Гатилові все стерпло всередині. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тім'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашніше. Син піднявся проти батька й піднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хіть мав... молити вас... руки її...
Він зірвався, з розгону турнув двері й погуркотів довгими сіньми геть, і Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку він грів у серці до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомість лишився камінь, круглий, холодний голяк, і Гатилові здалося, що він одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скроні, й він тепер ледве всидів, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшніше.
Богдан просидів у світлиці до самих обід, тоді пішов у спочивальню й не відповідав ні на які стукоти в двері, хоч увесь хором аж бринів од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричі, й боляри великі та малі готувалися до завтрашнього весілля. Він же лежав горілиць узутий і дивився на гладенько тесані колоди. Й тільки коли смерклось, устав і стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будівлями. Можі-дружинники — хто сидів на присьпах, хто грав у зернь, хто зібрався гуртиком і просто теревенив, — навіть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь ніколи не приходив сюди.
В стайнях теж було тихо й поночі, та Гатило впевнено ступав поміж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й коні лунко хрупали з ясел овес. Він підійшов до гнідого жеребця й застав там сина, як і сподівався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втікав до свого коня.
В темряві нічого не було видно, й Гатило сів край ясел. Гнідий жеребець, упізнавши його, заспокійливо гигикнув і знову встромив голову в ясла.
— То є послідня лада моя, — хрипко проказав Гатило.
Син глибоко зітхнув, але нічого не відповів на се.
— Послідня, — мовив Гатило знову. — Тобі ж перша... Ти ще стрінеш на своїй путі, а я...
Юрко вдруге зітхнув, і з темряви долинуло:
— Я-м такоже мислив про се...
Хвиля бурхливої ніжності до сина мало не зірвала Богдана з місця, та він утримав себе в руках. Йому стало соромно за ті думки й за той камінь, що вмостився був у його грудях, холодний і важкий голяк, і він таки не зміг устояти й поклав руку синові на плече. Й хоч Юрко сидів мовчазний і напружений, але то так належало сидіти справжньому воєві й справжньому князеві полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якій нарешті одлягло від серця.
Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі виманювали з кошар баранів із великими мідними дзвонами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в Гатиловому дідинці назрівають важливі події.
Годой залишив Великого князя в окаянному стані й тепер поспішав додому, не знаючи, кого застане в городі Києвому й кого не застане, бо життя — й се він затямив упродовж свого вже немалого віку — річ складна й не піддається ніяким законам і правильникам.
Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових воріт — по той бік Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й інших кумирів. Він долав останні версти до городу Києвого з нетерпінням украй виснаженої літньої людини якнайшвидше дістатися рідного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповів йому про все, що сталося в Києвому городі й що мало відбутись, він тільки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобіт і вийшов за ворота.
По другий бік Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовиці старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пішов туди, але ворота ще були на засувах, він подумав і звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кінці якої був двір Войслава.
Колишній велій болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидів на сходах терема, спросоння кліпаючи й чухмарячись. Він крикнув на псів, що посіли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий і нечесаний.
Обидва веліможі посідали на сходинах.
— З царя-городу їдеш? — спитав Войслав.
— Із царя-городу Константинополя й із Рима.
— Що там греки й латинці?
— Та що ж...
Годоєві не хотілося розмовляти, але Войслав гукнув у двері:
— Мунчо! Пива принеси нам з холоднішого зимника!
Челядник збігав і швидко повернувся з двома великими коряками пінястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.
— Знав єси воєводу римського Еція?
— Авжеж. То й що?
— Нема вже Еція.
— Вмер?
— Умер! — хмикнув Годой. — Умер, та не сам...
Він знову сьорбнув з коряка й розповів старому конюшому про полководця латинських легіонів.
Флавій Ецій не був римлянин. Він народився в літо 395-е й походив з давнього іллірійського княжого роду. Коли візіготський король Аларіх удерся на територію Східньої Римської імперії й зруйнував Корінф, Аргос і Спарту, імператор Аркадій, неспроможний дати відсіч варварам, змушений був одкупитися від них, призначивши Аларіха своїм намісником в Іллірії. То було в те-таки 395 літо. Через шість літ Аларіх вирішив здобути Рим, але зазнав поразки від Стилигона. Нарешті по смерті Стилигоновій, опісля кількаразової облоги, йому в літо 410-е пощастило взяти Рим і пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сіцілію й Африку, Аларіх умер.
Його смерть дала волю юному Флавієві Ецію, який був талем од Константинополя при дворі Аларіха. Та ненадовго. По кількох місяцях Еція взято талем до двору Великого князя Данка, де він прожив майже два літа. Ецій відзначався мужністю й ратним умінням, добре знав готів та інших варварів, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провідних полководців.
Коли в літо 423-е імператор Гонорій умер і, після скинення узурпатора Іоанна, на стіл було посаджено небожа Гонорієвого й Теодосієвого, константинопольського ставленця Флавія Валентиніана III, Теодосієва сестра Пульхерія змусила римський сенат призначити опікуном молодого Валентиніана не когось іншого, а іллірійця Флавія Еція. Таким чином Константинополь забезпечував собі довгорічний вплив на політику Західньої імперії.
На вимогу Рима й Константинополя Флавій Ецій повів 451 року війну й з Аттілою, хоч, знаючи сили східніх варварів, мало вірив у перемогу. Валентиніан зумисне штовхнув Еція на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттіла, перемігши римлян та їхніх союзників, опинивсь в Італії, вийняв колишню стольницю імперії Медіоланум та інші городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентиніан пошкодував за свій нерозумний учинок: імперія доживала останні дні, вже ніхто й не сподівався, що так звані гуни відмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвіялася й Аттіла хто зна й чому помилував Рим, Валентиніан узявся за стару думку.
Поразка не знищила Еція в очах легіонів. Сталося навпаки: всі в Римі пересвідчилися в нездарності Валентиніана, й авторитет Еція продовжував зростати.
Валентиніан Третій сказав своїм прибічникам:
— Двох Флавіїв для Риму забагато.
Змовники приманили полководця до Рима й підступно схопили його. Гордий іллірієць підозрював, нащо викликає його імператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформовані легіони за традиційним для них кордоном по той бік Рубікону.
Прибув пізнього вечора, коли й патриції, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сімома
