнилові, сиділа разом з донькою, яка тут і народилася, й він ані разу майже так і не згадав про них...
Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всі дванадцять день, які він пробув у Войнилові, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагідний і з Данкою, й із жоною. Та крига в душі не танула, й се розуміли всі, й насамперед сам він.
Довгими ночами він лежав, розплющивши в темряву очі, стомлений і спорожнілий, а коли засинав і раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось інший, кого вже нема й ніколи не буде. Й уранці він потім уникав дивитись Єрці в вічі, ніби й вона могла знати, що робиться в його заціпенілому серці.
Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на віях їх тремтіли сльози, й Богданові було ніяково, що не зміг зігріти й приголубити сю гарну молоду жінку. Він уклонився їй і Дані, торкнувши рукою трави, тоді вперше за всі дні поплескав доньку по щоці й сів на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вітцем.
Так Гатило й повернувся додому, й ніякі Бориславові хитрощі не допомогли, й усе лишалося, як і було ввесь прожитий рік, і ніхто не знав, чого сподіватись від дня прийдешнього, й найменше за всіх знав се сам Богдан Гатило.
Дні точилися сумно й одноманітно, він ціле літо не виходив за стіни дідинця, вітчого й діднього двору, тільки надто паркими вечорами сідав на лавиці в молодому садку й мовчав разом із дідом Шумилом, який теж став неговірким, тільки раз по раз бухикав — глухо й глибоко, мов із порожньої діжі.
Тепер Богдан од ранку до вечора читав. І то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його світлиці луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними різами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзі йшлося про дивні речі. Досі йому й на думку не спадало, що світ стоїть споконвіку на трьох слонах, названих мамонтами, що ті мамонти нічого не їдять, а тільки глибоко дихають — коли вдихне перший, полудневий, він роздимається й більшає, й світ над ним підважується й відхиляється од сонця. Тоді сонце ходить низько над світом, і се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, світ нахиляється до сонця, й починає теплішати. Два ж інші мамонти перекидають одне одному сонце й місяць, і тоді настає день або ніч. А зорі — то вічі померлих людей, бо й досі ж кажуть не тільки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим місцем спалахує її зірка. Найбільше ж умирає людей на важкому шляху через полудневі степи, тому й на небі ціла дорога густих зірок, які теж називаються Соляним Шляхом, бо дрібка солі на Русі дорого важить, і нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.
Розповідалося й про те, звідки на світі взялися звірі й що кожен звір у собі несе, — собака вірність, бо створена богинею Вірою, кішка — лжу, бо ховається в ніч і дітей своїх зачина тільки вночі, ведмідь — силу й любов до землі своєї, бо в давнину ведмедів звали русами, й поляни зродилися саме від них і тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.
Богдан читав і порівнював те четмо з грецькою книгою про їхніх кумирів. І раптом замислився. Ніде в руському письмі не сказано про те, відколи ж оті три слони-мамонти держать на своїх спинах світ. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхній Христос народився літа 5508-го, Адамос же літа 1- го.
Він перегорнув усю товсту книжку й ніде не знайшов про те, відколи ж існує світ на Русі. Було сказано, що від окняжіння Великого князя Велімира до його смерті минуло літ двадцять і п'ять. Але ж греки пишуть: літа божого такого-то. А як же ми?
Він сердито відсунув книжку, коли ж увечері здибав коло порога скомороха, спитав:
— Скільки вже світ є на Русі?
— А що стало? — здивувався Харко Мурин.
— Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. — Й розповів скоморохові, в чому річ.
Харко Мурин запитав:
— А де починаються зорі?
— Як то де?
— Мають вони почин?
Се було зовсім нелегке запитання, й Гатило не тямив одповісти. Нібито ж усе мусить мати почин і кінець? Тоді Харко намалював пальцем у поросі велике коло круг себе й спитав:
— А де сьому колові почин?
Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатилові.
Але, на відміну од кола, книжка мала початок і кінець, і князь урешті дочитав її. Й знову потяглися кволі й сірі дні та нестерпно довгі ночі. Вранці Богдан думав про те, що мерщій би надходив вечір, а лігши в цупке ложе, не міг дочекатися сходу сонця. Й думки поволі теж замерзали в голові й тяглися мляво й сонно, й він міряв дні сніданням, обідом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Іладіка й приносила свої одноманітні полумиски.
Гатила дратували й ті полумиски, й сама дівчина в довгому до п'ят полотті, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на ті, що споконвіку стоять на священному Перуновому горбі навпроти воріт княжого двору. Іладіка приходила з тремкою усмішкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей і завжди довго торохтіла на столі полумисками та братницями, довше, ніж міг витримати Богдан. Його дратувало все в ній, і він грубо питав:
— Усе вже-с перемацала?
Тоді вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має ні вітця, ні матері, ні когось кревного в сьому чужому для неї світі. Але наступного разу він знову грубо виряджав її геть, і все повторювалось, і дні тяглися за днями, незалежно від години надворі, невиразні, й одноманітні, й сумні.
Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братниці[45] й тільки в її товаристві почав одчувати якусь утіху та забуття...
Коли Дніпро скувала крига й усі річки довкола городу Києвого — й Хрещатик, і Либідь, і Глибочицю, й широкоплесу Почайну — вкутали глибокі сніги, а над засіками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свій пізній вирій до теплих степів над морем Руським, перший вельміж Борислав зі старим конюшим Войславом ішли з княжих воріт просто двору до хорому. Сніг сухо рипів у них під узятими в дорогі остроги чобітьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли і йшли, повільно, неквапом і майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозі, здивовано рячились услід першим можам городу стольного, з воїнських і стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможі так урочо виступають рядком, убрані в своє найрозкішніше вбрання, — білі гуні, криті шовком і паволоками, торочені на рукавах і подолі бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячім околі, шапках і золотавими й сріблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, які виглядали з-під розстебнених гунь, і при дорогім оружжі.
