Ввечері коло багаття він сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:
— Був би-м одяг калантир...
Лосько посміхнувся:
— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.
Настрій у нього був добрий. Тепер він отримає з Гатила обіцяну винагороду й зможе справити собі власного коня чи бодай пару воликів. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три літа тому. Тоді кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськові. Тепер він одержить із князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покійного можа Гліба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]... В тій же вирі людина завжди зможе дати собі раду.
Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволі: Валтарій не зміг би витримати їзди швидкої, Лоськові ж кортіло вручити готського таля Богданові живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навіть першим, і се сповнювало його серце гордістю й новими надіями. Здавши бранців зраділому Войславові, Лосько погнав коня з воріт. Лише тепер він одчув з усією силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негідь. Він проминув Полудневі ворота й, махнувши до товаришів у сторожі, пойняв білогородську путь. Усі вже давно сидять удома, його ж рідні побиваються за ним, хоч, певно, й дізнались, шо з далекої раті він повернувся живий-здоровий.
Тоді йому спало на думку щось інше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищі годованим можем — замість убитого взимку Гліба?
Й він зострожив стомленого коня, щоб поділитися думкою з рідними...
Гатило негайно почув про повернення втікачів — сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибіг на сходи, пойнятий півтори сідмиці тамованою люттю. Готський княжич Валтарій Аквітанський сидів посеред двору зі скрученими назад руками, грекиня ж відійшла трохи вбік. Першою думкою в Богдана було — потяти обох на корені тут-таки, серед свого дворища. Він до половини витяг меч, Іладіка ступила йому назустріч, упала навколішки й затулила вид руками, чекаючи останньої миті.
Гатило завмер, так і не витягши меча. На ній було пошматоване бузкове полоття, й крізь дірку випнулось припале курявою круглясте персо. Він узяв її за руку, й дівчина вискнула від несподіванки.
— Йди до хорому! — грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Іладіка, заточуючись, пішла, й тільки коло ґанку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. — А сього до порубу! — сказав Гатило Войславові. Сам же пішов у двері, які щойно рипнули за молодою грекинею.
Він здогнав її на поверші й повелів, кивнувши на двері спочивальні:
— Сюди!
Дівчина ввійшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Він зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вічі, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як і допіру надворі, загрозливо рипучим голосом кинув:
— Поведу тебе жоною собі! А тому твоєму зітну голову! Чула-с?
Іладіка чула, але не відповіла ні слова, бо її раптом охопила страшенна слабкість у ногах. Вона посунулася по дубовому одвірку й сіла просто біля порога, незручно підібгавши під себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках світлі стежечки. Так вона й сиділа, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з місця, широко розіставивши червоні чоботи підборами окліш.
Тоді вона підвелася й ступила в його бік раз і вдруге й охопила в'юнкими напівголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.
— Ладочку мій... Ладочку... Я-м залюбила тебе зодразу, як увиділа-м... Тому взе два літа... Ти-с не мав зе хоті й дивитися на мене. Ладочку мій, ладочку...
Її слова падали йому на груди й зігрівали його, мов міцний давній мед, а він стояв, наче дерев'яний, повісивши руки додолу. Він теж міг би сказати їй багато, дуже багато гарних і пекучих слів, як нісся з дальньої раті додому, як чекав того дня, коли нарешті зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за ті грубощі, яких колись набалакав їй, хоч і тоді вже кохав... Але Гатило продовжував стояти, болісно ковтаючи борлаком, то тільки греки такі велерічиві, полянинові ж не личить всує, на вітер кидати слова й сквернити ними почування свої.
Іладіка сказала:
— Хтів єси потяти мене там, серед двору...
Він не відповів, а дівчина докинула:
— Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.
Він насилу вимовив:
— Пощо ж мовчала-с?
Іладіка зітхнула:
— Соромила-м ся...
Й розповіла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.
Готський заложник, небіж теперішнього конунга Торісмунда, дев'ятнадцятирічний Валтарій давно вже накидав на неї оком — ще задовго до походу. Він знав, що Іладіка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хіба не маєш хреста в пазусі, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричі жонатого.
Валтарій часто підстерігав її в темному кутку, й освідчувався в коханні, й намагався поцілувати бодай, але вона відштовхувала його, й утікала, й по тому гірко плакала, зачинившись у своїй кліті, бо Гатило зумисне не помічав її й щоразу грубо гримав.
А тоді поїхав у полунічну рать, і потяглися нескінченні місяці чекання й тихих дівочих сліз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. І раптом на початку місяця червця Валтарій прискакав у город Київ, повідомивши, буцімто Гатило прислав його по неї. Вона зраділа неймовірно й ладна була співати на радощах, але таль застеріг:
— Мовчи, бо Гатило звелів мені привезти тебе до стану його нишком. Руські поганські закони не дозволяють жонам бути серед ратників. Жди мене по заході сонця коло Щекавиці, там, де перетинаються Соляний і Залозний шляхи.
Іладіка так і зробила, тамуючи серце, яке аж калатало від сподівання близької зустрічі з Гатилом. Валтарій прийшов о двох конях, і вона сіла на гнідого. Їхали цілу ніч і цілий наступний день майже без перепочину, й тільки тоді її розібрали сумніви. Дорога вела їх усе на захід і на захід. Вона сказала про се Вадтарієві, й молодий гот одкрився:
— Їдемо в Аквітанію!
Іладіка повернула коня й хотіла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полотті й сиділа на коні, звісивши ноги на один бік. Та й Валтаріїв білохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий і витривалий.
Валтарій завів її в хащі й прив'язав до дерева. Тоді розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслідування, почав, насміхаючись, розповідати їй свої задуми. Він пішов у рать на полуніч, сподіваючись там перескочити до своїх одноплемінців-готіа, а при можливості вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого діда, конунга візіготів Теодоріка, Та йому не пощастило здійснити ні першого, ні другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорік Бернський.
Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...
Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.
— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!
— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.
— Буду!
— Ні, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє діло! Буду!
