Отримуваних у «будинку життя» знань вистачало для справного збирання податей, будівництва храмів і загат, спритного підрахунку прибутків царської казни та можновладців. Проте допитливий розум елліиа не вдовольнявся умінням писати ієрогліфи чи розв’язувати геометричні задачі. Він хотів більшого — проникнути в таємницю буття, осягнутії її. Та всі спроби пізнати глибше і краще, довідатися більше виявлялися марними. Гордовиті старці вкрай неохоче розкривали досвід, знання й уміння. Ці речі приносили владу і славу, тож ділитися ними, тим більше з незнатним чужинцем, було невигідно. Воліли усе, чого досяглії, понести в похмуре царство тіней.
Демокріт давно перестав дивуватися цьому. Жерцям, як і за фараонів, велося незле. Вони залишалися тією ж грізною силою, примусивши рахуватися з собою навіть завойовників.
Кому ж мав слугувати він, Демокріт: Ксерксу і його наступникам? Ліпше вмерти, ніж стати виконавцем ницих замірів. Прагнув піднятися над бридким світом насильства й осягнути таємницю буття. Замір надто сміливий. Однак він вартий того, щоб ризикнути. Зрештою, Демокрітові це не первина…
Підступні жерці храму бога Ра у Мемфісі, куди після Саїського пер анху подався Демокріт, надумали позбутися заповзятливого елліна. Лисоголові пообіцяли прилучити його до священних знань предків за умови, що він витримає посвяту в клан служителів бога Сонця.
Юнака привели до височезної кам’яної башти — криниці Лотоса. На дні, якраз посередині, лежали папірусні очеретини і крейда — речі, необхідні для розв’язання задачі, текст якої був вирізьблений на стіні. Під ним зловісними ієрогліфами тьмяніла недвозначна пересторога: «Знай: кожен може стати перед стіною. Хто розумів справу рук жерців бога Ра, тому відкриється стіна для виходу. Але пам’ятай: коли сюди ввійдеш, будеш замурований. Вийдеш з очеретинами жерцем бога Ра; якщо ж голод переможе твоє тіло, не вийдеш жерцем бога Ра…»
Не одному це випробування коштувало життя: задача була складною. За допомогою очеретини та крейди необхідно було визначити найдовшу пряму, що містилася в ободі криниці Лотоса, тобто діаметр. Та Демокріт зумів відшукати правильну відповідь на загадку жерців сонцесяйного бога Ра.
Жерцем він, правда, не став, як чужинець, але повагу й визнання здобув навіть серед недругів.
Ще більшої слави зажив він. зумівши обчислити площу та об’єм піраміди й конуса. «Як це тобі вдалося?» — питали вражені жерці, які користувалися значно громіздкішими і засекреченими способами.
— Я лише подумки розрізав конус і піраміду на тонкі листи, затим з’єднав їх між собою, — Демокріт не робив таємниці зі свого успіху.
Бачачи, що його пояснення сприймається як глузування, був змушений вдатися до подробиць:
— Все складне твориться з простого. Пряма лінія — це не що інше, як нескінченна сума точок-амер. Площу, таким чином, слід складати з прямих-амер, а об’єм — з площ-амер. Скласти фігури, розрізані на прямі, видається логічним: їх легше аналізувати, вимірювати, зіставляти. Отримані результати слід додати. Просто й наочно.
Жерці дивувалися.
З того часу еллін дістав можливість відвідувати одне з найбільших сховищ стародавніх папірусів. Працелюбного й жадібного до знань юнака запримітив головний жрець храму Велемудрого — завжди стриманий і розважний Сехемхет. Він також кохався у прадавніх символах і оповідях, що збереглися на пожовклих згортках папірусу. Небавом Демокріт став учнем цього неговіркого хранителя мудрості бога Тота. Відчував, що старий зичить йому добра. Тому й пристав так радо на пропозицію Сехемхета прислужитися Володарю Справедливості.
Саме цей жрець відкрив Демокріту зашифровані в символічних зображеннях древньоєгинетські пам’ятки — Великі Аркани Таро. Завдяки Арканам еллін познайомився з основними законами світу, отримав уявлення про закони розвитку життя…
Не раз примічав, як сумніви долали учителя. Невже він, слуга Велемудрого, проживши таке довге життя, не осягнув таємниці буття? Якось, не втримавшись, юнак запитав про це жерця. Той мовчки взяв палицю і накреслив нею на піску два кола: велике й мале.
— Твої, елліне, знання, — це мале коло. Мої — велике. Все, що залишилося за ними, — невідомість. Чим ширше коло твоїх знань, тим протяжніша його межа з невідомістю, тим більше виникатиме у тебе запитань до навколишнього світу. На все свій час. Прийде пора, і ти підступишся до істини. Лише підступишся… Пізнання безконечне, а бог Тот надто потайний. Треба заслужити його ласку.
— Коли ж настане пора одкровень Велемудрого? — вихопилося в юнака.
— Щомиті, — загадково всміхнувся Сехемхет, — будь готовий до неї…
А що, коли Менхересу стало відомо про намір учителя відкрити чужинцеві якусь таємницю і через те він так знавіснів? Адже, ненароком запримітивши у Демокріта скарабея, Сехемхет прохопився про існування пов’язаної з ним таємниці…
Будинок Псіура оточувала невисока зубчаста стіна. У неї були вмуровані високі ворота з міцного ліванського кедра, розмальовані зображеннями білих ібісів — священних птахів бога Тота. Крони старих акацій затінювали просторий двір, посеред якого височіли три житниці з заокругленими дахами, що скидалися на копиці сіна; праворуч виднівся широкий склепінчастий хлів.
За всіх часів писцям-скрібам, як і жерцям, велося непогано. Недаремно ж у давній мудрості мовилося: «Посада писця — велика посада, письмове приладдя його і згорток папірусу приносять йому блага і багатство».
— Учитель звелів привести молодого чужинця до обителі творця світу, [43] — почувся вкрадливий голос Мертатона.
Демокріт здригнувся. Заглиблений у думки, не помітив, як до нього наблизився сухорлявий юнак у довгій білій одежі, з поголеною на жрецький кшталт головою. Під пахвою тримав згорток. Очі, як завжди, чіпко й колюче обмацували співрозмовника. Дехто губився при цьому, викликаючи у Мертатона усміх, не то презирливий, не то насмішкуватий. Не міг пройняти він лише елліна й Сехемхета: вони не звертали уваги на дивакуватість молодого жерця.
— До храму мемфіського бога Пта? — вихопилося у здивованого Демокріта.
Уеб двозначно стенув плечима. Відколи одержав нижчий жрецький титул, тримався дещо зверхньо. Елліну не вдалося розговоритися з ним, однак завважив, що довірник учителя вельми спритний. Цікаво, чому благочестивий Сехемхет тримає його при собі? Не розпитуючи про подробиці, рушив услід за Мертатоном.
…Далеко позаду залишилися глиняні хатки немху, накриті пальмовим листям і соломою. Розтанули в мерехтливому повітрі оточені високими мурами палаци, храми й сади Мен-Нофіра. Демокріт усе більше дивувався, бо знав, що храм бога Пта, володаря Життя Обох Земель,[44] знаходиться неподалік пристановища Озіріса. А може, був ще інший храм? Та марно було сподіватися почути од Мертатона якісь пояснення.
Жрець-уеб вів елліна просто на південь, звідки лилося золото сяючого Геліоса-Ра. Відбиваючись од кожного каменя, від кожної піщинки, проміння нестерпніш білим сяйвом засліплювало очі. Жорстокий і підступний Сет не поминав нагоди зайвий раз нагадати про себе всякому, хто ступив до його володінь.
Позаду лишився чималий відтинок шляху — не менше п’ятдесяти стадій.[45] І ось вдалині зазеленіло перисте верхів’я фінікового гаю. Незабаром крізь стовбури дерев почали проглядати будівлі храму. Трохи далі забовваніли сліпучо-білі трикутники пірамід, які на очах виростали, тягнучись гострими вершинами в царство володаря вечірньої і вранішньої зорі — Гора.[46] З-за однієї з них визирнув висічений із скелі-моноліту сфінкс — розмальована червоною фарбою химерна істота з головою людини і тілом лева. Загадковий колос дарував подорожнім задумливо-привітний усміх.
Праворуч кам’яної істоти ніби руками циклопа Поліфема були поставлені одна на одну десять кам’яних брил-кубів: найбільші розмістилися внизу, а інші, поступово зменшуючись, утворювали ступінчасті піраміди. Довкола них розкинулося величезне занедбане кладовище. Немов овечі отари, скупчилися глиняні мастаби, в яких протягом багатьох століть ховали померлих. Саме звідси небіжчики вирушали у заповітну мандрівку на поля Іалу — «поля їств».
