— Причина, як мені здається, — мовив Ткачук, зосереджено поправляючи на переніссі окуляри, — полягає в тому, що у людському мозку відбуваються процеси, до певної міри аналогічні тим, про які я говорив. Кожна клітина-нейрон оточена великою множиною молекул води, ядра якої працюють як тригери: змінюється орієнтація спіна[63] протона — маємо одне положення живого тригера, не змінюється — інше. Будь-яка інформація потрапляє в мозок по нервових волокнах у вигляді своєрідного телеграфного коду, який розшифровує конкретна молекула, що чекає на це повідомлення, перебуваючи в сінапсі — проміжку між двома нервовими закінченнями. Таким чином, нейрон можна вважати мікроскопічним комп’ютером з практично необмеженими можливостями. А тепер у вас виникає законне питання: «Як міг порозумітися людський мозок із скарабеєм?» Спробуємо зрозуміти, яким чином одна людина розуміє іншу. Відповідь, зрештою, досить проста: коли більшість елементів повідомлення одного співрозмовника уже знаходиться в пам’яті іншого. Маємо своєрідний інформаційний резонанс. Приміром, для того, щоб зрозуміти іншомовного інформатора, в пам’яті потрібно тримати певний запас слів його мови. Повідомлення розшифровується значно швидше і простіше, якщо воно передається у вигляді зображення, а надто у вигляді психо-інтелектуальної інформації. До речі, відомо, що спостережуваний людиною просторово-часовий світ повністю фіксується мозком, як при об’ємному фільмуванні, — у вигляді власної голограми…
— Однак людина — це насамперед жива істота, біологічне створіння, — не втримався Бандура. — А кристал, навіть такий, що все пам’ятає, річ непорівнянна з вінцем природи.
— Що стосується вінця природи, то людство далеко не завжди виглядає скромним, — не без сарказму зауважив Сашко. — Проте спробуємо розібратися. Ще в 1924 році академік Опарін писав, що особливість, специфіка живих організмів полягає лише в тому, що в них сплелися, поєднались у надзвичайно складну комбінацію численні властивості та ознаки, які окремо притаманні різним неживим неорганічним тілам, і життя характеризується не якимись окремими властивостями, а особливою, специфічною комбінацією цих властивостей. Іншими словами, процеси, які відбуваються в живій природі, не є чимось абсолютно специфічним, і практично завжди можна зустріти аналоги й в неживій природі. Людський мозок, окрім того, що він є логічною системою, котра оптимгзує структуру зв’язків нейтронних сіток, одночасно є й генератором електричних коливань. Припустивши, що кристал генерує своє власне інформаційне поле, приходимо до єдиного висновку: обидва поля — людське і реліктового кристала — почали взаємодіяти в процесі опромінення скарабея асиметричним електромагнітним полем. Між жуком-кристалом і нами виник своєрідний
Ткачук зручніше вмостився у фотелі, уважно спостерігаючи за нашою реакцією.
— Гаразд. Припустимо, все, про що тут мовилося, справді мало місце. Але чому скарабей? Чому для зберігання інформації обрана саме така форма? Не куб чи, скажімо, куля, а саме жук-гнояк.
Сашко стенув плечима.
— А що скажете ви, Сергію?
Я знову нагадав про генетичний код. У хромосомах живих істот записана програма розвитку організму. Чому б не припустити, що подібна програма існує і в неживій природі?
— Ви хочете сказати, що в скарабеї міститься якась наперед задана програма? — не втримався професор.
— Дуже радий, що ви мене зрозуміли. Питання лише в тому, де записана ця програма? Ймовірно, у внутрішній структурі елементарних частинок або ж якихось фундаментальніших, ще не відкритих наукою.[64]
— Якщо мене не зраджує інтуїція, — втрутився Ткачук, — ти маєш на увазі створення самоорганізуючих систем?
— Так. Сучасна мікроелектроніка, як відомо, впевнено просувається до ангстремних деталей схеми, більше того — до молекулярних структур, які багато в чому нагадують біологічні. Сьогодні наука починає виходити на рівень молекулярної структури й далі. І саме тут вчені зіткнулися з проблемою систем або структур, які самоорганізуються.[65] Зрозуміло, що такою ж мірою це стосується і комп’ютерів наступних поколінь. Вся біда в тому, що ми надто довго тупцюємо на порозі світу елементарних частинок і самоорганізуючих систем. Сьогодні процеси поділу клітини зрозумілі науці не більше, ніж неандертальцю затемнення Сонця. Що з того, що біологи мають довжелезні кінограми поділу клітин. Адже жодна особливість цього процесу не була передбачена. Не створена і не знати, коли буде створена, теорія самоорганізації, а стосовно світу електронних структур і схем — теорія самомініатюризації…
— Таким чином, ви твердите, — обізвався професор Бандура, — що скарабей є вмістилищем мислячих атомів, які пам’ятають давні часи і які, самоорганізувавшись і самомініатюризувавшись на мікрорівнях кристала, надали релікту форми скарабея?
— Я не наважуюся стверджувати це. Але на даному етапі не бачу, як можна інакше пояснити, що монокристал н є
— Виходить, самооргапізуюча кристалічна система цілком, так би мовити, свідомо прибрала форму химерної істоти?
— В умовах Стародавнього Єгипту священного жука шанували і возвеличували, мов бога. Для самоорганізуючої системи це й справді була наднадійна захисна оболонка. Можливо, виникла така ситуація, що форма скарабея виявилася найоптимальнішою структурою. Монокристал самоорганізувався в скарабея.
— Отже, ми маємо справу із своєрідною реакцією самозбереження кристалічної структури?.. А знаєте, у цьому є певний резон, — Микола Олексійович запустив п’ятірню у свого буйного чуба.
— А як ти пояснюєш зміну внутрішньої структури надвеликих інтегральних схем-НВІСів? — у голосі Ткачука мені вчулися іронічні нотки.
— Думаю, це була захисна реакція скарабея на жорстке рентгенівське випромінювання, яким ти почастував бідолашну істоту.
— І що ж далі? — нетерпляче мовив наш генератор ідей.
— Жук-кристал, імовірно, у відповідь почав генерувати поле невідомої структури. Воно і змінило внутрішню забудову НВІСів. Якась самоорганізуюча і самомініатюризуюча система, якщо така справді функціонує в монокристалі, порушена рентгенівським збудженням, над усе прагнула повернутися в стан рівноваги, захиститися. Діючи своїм полем, вона намагалася збалансуватися з навколишнім середовищем. Випадково натрапившії на подібну до себе, нехай і в грубому наближенні, структуру щойно виготовленої партії НВІСів, вона видозмінила її, підігнавши до своїх потреб.
— А чому ж скарабей не набув іншої форми? — не здавався Сашко.
— Чому? Мабуть, боявся створити собі стресову ситуацію. Уявляєш: замість скарабея на штативі несподівано з’являється маленький кристалічний Ткачук! Хотів би я побачити тебе в ту мить.
— Хлопці, не сваріться, — розсміявся Микола Олексійович. — Давайте-но краще підіб’ємо підсумки. Ви не заперечуватимете, якщо я, за правом господаря, почну першим?
Ми, звісно, не заперечували.
— Отже, всі міркування так чи інакше зводилися до того, що ми маємо справу з дивовижним збирачем інформації.
— А якщо це своєрідний крок на шляху до контакту між далекими світами? — висловив я припущення.
— Цілком можливо, — незворушно погодився професор. — Потреба в інформації про оточуючий світ — це інстинкт. Великий інстинкт, генетично запрограмований самою природою.
— Навіть підсвідомо відчувається, що поява нової інформації, зокрема зародження життя, не веде до знищення старої, — висловлюючи цю гадку, Ткачук аж підвівся. — Скоріше всього, що записана у Всесвіті інформація нікуди не зникає, а лише переходить в іншу комірку гігантського комп’ютера, яким є Безмір. У всякому разі, тепер цілком інакше сприймається інформація про Реліквії Зоряних Світів, згадані далеким Сехемхетом, — обіпершись на широке м’яке бильце фотеля, він продовжував: — У якомусь науково- фантастичному оповіданні мені довелося читати, що коли до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то його можна сформулювати таким чином: у будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідної. Таким чином, усе, що нинішня наука має на виході з історичних джерел, колись було на вході.
