І ось археологічна експедиція професора Бандури, що проводила розкопки в місцевості неподалік Гелона, натрапила на цілком незаймане поховання знатного скіфа.
Удача випала несподівано. Того дня тривали пошуки залишків першого оборонного валу, щоб точніше визначити межі міста. Бульдозер і скрепер шар за шаром знімали грунт, а слідом просувалися археологи. І ось оголилася ділянка площею близько восьми квадратних метрів, яку, схоже, колись валькували — змащували глиною в суміші з половою.
Припущення про те, що вдалося натрапити на замасковане поховання, незабаром підтвердилось. Відсутність традиційного кургану була зрозумілою: родичі та близькі померлого побоювалися грабіжників. Незважаючи на те, що скіфи з великою шанобою ставилися до небіжчиків, святотатство — річ, здавалося б, несумісна з вірою в потойбічне життя — було поширене у ті часи.
У всьому блиску й багатстві відкрилися археологам скарби могили. Поховальна камера була заповнена вщерть дорогоцінними речами, які покійник узяв з собою в далеку путь. Золоті головні убори, бронзові казани, срібні й золоті ритони — роги для пиття, амфори, чорнолаковий давньогрецький посуд, коштовно оздоблена зброя, військовий обладунок. Саме там була знайдена і срібна чаша-фіала, яку ми мали змогу бачити. Одне слово, могили раніше ніхто не торкався.
Припускали, що ця могила — останнє пристановище легендарного Атея — скіфського царя, котрий у середині четвертого століття до нашої ери згуртував Скіфію в єдину державу. В 339 році до нашої ери військо, очолюване дев’яностолітнім Атеєм, зазнало жорстокої поразки від армії Філіппа Македонського. Скіфський цар, який брав участь у битві, загинув. Приблизний вік могили і дата загибелі Атея співпадали. Кістяк небіжчика, поза всяким сумнівом, належав людині похилого віку. Одягнений був у захисний панцир, шолом, шкіряні штани, на яких кріпилися тонкі бронзові пластинки; до бойового пояса був причеплений меч- акінак і дерев’яний сагайдак.
На шиї похованого висів філігранної роботи кришталевий жук на срібному ланцюжку.
Більшість спеціалістів вважала, що стародавня єгипетська реліквія — священний жук-скарабей[28] — служила небіжчикові талісманом. Проте довести це виявилося не простою справою: досі в археологічній практиці чогось подібного не зустрічалося.
Скіфам, як відомо, пощастило: про них, сучасників античної цивілізації, залишилося чимало історичних відомостей. Проте чи існували безпосередні зв’язки Скіфії з Єгиптом, сказати важко.
Про культ жука-гнояка у стародавніх єгиптян я вперше довідався ще в дитинстві, читаючи «Фараона» Болеслава Пруса. І лише через багато років, навчаючись у Ленінградському університеті, на виставці в Ермітажі побачив так званих меморіальних скарабеїв, присвячених найвизначнішим подіям у житті фараона. Приміром, текст, вирізьблений на панцирі жука, повідомляв дату виготовлення «скарабея або ж розповідав про вполювания фараоном левів, будівництво священного озера тощо. Виготовляли священних жуків з глини або стеатиту — скупчення тальку.
На відміну від традиційних скарабеїв жук із скіфського могильника був вирізьблений з монокристала, схожого на кварц, що дивувало і наводило на роздуми. Мало того, це була надзвичайно точна збільшена копія гнояка: завдовжки жук-кристал мав 7,34 сантиметра, завширшки-4,25, у найтовщому місці третій вимір становив 3,81 сантиметра.
Як розповів професор Бандура, серед учасників експедиції не вщухали суперечки про те, як і чому скарабей опинився в похованні. І, як уже не раз траплялося, коли наука не була спроможна однозначно відповісти на питання, котрі не вкладались у звичні канони, з’являлися прихильники космічного походження незвичайної знахідки.
— Одне слово, я вирішив звернутися за допомогою до вас. Переконаний, що розгадка — на стику фізики та історії, — завершив свою розповідь Микола Олексійович.
І ось, незважаючи на те, що «скарабеєва проблема» не мала безпосереднього відношення до наших досліджень, археологічна знахідка опинилася в лабораторії експериментальної кристалооптики відділу інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації.
Розділ III
РЕТРОСПЕКЦІЯ ДРУГА:
СЛУГА ВЕЛЕМУДРОГО
Ніч для Демокріта минала в якійсь розгойданій напівдрімоті. Він то підносився на гребені сонних хвиль, то падав униз, і коли воші накривали тіого з головою, в свідомості спливало химерне плетиво видив: оживали сфінкси з людською головою, грифони з тілом шакала, головою орла і крилами шуліки, єдинороги, від одного погляду яких жива істота перетворюється в камінь…
Демокріт ніколи не йняв віри Менхересовим оповідкам, бо здогадувався, що підступний жрець зумисне розповідає небилиці, сподіваючись вселити в душу елліна почуття розгубленості й страху перед всевладними єгипетськими богами. Можливо, саме тому він почуває себе оточеним злою силою, з якою годі справитися? Може, й справді через те, що молодий чужинець не вельми шанує тутешній пантеон, бог Бізу — карлик з короткими ногами, великим животом і потворним обличчям, але загалом доброзичливий, котрий відчиняє нічних духів і демонів, — не хоче нічого вчинити супроти нашестя тривожних сновидінь?
У мареві дрімоти зринула цибата, жердиниста постать головного пророка храму бога Собека.[29] Демокріт добре бачив улесливу гримасу Менхереса, котрий, стоячи на березі священного озера Крокодила, годував втілення погибельного божества — сина жорстокого володаря пустелі Сета[30] — хлібом, вином і м’ясом. Коли ж потвора, наситившись, шубовснула у воду, жрець обернувся до елліна і з тією ж підлотною посмішкою на тонких, безкровних губах просичав:
— Ти погано знаєш наших богів, чужинцю. Даремно не хочеш повернути священного скарабея в предковічне лоно. Чи, може, на це тебе напучує первосвященик Сехемхет, якого необачно допустили споглядати Велемудрого?[31] Будь щирий. Цей несповна розуму старець, певно, і себе вважав Володарем Справедливості? Скажи, не бійся.
Менхерес зухвало увіп’явся водянистими, схожими на драглі очима прямісінько в Демократові, сподіваючись уловити в них тінь розгубленості чи страху. Розчаровано вирік:
— До мене донеслося, що найлюбішого свого учня Сехемхет настроює проти богів. Остерігайся його, елліне! Боги не прощають кпин. Може статися, що вони покличуть крокодила.[32] Священний жук повинен оселитися в храмі бога Собека.
У словах жерця звучала неприхована погроза. Але звідкіля Менхересу відомо про кришталевого скарабея — дарунок першого Демокрітового наставника, мідійського мага Гамількара? Що за цим криється?..
Напоєна враженням збіглого дня свідомість ще бадьорилась, однак ніч брала своє: Демокріт пірнув у безвидивний сон. Але солодка мить жаданого спочинку виявилась нетривкою. Коли небокрай заяскрів кольорами погідної днини, знадвору донеслось:
— Учитель кличе тебе, елліне!
Голос належав Мертатону — жерцю-уебу[33] храму бога Тота. Жрець двічі коротко вдарив у двері:
— Зустрінемось неподалік будинку Псіура.
