Розділ VI
ЕКСПЕДИЦІЯ В НЕВІДОМЕ
Сошенко так і не дочекався обіцяного Джейсоном відкриття банківського рахунку, глава фірми «Джейсон-електрік» ще раз продемонстрував свої далеко не джентльменські риси. Слід було щось вирішувати: вимагати від фірми виконання всіх пунктів контракту чи вирушати на свій страх і риск у подорож. Підігрівало бажання переконатися в існуванні загадкового Храму Неба, осягнути пов’язану з ним таємницю. Пора для подорожі була не найкраща, однак чекати два-три місяці, поки скінчиться сезон дощів, ніхто не хотів. Отже, було вирішено: в путь.
Зіставляючи дати, ми прийшли до висновку, що експедиція у повному складі 25–27 липня виїхала поїздом у Хублі, а 30–31 вже заглибилась у джунглі Малнаду.[77] Це підтверджує той факт, що Аркадій Олександрович у своєму щоденнику не згадав ні про початок війни, оголошеної Німеччиною Росії 1 серпня, ні про те, що 4 серпня Англія надіслала в німецьке посольство у Лондоні підтвердження свого вступу у війну на боці Антанти. Відірвана від зовнішнього світу, експедиція цього не знала. Записи професора присвячені важким експедиційним будням. Вчений скаржиться, що за роботою і виснажливими переходами не вистачає сил викласти враження на папері. Деякі сторінки, писані чорнилом, сильно ушкоджені вологою, і на них майже нічого не можна прочитати. Далеко краще збереглися записи, зроблені прострім олівцем.
«У Хублі прибули пополудні. Небо в темних хмарах, що зловісно клубочаться над верхівками пальм, готові щомиті вилити на наші голови цілі водоспади. Нещодавно пройшов сильний дощ — довкіл утворились великі калюжі. Парко. Термометр показує тридцять п’ять за Цельсієм. Сорочка миттю прилипає до тіла.
Окрім нас та чергового по станції на вокзалі ні душі. Лише бездомна корова мирно стоїть у кінці дерев’яного перону, опустивши голову, та зграя напівздичавілих собак не зводить очей з прибулих. Пасажири нашого поїзда поприлипали до шибок, з цікавістю спостерігаючи, як білі сагіби разом з носильниками-індійцями вивантажують з вагона ящики, пофарбовані в яскраво-червоний колір, брезентові паки та інші предмети незрозумілого їм призначення. Нарешті майно експедиції винесено на перон. Машиніст дас гудок. Чхнувши білою парою, потяг заспішив далі. Ми нашвидку перекусили й вирушили до села, де на пас чекав найнятий Крішаном провідник. Йти двадцять кілометрів. Треба встигнути до настання ночі.
Наша строката команда нагадувала живу ілюстрацію до творів Жюля Берна. Ми були одягнені в англо-індійську уніформу, куплену на одному з бомбейських базарів під час розпродажу надлишків амуніції гуркхських формувань.[78] Щоправда, замість черевиків, за порадою Крішана, було придбано високі чоботи, призначені для полювання у джунглях. Отже, виглядали ми трохи картинно, і це давало поживу для дотепів Щербака й Лятошинського. Крилан також був одягнений у цю напіввійськову форму, лише його смоляниста борода і чорний тюрбан видавали в ньому індійця. Що стосується провідників, то їм були більше до вподоби звичні дхоті.
Несподівано сипонув дощ. Справжня тропічна злива. Довкола враз стало темно, навіть на відстані кількох кроків годі було щось розрізнити. Ховатися від потоків води, які чимраз дужчали, було марно. Суцільний водоспад, що ринув з небес, забивав дихання, створюючи повну ілюзію біблейського потопу. Довершували цю екзотику сліпучі спалахи блискавиць, що раз у раз роздирали небесну чорноту, та могутні перекати грому. І коли вже здавалося, що вода назавжди поглине експедицію, дощ несподівано вщух. Я мимоволі глянув на свого «Павла Буре», без якого не вирушав у жоден похід: цей годинник, здавалося, був заворожений від усяких напастей і несподіванок, у тому числі й атмосферних. Здивовано відзначив, що минуло неповних десять хвилин відтоді, як перші краплі дощу впали на землю.
Йти стало веселіше: хмари порідшали, визирнуло сонце. Проте Крішан говорить, що це ненадовго. Доведеться звикати.
Тутешні джунглі не належать до непрохідних. Відчуття таке, немовби рухаєшся у величезній зеленій залі. Тремтливо-прозоре світло здається матеріально відчутним. Золотою павутиною воно оповило це смарагдове склепіння, що спирається на зелені, червоні, білі, чорні стовбури. Доповнюють незвичне для нашого ока видовище незчисленні ліани, що, мов канати, провисли між кронами. Деякі стеляться по землі, чіпляються за стовбури, повзуть по них до самого вершечка і знову спадають униз. Крішан твердив, що це по суті не джунглі: немає характерного для східно-індійських лісів ротанга — різновиду пальм, які чіпляються за інші рослини або обвивають їх, немов ліани. Просуватися в таких умовах надзвичайно важко.
Ліс поступово рідшає. Все частіше трапляються кокосові пальми — ознака близькості людського житла. Стрілою здіймаються ці дерева на висоту до двадцяти, метрів і там розпускають пишні зелені султани, що приховують гірлянди кокосових горіхів. Подекуди видно мангові і хлібні дерева, арекові пальми. З арекових горіхів індійці виготовляють пан — речовину для жування.
Нарешті показалося село. Близько трьох десятків бамбукових хиж, критих пальмовим листям, притулилося край бананового гаю.
Зміїстою розгрузлою дорогою, яка місцями пірнає у вічнозелений колючий чагарник, виходимо на рівнинну місцину. Попереду, важко перевалюючись, повзе гарба, запряжена худим конем. Справа і зліва від дороги тягпуться клаптики наділів. Поля бідні. Видно, нелегко вести господарство на відвойованій у джунглів землі. Вже біля самого села мирно пасуться бики і вівці.
Сонце закочується за гору, ніби провалюється в підземелля, і враз спадає пітьма. В тутешніх краях вечора по суті немає. Ми вже не раз були свідками разючого переходу дня у ніч, проте ніяк не можемо звикнути до цього чаклунського явища природи.
Джумна — так називається село. Крішан Прасад тут уже бував і навіть у пітьмі впевнено веде за собою загін.
Знову почався дощ. Провідники твердять, що це вже на цілу ніч. Миттю вимокли. Долає втома, хочеться спати.
— Все. Прийшли, — чути попереду голос Крішана.
Придивляємось. Під дашком горить гасова лампа, освітлюючи вивіску «Рест-хауз» — «Будинок для приїжджих». Трохи нижче чи то жартома, чи, можливо, цілком серйозно виведено: «Готель «Лондон».
Назва англійської столиці в подібній ситуації настроювала на гумористичний лад.
— Панове, прошу ласкаво до столичного готелю, — галантно зрезюмував Лятошинський.
На нас уже чекали. Назустріч вийшов господар зі статечною дружиною, що зберегла сліди колишньої краси, і наш майбутній провідник Пандаб, тутешній житель. Це був середніх років вусатий маратх. Невисокого зросту, худорлявий, але, видно, витривалий. Вбраний був у військову сорочку, короткі, до колін, штани, у міцні черевики на товстій підошві.
Нам дали можливість обсушитись, пригостили чапаті — прісними коржами з молоком, а після вечері почастували традиційним паном. Один з носильників звернув мою увагу на коробочку, яку носив на шиї провідник. Виявляється, там були всі складники пану: тютюн, гашене вапно кардамон тощо.
Початок подорожі виявився нелегким, хоча кожен з нас на своєму віку потрапляв у далеко складніші умови. Очевидно, незвичність оточуючого діє тут не так, як у Сибіру чи на Уралі. Всі розмови вирішили перенести на ранок».
Аркадій Олександрович хотів скласти маршрут таким чином, щоб по дорозі до Храму Неба можна було одночасно вивчити й дослідити теоретично визначені райони залягання корисних копалин уздовж ребра геокристала. Вранці він узявся пояснювати провіднику, що від нього вимагається. Проте Пандаб лише силувано всміхався, не розуміючи, про що йдеться.
Для наочності професор вирішив скористатися картою з умовними знаками залягання родовищ. Узявши в руки олівець, він терпляче втовкмачував, що, перш ніж вийти до Храму Неба, експедиція повинна
