— Воротило між підлий, — сказав він новим городянам, — як і всі ви. Але нездоланний у січах і мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.
Й у кінці місяця квітного першими дорогами Гатило подавсь назад, повівши все ополчення й велій полон у возах і за возами. Кілька сот свеїв, узятих талями, він оддав Чернігівському князеві Божівоєві, своєму новому родичеві, чия донька нещодавно таки пішла за Володового сина Остоя.
Там, де Сож-ріка впадає в Дніпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свій і тестів, пішов просто до Чернегова, Гатила ж манив рідний город Київ.
То було незбагненне. Він ніколи не думав, що може так сумувати за вітчим вогнищем, і навіть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця — грекиня, бо її великі засльозені очі ввижалися йому тепер і день і ніч. Ніхто його вдома не чекав — жодної рідної людини. Навіть син молодший Юрко, двадцятишестирічний сотник, їхав на чолі своєї сотні поряд із вітцем.
А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й він не міг дочекатися, коли ж нарешті сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як і Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбів Вишгорода. Й не тому, що в сьому городі довгі роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гір вишгородських видно заборола городу Києвого.
Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребці, зовсім не схожий на того Гатила, який ще півроку тому загибав, доброхіть віддавши себе на поталу повільній смерті від зеленої липучої байдужості. Спина його випросталась, очі гостро дивилися з-під густої стрішки прямих брів, довгі сиві вуса та сивий князівський оселедець маяли на стрічному теплому вітрі, комір простої вишиваної сорочки був розсупонений, і струмінь повіву приємно лоскотав могутні груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрійливо зітхнувши:
— Мені б отак, як старий стану...
Десятник же впевнено відповів:
— Усі такі вони.
Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радість Богданова. Таки ж радість, хай там що не є, й він міг би зі щирим серцем і відвертою душею не те що хвалити Шумила — пісню йому співати. Казали, буцім котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатилові ще не доводилося чути її. Він сам собі сказав покликати гайдаря того, як тільки приїдуть до городу стольного, — нехай співає, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака...
Початок тій пісні слід було шукати ще морозяного ранку місяця сніжного, коли Гатило, стріпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобідника й став ногою в стремено. Тоді він так і лишивсь: одна нога в мідяному стремені, а друга долі, в утоптаному снігу. Підійшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримів:
— Стій, Гатиле!
Богдан похмуро дивився на діда. Він уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закінченням їхньої розмови влітку на садовій лавочці.
— Маєш узяти й мене, Гатиле. — В голосі його було не стільки прохання, як наполегливої впертості. Він повторив: — Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Морані — не взяла мене досі, дала діждатися. Не дай же й ти старому косакові згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь — инчої я вже не діждуся.
Він був у своїх косацькнх червоних ногавицях та білій вишиванці, підперезаний широким яскраво-синім опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зелені чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руці. Спечене всіма вітрами, зборознене дрібними й великими зморшками лице його здавалося проти снігастих брів, і вус, і чуприни вилитим з давно потемнілої бронзи, яка не знає ні віку, ні зносу. Стоячи в такій незручній позі — одним чоботом на снігу, а другим у стремені, Гатило мимовільно замилувався колишнім Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-під білих брів, однією рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свіжовичищене срібне вруччя харалужного сікуна.
— Дайте Шумилові коня, — тихо мовив Гатило й нарешті сів у сідло.
Більше він і не бачив діда, той ніби розчинивсь у пістрявій нескінченній лаві ратників. Не здибував його ні дорогою до Ільмень-озера, ні в тих сумних лісах, де на кожній просіці тяглися хрести з розіп'ятими, ні в непролазних, закиданих підступним снігом драговищах, де ховалися недобиті й недоловлені бородані- словіни.
Зустрів Шумила тільки перед останньою, вирішальною січчу. Дід сидів на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилів друг і побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лівому березі закутої в кригу річечки, сотня до сотні, полк до полку, й на чолі кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився між двома полками комонців, і князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.
Ворог стояв густою лавою на тім боці й не хотів рушити вперед ані відступати назад у поле, щоб дати руській раті перейти на свій берег. Тоді досеред річки вихопилося кілька охочих подрочити недругів. Зав'язались окремі герці, гору брали то ті, то сі, лави ж стояли непорушні, хоч холодне сонце, яке котилося понад самісінькими лісами, дійшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвіта вчинили требу своїм кумирам, і насамперед Юрові Побідникові. Жертви давали добрий знак, і всі були певні в перемозі, та Гатило стримував запал можів. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневі в руки, перемоги не дадуть, і треба було виманити фрягів.
Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага крові. Насправді ж, Гатило керував герцем усіх витяславів, що змагались на льоду. Перед лівим крилом руської раті зібралося душ із сорок сміливців, які віч-на-віч сіклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можів, і по якомусь часі ліве крило вигнулося й заходилось поволі сунути до поєдинців. І коли перші лави дійшли досеред річки, протилежне крило ворога не витримало такої близькості, зігнулося й пішло насупротиву. Між ними та серединою втворилася тріщина, Гатило ж тільки на се й чекав.
Середина руського ополчення теж відкотилась і несподіваним ривком уклинилася в отвір, дедалі дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому крилові. Січа зав'язалась на самому березі, й коли ворога достатньо потіснили, на нього сіли задні лави русинів, сховані в близькому лісі. Так розірвані полки, позбавлені опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.
— Князь уже почав! — гукнули можі звичний оклик. — Потягнімо й ми по князеві!
Гатилів задум удався. З могутнім криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, і тим самим ще дужче розріджував свої лави.
Богдан бився в першій шерезі синової сотні, княжич Юрко, могутній, як і отець його, стояв о ліву руку, й піші фряги падали під їхніми кіньми один за одним, хоч билися й відважно, навіть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фрягові чи готові, Богдан знову помітив Шумила. Дід стояв трохи правіше й рубався з комонним супротивником, а молодші вої допомагали старому, не даючи фрягові зайти збоку. Князеві хотілося крикнути дідові щось гарне й підбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись і підставити себе. Та й навряд чи почув би його дід у страшному ляскоті мечів і щитів, у неймовірному гаморі живих і конаючих.
Богданові заплуталося стремено, й він одійшов на півтора коня всп'ять, а тоді почав завдруге протискатись до передніх. Вої змішалися в суцільне вировисько, та полян годі було сплутати з ворожими можами: всі, хто не мав калантиря чи різниці-кольчуги, повивертали свої гуні вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню — мечі сковзали по ньому, сулиці заплутувались у ковтунах і викликали розгубленість, якою користалися русини: недаремно ж у всьому світі називали руське воїнство гунами!
Ворожа стріла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцеві в шию, але ковзнула попід шкіру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш ніж пробитися до сина Юрка, який разом із десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонців, що прийшли на спомогу пішакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так і став, підсвідоме затуляючись од припадкових а чи націлених стріл, які літали в усі боки. Сталось те, чого ввесь час сподівався князь, — ніхто йому про се не казав, але він був певен, що старий косак се зробить рано чи пізно.
Коли зріділи лави фрягів, зодягнених у цупкі калантирі з мідною лускою, й почали вже просвічуватися
