вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, підозріло поглядаючи на невпинно прибуваючий люд.
Гіероклову появу господній слуга зустрів стримано. Мовчки перехилив у запослий неохайною бородою рот повний келих і вдоволено заплющив маленькі поросячі очиці, дослухаючись до гарячої хвилі хмільного трунку в череві. Згодом розплющив очі й увіп’яв їх у Гієрокла. Похмуро кинув:
— Ти хто? Язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників, — однак, трохи подумавши, додав: — Але мені здається, що ти не до кінця зіпсований поганин. Як знати, можливо, тебе ще можна навернути до справжньої віри. Сідай.
Гієрокл мовчки усівся поруч з монахом. Це, без сумніву, був один із константинопольських зайд, котрі мало не щодня прибували до Александрії зміцнювати Христове вчення. Пройдисвіти не гребували ніякими засобами, аби досягти мети. Вони справно відробляли харчі єпископа Кирила, який конче хотів зробити Александрію християнською. Родич і наступник Феофіла не цурався найпідлотніших методів, прагнучи беззастережно правити містом. Проживши п’ять років у Сахарі пустельником-відлюдником, він фанатично насаджував нову віру. Забороняв будь-які розваги. Тільки церква і молитва повинні були стати розрадою людської душі та розуму.
Амоній — так звали монаха — взявся переконувати Гієрокла у всемогутності християнського бога, який дарує вічне блаженство кожному, хто дотримується вчення його сина — мудрого й смиренного назаретянина. За його словами, незаперечні істини існують лише в святому письмі, і вірити можна тільки одкровенням апостолів або я і такому відданому і безпомильному ревнителю справжньої віри, як єпископ Кирило.
Коли ж Гієрокл обереягао висловив сумнів у справедливості тверджень Амонія, очі його налилися кров’ю.
— Не кощунствуй, язичнику, — просичав. — Всевишній уже підняв десницю. Горе грішникам і тим, хто не хоче скоритися. Зваж гарненько. Ти ще можеш порятуватися, — криво всміхаючись, він нахилився до Гіерокла і, бризкаючи слиною, злостиво мовив: — Клятій александрійській язичниці, що підбурює чернь, незабаром прийде кінець. Не сьогодні-завтра Гіпатія переступить поріг обителі Вельзевула. Ніхто вже не порятує її. Ха! Цій гріховодниці забракло глузду прийняти Христове вчення. Натомість вона продовжує збирати у своєму домі христопродавців. Всевишній довго терпів таку насмішку, але його доброта не безконечна. Цю розумницю давно слід було приструнити! Вона перша подає приклад непокори.
Монах раптом умовк, злякавшись, що вибовкав зайве. Сторожко дивився на Гіерокла, немов сподівався розпізнати хід його думок. Але даремно. Молодий еллін скам’яніло глядів на вогонь. У голові його роїлись уривчасті думки. Ніяк не міг зосередитись. Невже почуте правда? Страшний здогад обпалив Гіерокла, боляче зачепив серце. Невже Учительці загрожує небезпека. Чи не тому хотів бачити його префект Орест?
Напевне, на обличчі Гіерокла відбилося хвилювання, бо Амоній підозріло втупився у нього палаючими очима.
— А ти, бува, не наслухався цієї блудниці? Якщо так — тоді бережись!
Гієрокл силувано усміхнувся. Заперечливо похитав головою. Монах, здавалося, заспокоївся і притишено мовив:
— Твоє щастя, язичнику. Вже ніхто і ніщо не порятує проклятої богом. Пекельні муки чекають її.
Зареготавши, погрозливо мовив:
— Замкни вуста і забудь усе, що чув…
Лиховісним вогнем спалахнули очі фанатика. Гієрокл мимоволі здригнувся. Такий і справді піде на все. Але хіба він, Гієрокл, мовчатиме?
…Префект Орест давно прочув про небезпеку, що чорного хмарою нависла над його вірним дорадником. Він попередив славну Гіпатію про підступні заміри єпископа Кирила і благав чимскоріше покинути Александрію. Він також рушив би з нею світ за очі з цього ошалілого міста…
Цей мужній, сильпий чоловік розповів Гієроклу, що давно кохає чарівну жінку, справжню перлину мудрості, й хоче мати її за дружину. Але… вінець своїх мрій Гіпатія бачить лише у філософському покликанні. І річ не в марнославстві, иро яке патякають заздрісники. Дочка славного Теона[90] — вірна посестра істини, справжнє дитя природи, яку вона прагне осмислити, осягнути. Єдина жінка між поважних мужів Александрійського магістрату! Але навіть сивочолі старці пройнялися повагою до її гострого розуму. І нікого, окрім ворогів, не дивувало, чому саме її, а не когось іншого, префект покликав у дорадники.
Три літа тому, по смерті єпископа александрійського Феофіла, це місце посів його племінник Кирило. Такий же затятий ворог усього еллінського і язичеського. Він не приховував своєї нетерпимості до Гіпатії- філософа. Іноді потай, а частіше відкрито боровся проти магістрату, домагаючись цілковитої влади над містом.
Але не так просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. Гіпатію не лякали погрози, лестощі й загравання також були безсилі. Звичайні люди і досвідчені вчені натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона охоче говорила з усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, щедро ділилася знаннями.
Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити цій жінці її розуму, слави серед простолюду, та чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук.
— Вона надто щира й добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкола стараннями недоброзичливців. А може й справді вона не хоче порятунку?..
— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею! — поривчасто мовив Гієрокл.
— Ти так вважаєш? — з надією спитав префект. — Хтозна, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ виявився меткішим і підступнішим, ніж я думав. Ці покидьки баритися не будуть…
Запала мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він. досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект важко пройшовся по залі. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Глухо проказав:
— Наполягай, щоб Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї напевно чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і поспішить до трієри, яка чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.
…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальні краї донесло славу про її неземну красу й неперевершену мудрість. Струнка, смаглява, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, могли розворушити і найбайдужіше серце. Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконливо, навертаючи слухачів на свій бік.
— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підходить імперії, її ревним захисникам…
Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці.
— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції й негоціанти. І християнство освячує це, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв, що прийшли послухати знамениту речницю.
Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте йти геть не думали: чули за собою силу. Так і залишились стояти, слухаючи мову жінки, щоб принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.
А Гіпатія продовжувала:
— Згасає минула велич Александрії як міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…
— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій,[91] то є переможці і переможені.
