Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.
— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна. Цю містику я відкидаю. А монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці, і лицеміри, проповідують непротивлення злу, запевняючи, що Всевишній приготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це лише слова, за якими криється підступність можновладних. Натовп схвально загув…
Гіпатія перечитувала листи свого улюбленого учня Сілезія: «Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!»
Це був останній лист лівійця, писаний минулого літа, незадовго до його смерті. Язичниця і християнин, — вони знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його навернутись до Христового вчення? Адже Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?
Колись Сінезій з гіркотою зронив: «Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безсилі… Пентаполь[92] проклятий богами… Пентаполь задавлений, він умер, він закінчив своє існування…»
Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, сподіваючись на зростання свого впливу серед язичників. І все-таки Сінезій залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах він відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: «Найбільше неуцтво — бути самому неуком і братися навчати інших».
Гіпатія усміхнулась. Це були її думки…
«Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?» — запитував Сінезій.
«Богом нашим є мудрість і розум!» — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує.
Християнство, незважаючи ні на що, вперто набирало сили. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто славилося лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки як спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: «Я віддаю перевагу елліну перед варваром», — вона впізнавала свої думки, свої переконання.
Була остання, четверта сторожа ночі. Над морем засірів березневий ранок. Гіпатія так і не стулила очей. Учні і найближчі друзі розійшлися пізно. Перечитано листи Сінезія. Лише на мить вдалося позбутись гнітючого передчуття. Чи й справді застереження Ореста мають під собою грунт? Невже Кирило таки зважився на якийсь підступ?..
Єпископ давно на герці з префектом, тож принагідно попрікає Ореста дорадницею-жінкою, особливо наголошуючи, що в її домі збираються вороги Христової віри, поклонники язичеських богів, між ними точаться суперечки про безсмертність ідей, свободу духу. «Маячня платоніків», — злостився єпископ.
Оресте, Оресте… Ти ще й досі кохаєш Гіпатію, хоч достеменно знаєш, що не відступиться вона від свого. Не стане такою, як усі жінки: люблячою матір’ю, коханою дружиною. Вона дочка славного Теона і понад усе прагне прислужитися людям.
Лихі часи настали. Руйнується античний світ, у який вона безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі переконати людей, що вони чинять зло, наслухавшись невігласів у рясах, які прикриваються божим словом. Чого варте це слово, коли ллється кров невинних?
Важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності з ними. Важким трудом доводиться здобувати визнання. А водночас наживаєш численних ворогів, прихованих і відкритих.
Тривожний щем роз’їдав серце. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм знайти вірний шлях по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильони для визначення густини рідин. Її цікавили астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової «Арифметики», до вчення александрійського астронома Аполлонія Пергського про конічні перерізи, а також до «Математичного канону».
Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудес! Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість сама не приходить. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила…
Їй самій багато ще не відомо. Хто така людина? Ким вона стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в бутті! А людину примушують борсатись у хвилях брехливих віровчень, замість того щоб пізнавати природу. Яка ганьба для розуму!.. Людина, як і космос, належить до ієрархії буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель. Буття неперервне, променисте, многовиде. Треба тільки проникнути у нього розумом.
Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому сувої «Чорного ритуалу», врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.
«…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться у вишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоч і слабшим, ніж сонячне…»
Стук у двері відірвав Гіпатію од читання.
— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.
— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.
— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялась Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло ховаються в ньому. Залежно від того, кому слугує воно, хто розпоряджається ним. Ті, що на терези долі поклали золото й знання, не в силі урівноважити їх. Ці речі несумісні. Багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство — в знаннях. Примарний блиск золота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнути музам, хто вперто й завзято сходить на Олімп знань, тим скориться вічність. Одначе цим людям слід відректися багато від чого, окрім віри в істину, справедливість для всіх. Вони неодмінно наразяться на небезпеку бути осміяними, а то й позбавленими життя. Та вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…
Очі Гіпатії зробились вологими. Гієрокл опустив голову.
Він не бачив, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов докоряючи собі за хвилинну слабість.
— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі! — в його Словах звучала розпука. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте «я» прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.
— Любий Гієрокле! Твоїми устами говорить бажання допомогти мені. Ти щиросердний, але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я залишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу. Я вірю, попри все зле, що знаннями можна навернути люд до віри в прекрасне, справедливе, добре. Слід лише донести слово істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити зло
