перевершує всі відомі матеріали, прозорий для інфрачервоних променів. Михайло Щербак має цілковиту рацію, в цього кристала велике майбутнє. Але й Крішаи, очевидно, правий, твердячи, що рано розголошувати знахідку.
Як відомо, алмази виносяться на поверхню землі через лійкоподібні порожнини в земній корі — трубки, заповнені алмазоносною породою. Ці трубки можуть мати в діаметрі від декількох десятків метрів до двох кілометрів. І як знати, можливо, ми знаходимось саме на такому зрізі…»
Вчений був переконаний, що в цьому каньйоні, у Долині Крилатого Коня, лежить один з ключів до розгадки таємниці Чінтамані.
Кристал-додекаедр, опинившись у долині, через неповну добу змінив характер свічення: він уже не випромінював світло назовні, а немовби світився зсередини. Три грані, які раніше світились червоним кольором, змінили забарвлення на блідо-жовте, але залишались на тому ж місці відносно навколишніх нерухомих координат, незважаючи на переміщення кристала. Складалося враження, ніби тіло-додекаедр живиться невидимою енергією.
Думки з цього приводу розділились. Доктор Прасад вважав, що свічення кристала пов’язане виключно з існуванням зв’язку між додекаедром і Храмом Неба, зв’язку невідомої природи на зразок електромагнітного поля.
Аркадій Олександрович, не заперечуючи гіпотези Крішана, припускав, що Долина Крилатого Коня теж володіє певним енергетичним потенціалом. На його думку, слова легенди про те, що будь-який з уламків Чінтамані неодмінно оживе, потрапивши в цю долину, не просто образний вислів, а прямий наслідок невідомих поки що науці процесів, які мали місце тут багато століть тому.
Хоч молодші учасники експедиції й доктор Прасад квапили вирушати в дорогу за покликом древньої реліквії, Аркадій Олександрович усе ж наполіг на тому, щоб затриматись у долині ще на кілька днів і уважніше вивчити природний феномен, спробувати зрозуміти причини утворення родовища алмазів та покладів уранових і торієвих руд, відкритих Антоном Володимировичем.
Для Шведова, який давно уже займався дослідженням радіоактивних мінералів, це важило особливо багато: вчений постійно пропагував практичне значення радіоактивності, зокрема застосування солей радію і мезаторію для лікування ракових захворювань. Тому відкриття родовища стало для нього справжнім святом. Антон Володимирович лише шкодував, що не має при собі приладів для радіологічних вимірювань. Крішан обіцяв неодмінно подбати у Бомбеї про апаратуру для вивчення зібраних зразків радіоактивних мінералів.
Дальші дослідження каньйону зміцнили переконаність Сошенка в тому, що тут у давні часи трапилась гігантська катастрофа, яка, знявши верхній шар кам’янисто-базальтового грунту, відкрила доступ до алмазів.[81] Сам каньйон також мало скидався на результат тектонічних процесів.
Аркадій Олександрович із завмиранням серця озирався довкруги. Йому здавалося, що він не на Землі, а на далекій планеті. «Відчуття таке, немовби я торкнувся чогось сокровенного. Дух забиває від того, що розгадка поруч, досить лише простягнути руку, — пише вчений. — Сумнівів більше немає: ми в епіцентрі якоїсь катастрофи. Імовірно космічного характеру. Можливо, схожої до падіння Тунгуського метеорита».
Колекція мінералів, радіоактивних кристалів, уламків кварцу, всіяного крупинками золота, зразків руд була акуратно систематизована, розкладена по комірках дерев’яних ящиків. У металевих герметичних банках зберігалась «синя земля» — алмазоносна порода, яка подекуди лежала на поверхні у розколинах кам’яних порід. Місця, з яких узято зразки, були позначені на карті. Експедиція вирушила в дальший путь — до Храму Неба.
Як видно з нотаток Аркадія Олександровича, його метод пошуку корисних копалин підтвердився, а отже, й гіпотеза про кристалічну будову нашої планети виглядала більш переконливою. Звісна річ, ще багато чого треба було уточнити, вдосконалити, але настрій, який уловлюється в рядках, переможний. Проскакують і тривожні нотки. Хоч як заманливо виглядав дальший етап подорожі за таємницею Чінтамані, негода і вкрай важкий шлях викликали певні побоювання. Проте обов’язок ученого кликав уперед наперекір небезпекам.
Записи у щоденнику Аркадія Олександровича цього періоду більш ніж стислі, але й з них можна уявити, в яких важких умовах довелося діяти.
«Експедиція знову в дорозі. Тепер роль провідника виконує додекаедр, який, немов компас, вказує шлях до Храму Неба. Покинувши Долину Крилатого Коня, рухаємось на висоті 300–400 метрів над рівнем моря. Поступово спускаємось. Йти легше, ліс у тутешніх горах не такий густий».
Однак запис, зроблений через два дні, вже іншого характеру:
«Джунглі, джунглі, джунглі… Коли вже вони скінчаться! Справжня стіна бамбукових і бананових заростей, крізь які продираємось лише завдяки важким гострим ножам, поперемінно розчищаючи дорогу. Іншим разом можна було б помилуватись м’ясистим листям диких фігових дерев чи нависаючими шапками бородатих мангрових, але не тепер. Дощ не вщухає. Немає жодної надії висушити одяг. На тілі з’являються колонії невеличких комах червоного кольору. Укуси їх страшенно болючі. Шкіра у вражених місцях вкривається багряними плямами. Годі дати раду цим нахабним створінням.
…Свічення кристала все яскравіше. Отже, ми на вірному шляху. Рухаємось повільно. Наші носильники помітно підупали. Відчуваю, що й сам дуже ослаб. Намагаюся про це не думати. Попереду безкрайні масиви суцільних джунглів. Стовбури дерев обплетені ліанами, які нагадують гігантських змій, прикрашених розкішними криваво-червоними лійкоподібними квітами».
Ось ще кілька записів:
«П’ятий день ми у цих проклятих джунглях. Важко собі уявити труднішу для пересування місцевість. Дощ трохи перестав, і Пандаб примудрився уперше розкласти багаття на березі якоїсь річечки. Йому пощастило: зумів відшукати кілька шматків деревини, що не намокає. Табірне вогнище зблизило нас ще більше. Індійці радо спілкуються з нами. Лише Пандаб мовчить і похмуро жує свій пан. Запитую, про що він думає. «Треба повертатись, сагіб, — каже він. — Попереду болото».
Радимося. Крім Пандаба і двох носильників, усі за те, щоб продовжувати путь. Тим. паче, що наш кристал-провідник, здається, ось-ось спалахне вогнем. Отже, до Храму Неба не так уже й далеко.
Знову дощ. Сирість джунглів, схоже, в’їлася у нас до кісток. Лятошинський для профілактики використовує свій медичний арсенал. Побоюється малярії. Та й усі чудово розуміють, що значить тропічна пропасниця у мокрих джунглях без сухої постелі й хорошої гарячої їжі. А з продуктами справи у нас неважні. Раціон довелося обмежити. Довкола багатющий врожай плодів найнеймовірніших форм і кольорів, однак вони неїстівні.
…Попереду болото. Мошва і вусаті комарі невпинно атакують нас. Дрібна мошка не дає дихати. Дим від сигар не допомагає, як і марлеві сітки. Треба б пошукати обхідну дорогу. Проте кристал-компас одразу зменшує інтенсивність свічення, тільки-но починаємо відступати від обраного маршруту. Та й користі від того мало: ніде ніякого патяку на зручніший шлях. Робити нічого. Вирішуємо просуватися болотом. Спершу вода доходить до колін, затим до пояса. Іноді провалюємось і глибше.
Надвечір нарешті вибралися на сушу. Дощ ллє, як з відра. Продираємося крізь ротангові зарості, якісь колючі кущі. На нас страшно дивитись: ми покусані комарами і москітами, від укусів п’явок довго продовжує текти кров…
Настрій кепський. Розбиваємо табір. Робимо сякий-такий брезентовий дах. Він трохи рятує від дощу. Зморені дорогою, засинаємо на мокрому листі. Сон, проте, неміцний, тривожний. Часто прокидаємось від холодного дотику мокрого одягу. Майже всі застуджені.
…Спалахнула малярія. З самого ранку мене трусить пропасниця. Прийняв подвійну дозу хініну. Трохи полегшало. Однак у тілі страшенна слабість. Світ гойдається. У вухах гуде від хініну.
Люди настільки знесилені приступами малярії, що ледве просуваються вперед. Усе, що можна викинути, викидаємо. Лише три ящики із зразками залишено. Викинули навіть намети: користі з них практично ніякої.
…Становище загрозливе. Вчора був сильний приступ малярії у Михайла. Корчі зводили руки, його страшенно нудило, на губах виступила зелена слизь. Знову дощ. Клятий мусон! Треба вертати назад…
