Щось неодмінно мало статись, і двором услід за вельможами покотились неймовірні чутки.
На ґанку Борислав зупинився, відчинив дубові двері й ступив у сіни, за ним пішов і Войслав. Довгими сіньми лунко грюкали їхні ковані чоботи, й з бічних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адаміс у дубленій гуні з білим ковніром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пішли далі, до сходів, що з кінця сіней вели на повершя, й їхні кроки були так само лункі й таємничі. Тільки коло спочивальні великокняжої вони спинились і випустили чашницю Іладіку.
— Є він? — кивнув на двері Борислав.
— Є, — відповіла дівчина й страдницькими очима обійняла вельможів. — Сцо сте намислили, болярине?
Вона тримала поперед себе повнісінький, неторканий полумисок із пойнятою холодним смальцем свининою та три порожні мідяні братниці. Борислав одтрутив дівчину з-перед себе й рішуче ступив через поріг. Вони стали посеред спочивальні, вистеленій килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем під супротивною стіною, невеликим хрестоногим столом із безліччу братниць і полумисків та довгим дубовим ослоном, що сягав попід обома вікнами від дверей до покуття.
— Великий княже! — незвично врочистим голосом продуднів Борислав Борич, і князь відгукнувся:
— Га?
Такого звертання він ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самій полотняній сорочці та бузинових ногавицях, босий і простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тім'ї, обличчя було теж неголене хто зна й відколи, очі в обрезклих зморшках дивилися на прибульців, мов крізь імлу, й усім своїм виглядом володар землі Руської швидше нагадував лісовика-смолича, ніж Великого князя.
Борислав добру сідмицю вже не бачив Гатила, і його окаянний вигляд змусив серце боляринове болісно стиснутись, але він узяв себе в руки й ще врочистішим голосом проказав:
— Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!
— Га? — знову безтямно прорипів Гатило, бо до його свідомості не доходили Бориславові слова.
Велій болярин доказав:
— Рать многа: й чудь, і єм, і сум, і мурома з весами. Сідлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.
Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тоді схилив голову між коліна й застиг. І тільки Борислав Борич бачив, що мед у братниці, яку міцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.
Гатило плакав.
Борислав повернувсь і тихо вийшов, і Войслав теж подався за ним, і більше того дня вони не ступили на поріг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нікого не впускав у спочивальню, навіть усмерть перелякану чашницю Іладіку, яка кілька разів намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину під дверима, вона пішла до Адаміса, не знаючи, що сталось і що має статися відтепер.
Та раннього ранку, щойно над княжим двором сіли перші сутінки й Борислав із Войславом підійшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозі в короткій баранячій гуні під опояс, у смушевій шапці з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги з ледь розведеними вбік підборами трималися міцно на закрижавілому порозі.
Він коротко рипнув голосом:
— Уходьте.
Й загримотів сіньми всередину. Вельможі подалися вслід йому, й серце в Борислава Борича радісно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмільного чаду та липучої байдужості Гатило, очуняв- таки...
На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зібране з окольних руських сіл і городів, побралося нескінченною вервою до Вишгорода й далі на полуніч, куди вів ще не добре вкочений Соляний шлях.
По трьох сідмицях сполчення дісталось Ільмень-озера, де вже літ тому тридцять почали селитися словіни, полишивши старі вітчини на Березині та верхів'ях Дніпра.
Очам руських ратників одкрилися жахні видива. Вздовж лісових доріг і просік стояли довгі ряди хрестів із розіп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носів і вух і давно поклякли на морозі, ноги в них висіли з хрестів, об'їдені вовками й лисицями, простоволосі кучматі голови, й плечі, й одяг були засипані снігом, очі ж дивились похмуро й моторошно крізь холодну заскленість смерті. З одного старезного діда було здерто ввесь одяг, а на грудях і животі повирізувані великі й уже почорнілі хрести. Певно, то був колись старійшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лісової просіки шерегою розп'ять.
І тільки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, він уп'явсь острогами йому в живіт і погнав попід страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескінченний ліс. А ввечері сказав, намагаючись не дивитися в бік болярина Ореста й князя Тодоріка Бернського:
— Хрестаті.
За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табір, а в полотці здавалося тихо, моторошно тихо. Ті хрести на старому дідовому тілі й ті, інші, дерев'яні, на яких були розіп'яті сотні людей, говорили про одне. Рука греків, чи латин, чи, може, й готів, сягла й сюди, бо ні чудь, ні єм, ні сум, ні якесь інше з-поміж сих племен у Христа не вірили; тим більше — словіни ільменські.
Наступного дня вивідцям пощастило знайти кілька недорізаних родів, що ховались у найнеприступніших лісових хащах.
— Ви чиї сте? — спитав у зарослого по вічі діда соцький вивіду.
— Русьские.
— А хто сте?
— Славяне.
Сивий бородатий старійшина, коли його привели до Гатила, розповів, що сталося й яка січа була тут у кінці літа й восени.
Велика тьма прибулих човнами з островів та Холодної землі фрягів [46] разом із готами, які невідомо звідки й узялися, швидко підкорили чудь, і єм, і сум, і ще декотрі менші племена, примучили їхніх вождів збирати ополчення, й усі разом посунули на словін. Може б, словіни й відбились од напасників, та серед них ворог теж устиг посіяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всі чотири вітри. Інші ж, хто не піддавсь на одур, узялися до мечів. Але мечів було замало, ворог ішов на полудень і на всхід, куди хотів, і скрізь убивав, і палив, і гарбав, а найнепокірніших, хто відмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, піддаючи жахливій повільній смерті.
— Теперя нас десятеро, — закінчив свою розповідь старійшина, моторошно схожий на того діда, якого всі бачили вчора на хресті. — Я да девять баб-маладух. А я уже стар для... Вигібнєт род...
Гатило гаркнув:
— Де вони?!
Дід перелякався:
— Кто?
— Фряги, й готи, й чудини!..
— Не вєдаю, баарін. — Він слово болярин вимовляв на полунічнии лад, і в нього виходило «баарін» чи навіть «ба-рін». — Но вєдаю, кто вєдаєт.
І розповів, як їм проїхати понад берегом Ільмень-озера й знайти в болотах інші великі роди Балових та Зємових.
За два дні вивідці розшукали в замерзлій драговині чимало словінських родів, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сідмицю сталася велика січа. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягів та заблукалих сюди готів, а погано зоружені ратники чудських, та сумських, та емських вождів, що піддались на фрязький одур, самі порозбігалися.
Гатило простояв на Ільмені до пізньої весни, коли стежки в лісах і драговищах протряхли. Він наказав чудинам посунутися на захід, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березі Волхова зрубав чималий город, нарікши його Новим, і лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинників.
