Продовження нотаток Аркадія Олександровича:
«…Уже перші аналізи скельних порід показують, що місця тут промислово вигідні. Звичайно, робити остаточні прогнози рано. Однак уже ніхто не сумнівається, що гіпотеза кристалічної будови Землі, а з нею й теоретичний метод пошуку корисних копалин в цілому підтвердяться. Навіть стриманий, не схильний до скороспілих висновків ПІведов чи не вперше проявив емоції, побачивши багатообіцяючі результати.
Страшенно бракує бурової установки, ми не маємо змоги взяти керни з різних глибин, порівняти добуті зразки на процентний вміст руд. Ручний бур, який експедиція захопила з собою, не задовольняє наших потреб, та й використати його поки що неможливо».
…Змах ножа, удар. Змах ножа, удар… Падали обрубані ліани. Змінюючи один одного, учасники експедиції врізались у предковічний ліс. Крішан підбадьорливо жартував, що подібні перешкоди доводилось долати і легендарному Рамі зі своїм вірним мавпичем Хануманом.
Сошенко працював нарівні з усіма, хоч йому, як людині старшій літами, можна було б зайнятися іншими справами. Але як би він дивився супутникам в очі? Учений відчував відповідальність за життя людей, що довірились йому, переживав і за долю експедиції. Наскільки вірними виявляться його прогнози, чи підтвердиться гіпотеза?..
Ось знову кілька записів:
«Дощі не вщухають. Висушити одяг немає змоги. Місцевість гориста, сильно залісена, ми просуваємось повільно. Джерела і струмки приховані таким густим покровом, що нагадують про своє існування лише дзюрчанням. Гігантська жива загорожа з геліотропів і фуксій, кольорові квітучі мітли бамбука, могутні деревовидні папороті, білі чашечки аруму і дурману — все це несподівано постало не чимсь прекрасно-екзотичним, а ворожим, зловісним».
Місцями альтиметр показував 800–900 метрів над рівнем моря. У вологому, просякнутому важкими випарами повітрі насилу дихалось. У всіх нили руки, боліли спини. Хотілося присісти, прилягти, однак пересилювали себе, бо знали, як тяжко йти після хвилинної зупинки. Привали влаштовували лише двічі на добу. Проте ніхто не ремствував. Провідник і носильники з подивом приглядалися до дивних сагібів, які нарівні з ними трудяться і в поводженні щирі, доброзичливі. Англійці ніколи б не дозволили собі чогось подібного. Дивна ця країна — Руссіа…
На десятий день експедиція потрапила в сандаловий ліс. Дослідники вперше побачили ароматну деревину, художні вироби з якої так часто зустрічались їм у крамничках індійських міст. Надвечір мало не наштовхнулися на стадо диких слонів. П’ятнадцять величних тварин, які визивно трубили, піднявши хоботи, гордовито продефілювали на віддалі сорока-п’ятдесяти метрів, поспішаючи на водопій.
Потомлені переходом, мандрівники, незважаючи на сирість і нічну прохолоду, забулись у важкому сні.
Із щоденника Аркадія Олександровича:
«Серед ночі мене розбудив доктор Прасад.
— Кристал ожив, — почув я його схвильований голос. — Він засвітився. Збувається те, про що говорить легенда. Незабаром ми будемо в Долині Крилатого Коня.
Додекаедр і справді здавався живою істотою, яка, ніби злякавшись чогось, почала неспокійно мінитися блідо-зеленим світлом. Кожна грань, здавалося, жила власним життям: миготіла, переливалась різними відтінками смарагдового кольору. Що відбувається там, усередині? Яку таємницю приховує цей феномен?
Уважно роздивляючись предмет, ми помітили, що свічення за кольором усе ж неоднакове. Три грані випромінювали дещо яскравіше світло. Як не повертали додекаедр, положення трьох п’ятикутників завжди залишалося строго визначеним. Вони, ніби компасна стрілка, вказували один і той же напрям.
— Не інакше, кристал і справді вказує дорогу до Храму Неба. Немовби прагне зустрітися з Чінтамані, — прошепотів Крішан».
Наступного дня експедиція почала спуск у Долину Крилатого Коня. Це був скоріше каньйон, ніж долина. Похмуре провалля, затисну те горами, одягненими в розкішну тропічну зелень. Хижо шкірили кам’яні зуби-брили стрімкі скелі. Учасники експедиції повільно долали небезпечні метри крутих схилів гірської ущелини.
Перше, що впало у вічі, коли опинились на дні каньйону, це те, що кам’яниста поверхня мертва. Жодної травинки, жодного деревця, хоч навкруги буяла зелень. Тепер уже ніхто не сумнівався, що експедиція на правильному шляху: кристал сяяв глибоким яскраво-зеленим свіченням, а три його грані несподівано забарвились у червоне. Магічний компас діяв!
Тут, у долині Чінтамані, Аркадій Олександрович нарешті вирішив пустити в хід ручний бур — товсте свердло, довжину якого можна було нарощувати, з’єднуючи між собою триметрові труби. Це примітивне знаряддя дозволяло проникати у глиб землі щонайбільше на десять-п’ятнадцять метрів і брати звідти проби порід. Насамперед треба було спорудити двоповерховий поміст для центрування і тент, щоб менше дошкуляло сонце. Бамбукову конструкцію збудували доволі швидко. Того ж дня почалося нестерпно повільне, важке вгризання у землю сталевого свердла, силу якому давали людські руки, вкриті мозолями, саднами, рубцями. Кам’янистий грунт неохоче поступався перед буром, і доводилось докладати нелюдських зусиль, щоб дробити підземні перешкоди.
Майже два дні було витрачено, перш ніж стало ясно, що нижче відмітки п’ять метрів двадцять сантиметрів бур не просунеться до центру ні на міліметр.
Аркадій Олександрович наказав припинити буріння. Почався зворотний рух свердла. І ось нарешті сталеве вістря з’являється на поверхні. Сошенко обережно зішкрябав часточки породи, що пристали до бура, в металеву коробочку. І раптом з його грудей вирвався здавлений вигук:
— Алмази!
У долоні професора лежали Два крихітні, ледь Помітні неозброєним оком прозорі кристалики.
Всі миттю оточили його. Почулися захоплені вигуки носильників. Сошенко усміхнувся:
— Алмаз, кажуть індійці, відвертає всі небезпеки — відганяє змій, рятує від вогню й отрути, від хвороб, грабіжників і лихого ока. Це й справді так?
Доктор Праеад сумно похитав головою.
— На жаль, це лише повір’я. Король мінералів став однією з причин нещасть, які прийшли на древню землю Індри.
— Але ж цей кристал — неперевершений трудівник, — заперечив Михайло. — Чудові властивості можуть вивести його на видне місце в економіці Індії.
— Поки тут хазяйнує метрополія, краще, щоб чутка про нове родовище алмазів не дійшла до англійців. Індія вже знає випадки алмазної лихоманки, коли обстановка в країні ставала трагічною. Населення полишало роботу й займалося пошуками алмазів. Сільське господарство занепадало. Країна змушена була імпортувати продукти, які раніше продавала.
Із щоденника Сошенка:
«Вважається, що людина почала збирати алмази з алювіальних розсипних родовищ близько 800 року до нашої ери поблизу індійського міста Голконда. До початку XVIII століття Індія володіла монополією на поставки алмазів на світовий ринок, аж поки не були відкриті нові родовища у Південній Африці…
Унікальні властивості алмазу — наслідок умов, у яких він утворювався мільйони років тому. Під дією величезних температур і тиску в надрах Землі атоми мінералу вишикувались у правильні кубічні ґратки, які обумовили його неперевершену твердість. Можливо, саме в той період і Земля формувалась як гігантський кристал.
Утворювались алмази у верхній мантії планети під земною корою. Звичайнісінький кристалічний вуглець під тиском близько 70 тисяч кілограмів на квадратний сантиметр, при температурі десь 2000 градусів Цельсія перетворювався на мінерал незвичайної твердості. Подібні умови можуть існувати лише на глибині 100–200 кілометрів.[80]
Справді, це подиву гідний матеріал: витримує неймовірний холод і спеку, за теплопровідністю
