Знову налетів порив крижаного вітру, знову пройняв його своїм холодним подихом. До чого ж бісова погода, куди б це сховатися від неї?
Він роззирнувся. З подивом відзначив, що опинився за якусь сотню метрів від готелю, де мешкали учасники чемпіонату. А там зараз банкет… Чи не податися туди? Він змерз, мов той бездомний пес, а там тепло й затишно.
Івен щільніше загорнувся в плащ і подався до готелю — до тепла, до затишку, до людей…
Івен прискіпливо оглянув себе в дзеркалі, старанно поправив зачіску й увійшов до залу ресторану. Столи стояли величезною літерою «П», він одразу ревниво відзначив, що його сина на перекладині літери, де сиділи керівники оргкомітету й федерації, немає. Подумав: звісно, почесні місця для чемпіонів. Однак не було там і Максименка, його могутню постать важко було б не помітити. Івен пошукав очима. Максименко, Дік, ще кілька атлетів сиділи осторонь, у кутку залу.
Перед ними стояли майже порожні карафки з соком та непочаті пляшки вина. Хлопці про щось жваво гомоніли, раз по раз вибухали веселим сміхом.
Тейлор-старший одразу помітив, що його син і Максименко сидять поруч, заглибившись у бесіду, наче не вони кілька годин тому були завзятими суперниками. А втім, яке там суперництво! Як сказали б футболісти, їхній двобій швидше нагадував типову гру в одні ворота.
Цікаво, про що вони там торочать? Треба підійти, послухати. Чи не виказав Дік сімейної таємниці? «Чемпіон» ще мусить залишатися в секреті: Івен Тейлор ще не здався! Він ще знайде шляхи вдосконалення кібера, вони ще здійснять свою велику мрію, вийдуть переможцями над усіма!
Дік і Олекса сиділи в центрі; широченна долоня Максименка лежала на плечі сина. Олекса проникливо говорив:
— Ти ще можеш стати і станеш великим атлетом, Дік. Однак за однієї умови: не покладайся у всьому на свого кібера. Як ви його назвали —«Чемпіон» чи «Рекордсмен»?
— Звідки ти знаєш? — вихопилося в Діка.
— Секрет фірми, — засміявся радянський спортсмен.
— Це справді секрет фірми, — не второпав одразу Дік, а у батька все похололо всередині. — Про це ніхто не знає, ніхто не бачив ніякого кібера…
— Бо його взагалі не існує, — похапцем додав батько.
Почувши голос Тейлора-старшого, Максименко підвівся, ввічливо запросив сісти. В його очах танцювали веселі бісики:
— Припустимо, що не існує. Поставимо крапку на цій розмові. Гадаю, ми знайдемо таку тему розмови, яка не торкається чиїхсь таємниць.
Щось підказувало Івенові, що Олекса змінив тему розмови, аби тільки зробити приємне йому. Насправді ж він дещо знає або принаймні здогадується. Йому закортіло дізнатися, як Максименко, і, мабуть, не він один, здогадався про їхню таємницю, у чому він припустився прорахунку? Івен, вдаючи байдужість, запитав:
— Звідки такі припущення?
— Будемо відвертими до кінця, інженер Тейлор? — не без лукавства сказав Максименко, наголосивши на слові «інженер». І додав: — А можемо перейти в номер, поговорити без свідків. Мені дуже цікаво, адже за фахом я ваш колега.
Тейлор-старший хвильку роздумував, потім буркнув:
— Та давайте вже тут, чого там критися…
У цю мить Івена Тейлора найбільше цікавили його прорахунки та ще те, наскільки вони помітні іншим. Все одно він може стояти на своєму: ніякого кібернетичного тренера нема та й годі. До речі, правила спортивних змагань не забороняють використовувати різні прилади, навпаки — наукові новинки всіляко заохочуються у всіх видах спорту.
Максименко сів поруч з старим атлетом. Підійшов тренер Олекси Головач, опустився в крісло напроти Тейлора, тепло всміхнувся, мовив:
— Івен, вибач, але ми ще під час розминки здогадалися, що твій Дік — типова дитина кібера. Сам знаєш: таких старих зубрів, як ми з тобою, важко обвести навколо пальця.
— Може, ближче до діла? — нетерпляче попросив Івен.
— А чому б і ні? — погодився Головач. — Так спокійно розминатися, та ще й з секундоміром, так впевнено виходити до величезної початкової ваги може тільки атлет, який наперед твердо знає свій результат, безмежно вірить залізному авторитетові кібернетичного тренера — найкращого, єдиного у світі, який ніколи не помиляється, все визначає до грама, планує вагу для кожного підходу. Хоча, як нам здається, наприкінці ти все-таки зрадив настанові кібера, пустився на авантюру…
Івен нервово сіпнувся, Головач поклав свою руку на його:
— Не треба, Івен. Я медик, ти добре знаєш. Та й мені ще з часів нашого суперництва не давали спокою можливості кібернетики у нашій справі. Для початку ми користувалися звичайними комп’ютерами, потім вдалися до пошуків. І дещо таки знайшли, хоча, як і ти, не рекламуємо своїх винаходів. Будеш у нас — завітаєш до тренувального залу, побачиш наших чудових помічників. Це прекрасні штуки — кібери, ми дуже поважаємо їх, без них останні роки, як то кажуть, ні кроку…
— Он воно що! — гірко зітхнув Тейлор-старший.
Виявляється, його вже випередили в тій справі, в якій він вважав себе мало не піонером! І він нікого не здивує геніальним творінням рук своїх!
І він запитав Головача:
— Отже, твій Олекса — також дитина кібера?
— Не зовсім, хоча значною мірою і він завдячує успіхом кіберові, — розсміявся Залізний Пітер. — Думаю, що наші шляхи розійшлися в головному — у методиці тренування.
Він умовк, не знаючи, вести далі цю делікатну і, можливо, неприємну розмову чи не варт. Івен заохочуюче кивнув головою — йому хотілося знати все.
— Розумієш, у нас тренують спортсмена в колективі. Кібери лише допомагають нам. Ми переконані, що навіть найкращий, найдосконаліший кібер може далеко не все. Йому непідвладні, наприклад, емоції, йому ніколи не пізнати, що таке піднесений душевний стан. А це так багато важить у нашій справі!
Головач на якусь мить притих, а тоді мовив:
— Вибач за відвертість, але я впевнений, що ти тренував Діка за сімома замками, без свідків, у нього ж нема друзів навіть у вашій збірній. А він чудовий компанійський хлопець! І за такого хлопця ніхто не вболівав. А ти незгірше од мене знаєш, що можна зробити, коли тебе підтримують друзі!
Івен розсміявся: Залізний Пітер вдало підсолодив гірку пілюлю — нагадав про свою єдину поразку від нього. Це сталося в рідному місті Івена. Тисячі очей з такою надією дивилися на нього, що він не міг, ну ніяк не міг програти! За один вечір Івен перевершив усі свої рекорди і зрештою переміг Залізного Пітера! А чи бачив сьогодні такі ж доброзичливі очі його Дік? Справді, поруч з кожним атлетом у кожній команді були не тільки тренер, лікар, масажист, а й ще хтось із його друзів, і всі, як могли, допомагали йому. Тільки вони з Діком були самітні…
Свистів у дротах шалений вітер. Він розвіяв хмари, очистив небо, і зорі вже потроху танули в ранковій імлі, коли Тейлори поверталися до готелю. До свого готелю, бо й жили вони окремо від інших учасників чемпіонату. Ішли пішки — Івенові хотілося трохи освіжити голову, ще раз подумати над словами Головача.
Він добре знав цей мотив, не раз зустрічав його в радянських спортивних виданнях — колективізм, дружба, більше того — колективна воля до перемоги. І завжди трохи підсміювався з цих слів. Йому, вихованцеві іншого світу, вони здавалися вигадкою журналістів. Ну який там у біса колективізм, яка колективна воля, коли ти виступаєш на помості сам один і ніхто не має права бодай пальцем поворушити, щоб допомогти тобі! Виходить — допомогти можна. Максименко протягом усього виступу був немов зв’язаний невидимими нитками з своєю командою, з усіма хлопцями. Може, тому так сміливо і впевнено він вдавався до надрекордних спроб, може, тому і невдачі не злякали його…
— То що ми вирішили, тату? — обійняв його за плечі син перед дверима готелю. Обійняв тепло, як старшого гаряче любимого друга.
Івен Тейлор тяжко зітхнув. Він усе ще думав, зважував. Потім глянув синові у вічі і твердо сказав:
