Жадоба пережити себе після смерті володіла умами і простолюду, і можновладних. Єгиптяни вірили в існування Ка — душі-двійника, духа-хранителя людської подоби, що не зникає і по смерті. Вони вірили в те, що серед полів Іалу на них чекає оточення богів, де вони будуть як рівні між рівними. Та й як не вірити, коли жерці постійно речуть, що поховані оживуть і залишаться безсмертними, що все суще буде повторюватись у своїх круговоротах! І в той же час «Пісня арфіста» містить сумнів у загробному існуванні: «Ніхто не приходить звідти… щоб розповісти про їх перебування». Надто все складно, багатозначно й незрозуміло…
Небавом уеб і еллін ступили на кам’яну доріжку, що в’юнилася між фініковими пальмами. Тихо дзюркотів струмок з кришталево-чистою водою, згори долинав щебіт гомінкого птаства. Воістину чарівна оаза серед похмурої жовто-сірої одноманітності пустелі!
Залишився позаду пальмовий гай. Очам здивованого Демокріта відкрились напівзруйновані будівлі храму. Безсумнівно, це й було пристановище бога Пта, згаданого потаємним Мертатоном.
Численні будівлі, котрим упам’ятку були далеко ліпші часи, все ще вражали довершеністю форм, незвичністю архітектурних ансамблів. Навіть прекрасний мемфіський храм сонцесяйного Ра, збудований фараоном Амасісом,[47] не зміг би зрівнятися з предивним витвором невідомих майстрів. Гладенько оброблені плити білосніжного мармуру сяяли м’яким лагідним світлом. Жодних слідів з’єднань. Здавалось, уся споруда витесана з суцільної брили благородного каменю.
Трійко храмових споруд чудово збереглися. Молодий уеб попрошкував до однієї з них, де на базальтовій площадці лежали два сповнені величі й умиротворення сфінкси, відливаючи жовтим полиском полірованого каменю. Неквапом піднявся східцями до центрального входу. Під обсидіановим громаддям священного скарабея, підтримуваного чотирма грубезними колонами, жрець зупинився. Помахом руки звелів Демокріту йти за ним.
Знову скарабей! Звівшись на задні лапки й розправивши крила, жук немовби готувався злетіти. Його смарагдові очі, здавалось, застерігали кожного, хто б намірився втрапити до храму з лихими намірами. На колонах при вході виднівся напис-попередження: «Кожний, хто надумав учинити блюзнірство в обителі Пта, нехай стережеться. Анубісова помста чатує на зухвальця». Тут же було висічене зображення бога потойбічного світу з головою шакала.
Обабіч сфінксів височіли дві башти. У вибиті в них заглибини були вставлені дивні щогли, помережені ієрогліфами: «Ось високий пілон бога Едау; дві щогли стоять на своєму місці, щоб розітнути грозу «в небесній вишині». Невже саме тут кінчається влада Зевса-громовержця? Демокріт був здивований, хоча уже давно чув, що древні вміли рятуватися від блискавиці.
Тим часом Мертатон розчинився у пащі входу, звідкіль віяло холодом і чимось незбагненним, що невтримно вабило. Тамуючи подих, Демокріт переступив поріг загадкового храму.
Центральна частина зали стелі не мала. Сонячне проміння лилося додолу, виграючи на чорних базальтових плитах. Колони з темно-червоного граніту у п’ять, а то й шість людських зростів підтримували склепіння кільцеподібної галереї. Невідомий будівничий надав кам’яним стовбурам вигадливої форми фінікових пальм, струнких і ніжних. Залишалось тільки подивлятися, яким чином воші витримують громаддя гранітних архітаврів. У глибині своєрідного амфітеатру підносилась велична скульптура бога Пта — покровителя ремесла й мистецтв. Бог сидів за гончарним кругом і ліпив світ, що мав форму яйця.
Наступна зала була така ж простора, як і перша, однак ще більш урочиста і вишукана. Велетенські прямокутні колони з рожевого граніту підтримували плаский дах. Мармурові стіни гладенько відполіровані. Підлога вимощена плитами з білого і чорного каменю, подекуди вкрита листовим сріблом. Проникаючи крізь довгасті отвори в горішній частині масивних стін, сонячні промені відбивалися від мармуру, ковзали по висічених з чорного обсидіану статуях фараонів, вихоплюючи похмурі й зосереджені обличчя колишніх володарів Старого і Нового царства.
Демокріт зупинився, щоб уважніще розгледіти прекрасні хороми, однак Мертатон нетерпляче змахнув рукою, підкликаючи елліна до себе. Уеб спритно пірнув у непомітну з першого погляду розщелину в стіні. Протиснувшись слідом крізь вузький лаз, Демокріт опинився у напівтемному коридорі, не знаючи, як бути далі: жрець кудись запропастився.
Крок за кроком еллін обережно просувався вперед. Несподівано сліпуче сонячне світло розігнало напівтемряву. Якусь мить засліплений Демокріт стояв нерухомо. Коли очі призвичаїлись до світла, побачив високі, прикрашені різноколірними полив’яними плитками стіни квадратного приміщення без даху.
На плитках одне на одне наповзали кола, еліпси, квадрати, громадилися скупчення прямих і хвилястих ліній, творячи дивовижну гармонію. Погляд елліна ковзав по ієрогліфах. Ледь ворушачи губами, упівголос читав: «Летить він, той, що відлітає… Летить він од нас, о люди! Не на землі він більше, на небі..: Наче журавель, лине він до неба, цілує небо, мов сокіл, — як цвіркун, скочив він до неба… Радійте: він завоював горизонт!.. У твоєму човні веслує він, о Ра, у твоєму човні править на небі, і коли ти з’являєшся на обрії, він пливе з тобою в човні твоєму, о Ра, о сонце!..»
Хтось обережно торкнувся Демокрітового плеча. Здригнувшись од несподіванки, еллін різко обернувся. Побачив приязно усміхнене обличчя Сехемхета, заспокоївся.
— Ти вражений? — мовив учитель.
Цього разу на ньому була вузька настегонна пов’язка, прикрашена золотою облямівкою. Через праве плече звисала леопардова шкура. Слуга Велемудрого ще ніколи не поставав перед своїм учнем у таких строях.
Демокріт поштиво вклонився. Хоч як нетерпеливилось довідатися про полишений людьми храм, став розповідати:
— Менхерес щось замислив. Довго умовляв мене розлучитися із священним жуком, а коли почув тверду відмову, відверто погрожував. Що може за цим критися?
— Я здогадувався, що він рано чи пізно довідається про твій талісман. У цього песиголовця скрізь є вивідувачі. Мені слід було раніше прилучити тебе до таємниці скарабея. Саме з його допомогою прислужник погибельного божества прагне напнути на плечі левину шкуру верховного жерця Мемфіса, а то й Чорної Землі. Але на перешкоді його честолюбним замірам стали головний жрець храму бога Тота і мимовільно — надто допитливий чужинець. Менхерес давно уже твердить перському наміснику про небезпечність знань Велемудрого, які я охороняю, для самого Ксеркса.
— Яке безглуздя! — не втримався Демокріт. — Але звідки ниций жрець, цей шолудивий шакал, довідався про подарунок мідійського мага?
— Прислужники Собека справно виконують настанови хранителя погибельного божества, — скрушно похитав головою Сехемхет.
— Учителю, — еллін запитально подивився на старого, — забачивши кам’яного скарабея, що підпирає вхід до храму творця світу, прочитавши давні написи на високих щоглах і стінах обителі Пта, я подумав, що жук може послужити ключем до розгадки якоїсь таємниці…
— Чуття не зрадило тебе, — зупинив юнака жрець. — З давніх-давен у цьому храмі разом із творцем світу владарював священний скарабей. Збігали роки. Одні фараони змінювали інших, війни завершувались нетривкими перемир’ями. Вмирали одні покоління людей і народжувалися нові, і тільки великий храм бога Пта продовжував гордо височіти серед безкрайнього океану пустелі. Для вузького кола посвячених, чиї руки були чисті, а слова мудрі, творилися великі містерії. Лише достойним були відкриті таємниці предків. Понад триста верховних жерців, змінюючи один одного, передавали з покоління в покоління древні знання. Але прийшли вороги на береги Великого Хапі. Камбіз,[48] якого в Персії називали Камбуджією, син перського царя Кіра,[49] подолавши останнє вогнище опору єгиптян — Мемфіс і захопивши у полон фараона Псамметіха III разом із сім’єю і почтом, оголосив себе володарем Верхнього і Нижнього Єгипту. Швидкою перемогою над єгиптянами він завдячував насамперед зраді жерців і знаті, а особливо Уджагорресенту — командувачу єгипетським флотом, який відкрив побережжя для фінікійських кораблів. Отож Камбіз став фараоном, а Уджагорресент — другом і управителем палацу.[50] Перський цар заходився розширювати свої володіння. Але коли він був у поході в Ефіопії, Чорною Землею прокотилась чутка, що Камбіз загинув у битві з непокірним народом. У Єгипті спалахнуло повстання. Навіть фараон Псамметіх ІІІ, що жив у Мемфісі як почесний в’язень, взяв у ньому участь. Довідавшись про заворушення, Камбіз швидко повернув назад і взявся впокорювати повсталих. Жорстокості його не було меж. Нечуваний жах охопив Єгипет. Завойовники не щадили нікого й нічого. Були знищені десятки величних храмів. Саме Камбіз зрівняв з землю Геліополь, місто науки і культури, яке для Єгипту важило незрівнянно більше, ніж будь-яке інше місто країни. Тоді ж був
