атомарну упаковку елементів, граничну надійність надмініатюрних кристалосхем. Упевнившись, що Бандура його розуміє, перейшов до експерименту з асиметричним електромагнітним полем, котре так несподівано сприяло подорожі в царство Хроноса.
Професор довго мовчав. Нарешті притишено мовив:
— У це важко повірити… Проте я припускаю щось подібне. Відколи я вперше побачив скарабея у скіфському могильнику, з голови не виходила загадка появи єгипетського релікта на території Скіфії. Але щоб така несподіванка? Ні, ви просто молодці!
Не приховуючи радісного збудження, Микола Олексійович енергійно ходив по кімнаті і вголос розмірковував:
— Людей майбутнє цікавило навіть у більшій мірі, ніж минуле. І чи не тому ми переважно спрямовуємо свій погляд у прийдешнє, хоча в анналах історії приховано чимало такого, що могло б стати поштовхом до відкрить і в наш час. Своїм існуванням сьогодення зобов’язане минулому.
В ньому ми шукаємо спадкоємності поколінь і епох, а усвідомивши їх, починаємо думати про прийдешнє. Але банально було б розглядати історію як своєрідний довідник, у який можна зазирнути при найменшій потребі і відшукати там відповіді на проблеми, що постають перед сучасністю. Історія — це насамперед процес розвитку. Будь-який вчений, котрий займається проблемами суспільства чи природи, повинен водночас бути й істориком. Фізик чи хімік, біолог чи соціолог, не кажучи вже про астрономів: ті взагалі мають справу з минулим, бо космічні процеси надтривалі порівняно з земними, — усі вони повинні відчувати рух оточуючого світу в часі, від минулого через сьогодення до майбутнього…
Микола Олексійович помовчав, щось пригадуючи, процитував:
— «Якби через якусь світову катастрофу всі накопичені наукові знання були знищені і до майбутніх поколінь живих істот дійшло б тільки одне речення, то яке твердження, складене з найменшої кількості слів, містило б в собі найбільшу інформацію? Я вважаю, що це атомна гіпотеза: усі тіла складаються з атомів — малих тілець, які перебувають у безперервному русі, притягуються на невеличкі відстані, але відштовхуються, коли одне з них щільніше притиснути до іншого. В одному цьому реченні закладена неймовірна кількість інформації про світ, варто тільки докласти до неї небагато уяви і трохи тями». Слова ці належать лауреату Нобелівської премії фізикові Річарду Фейнману. І справді, геніальний здогад Демокріта, цього «емпіричного природознавця і першого енциклопедичного ума серед греків» про будову матерії, який був експериментально підтверджений і доведений лише через два з лишком тисячоліття, не може не вражати. Я маю, зокрема, на увазі той факт, що його ідея неподільних атомів сьогодні більш ніж чудово узгоджується з ідеєю кварків — цих вічних і неподільних частинок, з яких складаються протони, нейтрони тощо. Саме Демокріт уперше поставив проблему простору-часу. На жаль, повністю реконструювати постановку цієї проблеми в натурфілософії знаменитого грека дуже важко, оскільки оригінальні твори відсутні. На сьогодні відомі лише тенденційно підібрані Демокрітовими противниками уривки. До нас дійшло надто мало достовірних фактів про життя славетного елліна. Відомо, наприклад, що Демокріт висловив гіпотезу про безконечність і вічність Всесвіту, про існування незчисленних світів. Був і Демокріт-атеїст, який з цілком матеріалістичних позицій пояснював виникнення віри в численних богів як результат нездатності пояснити явища природи — затемнення сонця, грім, блискавку. У нього природа виходить сама з себе, не залучаючи на допомогу потойбічні сили. Філософ з Абдер одним з перших почав розробляти питання стереометрії, впритул підійшов до проблеми нескінченно малих величин, уперше висловив ідею систематизації математики… Уславлений грек багато подорожував. В Єгипті він вивчав математику і геометрію. Побував в Ефіопії, Фінікії, Персії, Халдеї. В Мідії проявив великий інтерес до вчення жерців-магів. Відвідав Індію. У прикрашених вигадками розповідях про його життя чимало зерен істини. З легенд і переказів вимальовується образ людини, яка своєю поведінкою і висловлюваннями мужньо боролася проти усталених поглядів і авичаїв, підважувала традиційні устої суспільства, кидала виклик панівним верствам…
— А знаєте, Миколо Олексійовичу, — зауважив Сашко, — свого часу Шредінгер саме Демокріта назвав основоположником квантової механіки. Мені здається, що цей факт у контексті сказаного вами і того, що нам довелося побачити під час експерименту, виглядає доволі симптоматично.
— Можливо, великий фізик-теоретик і має рацію… Близько двох тисячоліть тому вчений з Абдер підштовхнув незримий клубок істини, який, дедалі швидше розкручуючись з минулого через сьогодення в майбутнє, збагачує людство все новими знаннями про оточуючий світ.
— А може, й справді цей клубок докотився до лабораторії експериментальної кристалооптики? — кинув я. — Ми постійно відкриваємо невідомі процеси, нові явища, однак і досі неспроможні пояснити чудо, яким є людина — гігантське вмістилище трильйонів узгоджено працюючих клітин. Досі не можемо знайти відповіді на питання, чим керувалася природа, створюючи вершину досконалості — людський мозок.
— Але не забувайте, Сергію, — делікатно зупинив мене Бандура, — що гомо сапієнс робить лише перші кроки у великому пізнанні і при цьому щоразу переконується в тому, що все навколо, живе і неживе, — це ті наріжні камені, які утворюють всезагальну гармонію життя, підпорядковуються Єдиному Закону Природи. Тільки ми не знаємо, як діє цей закон.
— Сьогодні достеменно відомо, що у живій природі існує певна універсальна програма — генетичний код, — втрутився Ткачук. — У всіх організмах, від найпростішої плісняви до людини, впродовж мільярдів років використовується єдина абетка, єдина програма розвитку організму, записана в хромосомах. А чому б не припустити, що якась програма існує і в неживій природі? Скажімо, в кристалі. Можливо, справді інформація нікуди не зникає і здатна скільки завгодно зберігатися у своєрідних камерах схову на мікрорівнях кристалу. За сучасними уявленнями, життя може існувати за рахунок вилучення з навколишнього середовища енергії, речовини та інформації. Щодо останньої, то, як виявилося, вона може нагромаджуватися, зберігатися і реалізуватись при певних умовах.
«Ну, все, — подумав я, — Сашка понесло». Відтоді, коли трапилося непорозуміння з НВІСами, Ткачук, за його словами, взявся посилено вивчати проблему зменшення габаритів комірок пам’яті комп’ютерів. Зрештою, це входило в його штатні обов’язки. Найновіша наукова інформація стверджувала, що для суттєвого збільшення швидкодії комп’ютера, тобто для того, щоб виконувати мільйони, мільярди і трильйони операцій на секунду, необхідно працювати з надкороткими імпульсами — мільярдними частками секунди, або наносекундами. Отже, мікроелементом комп’ютера повинен бути атом, щонайбільше — молекула.
Далі Сашко вдався до невеличкого екскурсу. Як відомо, атом, поглинаючи порцію енергії, переходить у збуджений стан, а повертаючись у нормальний, — випромінює її. Перехід атома з основного стану у збуджений відповідає логічній схемі переходу: «ні» — «так». Маємо найпростіший тригер — електронний пристрій, котрий пропускає або не пропускає електричний струм. Щоб записати імпульс «так» на атомі, його слід перевести у збуджений стан. Це можна зробити за допомогою електромагнітної хвилі тієї ж частоти, яку випромінює атом при переході електронів з верхнього рівня на нижній. Інакше кажучи, атом слід опромінювати квантом світла. Щоб списати, тобто одержати інформацію, необхідно примусити атом випромінювати одержану порцію світла. Для такого переходу необхідно менше однієї наносекунди.
І ось що виявляється: коли для збереження інформації використати окремі молекули або атоми, то в кубічному сантиметрі можна законсервувати приблизно 1016 двійкових одиниць інформації — бітів. Проникнення на рівень внутріатомних частинок збільшує цей потенціал у десять разів![62]
Для створення атомно-молекулярної пам’яті особливий інтерес становить дефект іонних кристалів, який поглинає видиме світло. Власне, такий дефект і обумовлює забарвлення кристала; в нашому випадку скарабей мав ледь помітний зеленавий колір. Іншими словами, іон вузла ґратки захоплює зайвий електрон, змінити який можна тільки впливаючи на кристал електромагнітним випромінюванням. Щоб записати на ньому якийсь сигнал, досить освітити цей кристал. Світло вирве електрони, які підхоплюються дефектом кристалічної ґратки. Таким чином, кристал
— Виходить, скарабей виконує роль своєрідної кінокамери, що фіксує на атомну стрічку інформацію про оточуюче середовище? Більше того, людські думки, емоції?
— Відповісти на це поки що важко.
— І все-таки, яким чином вам вдалося проникнути у глиб минулого таким екстравагантним способом?
