Маркізові несподівано пощастило: в одного із своїх вояків він випадково побачив кинджал, точнісінько такий, який перейшов йому у спадок від далекого предка Сімона де Монфоро. Гвардієць розповів, що кинджал він поцупив з колекпдї віконта ла Пейрі. Господаря замку трохи потлумили, але відпустили: старий був надто немічний, золота у нього не знайшли.
«Бовдури!» — сердито кинув Маркіз і поспішив до замку. Хоча в кинджалі, відібраному у гвардійця, нічого не виявилося, де Монфоро був переконаний, що натрапив на слід, бо, як сказав гвардієць, там залишилися ще два таких самих кинджали. З невеликим загоном людей де Монфоро вскочив у замок. Однак цього разу спіймав облизня. «Батько ніби передчував, що солдати ще повернуться в замок», — розповідав Почекайбрату віконт. Проте старший нащадок графа Раймунда не міг передбачити, що це станеться так швидко. Перед самою появою напасників він ледве встиг відправити із замку свого єдиного сина, вручивши йому обидва кинджали. В руків’ї одного з них було сховано переведену на шовк копію з трьох частинок заповіту, які вже поблякли від часу.
Розлючений де Монфоро зрозумів, дцо його ошукано. І в той же час упевнився, що він на вірному шляху: кинджали неспроста щезли з колекції, розвішаної на стіні.
Не добившись ні слова від власника замку, маркіз велів відправити його в Бастілію як державного злочинця.
Слуга на допиті навмисно обмовився, що молодий віконт зовсім недавно поскакав по дорозі на Тулузу. Але погоня не мала успіху: Арман, від’їхавши кілька льє від замку, звернув у ліс. Тут він мав дочекатися Жільбера, того самого слугу, який обмовився гвардійцям про молодого віконта. Надвечір Жільбер привіз сумну звістку про батька. «Ще не все втрачено», — намагався заспокоїти він Армана. Виявилось, що слуга на годину-другу випередив карету, якою везтимуть у Париж старого Бланкета ла Пейрі. Охорона, за словами Жільбера, невелика — шестеро гвардійців з офіцером. Можна спробувати звільнити в’язня. Правда, зброї для цього було малувато — один мушкетон, який завбачливий Жільбер прихопив з собою, чотири пістолі і дві шпаги.
І все ж напад пройшов блискуче. Трьох конвоїрів звалили відразу. Кучер шаснув у кущі, а офіцер і двоє гвардійців ганебно дременули з поля бою. Жільбер узявся за віжки, і втікачі зникли у темряві. По дорозі батько розповів Арману про події в замку. «Отже, доля знову звела Монфоро і Раймундів, — сказав Бланкет ла Пейрі. — Але принаймні тепер і ми знаємо, у кого знаходиться остання ланка заповіту».
Невдовзі далеко позаду почувся тупіт копит. «Мабуть, погоня», — прошепотів старий віконт. Він не помилився. Уцілілі конвоїри, наштовхнувшись на загін гвардійців, що нишпорив поблизу, разом з підкріпленням кинулись наздоганяти карету. Тупіт наростав: переслідувачі мчали щодуху. Разом із криками з темряви залунали постріли. Тихо зойкнувши, упав з козел Жільбер. Налякані пострілами, коні рвонули у різні боки, посторонки обірвалися, карета перевернулась.
Незважаючи на синові протести, Бланкет ла Пейрі наказав Арманові бігти в ліс, а він спробує затримати погоню. На прощання узяв з сина клятву, що той врятує заповіт альбігойців.
Продираючись крізь колючий чагарник, Арман чув постріли, що долинали з дороги. Та незабаром вони затихли. Про батька він так нічого й не довідався. Ходили чутки, що пораненого віконта Бланкета ла Пейрі бачили в Парижі, коли його перевозили в Бастілію.
З часу тієї сутички Арман постійно відчував за собою дихання погоні. Люди де Монфоро наступали йому на п’яти, і він вирішив на якийсь час покинути Францію, перечекати, загубитися. Але виявилося, що у Польщі не так просто уникнути всевидячого ока інквізиції.
«Здається мені, — мовив Почекайбрат, вислухавши сповідь віконта, — що тобі найбезпечніше буде записатися до нашого коша. Ніякий сатана тебе там не знайде. А тим часом у Франції, куди ми незабаром вирушаємо, ти розшукаєш цього мерзотника. Можеш на мене покластися».
Так у козацькому корпусі, як називав месьє П’єр Шевальє загін козаків, що вирушав на допомогу французам, з’явився козак Архип Лазаренко. Іван Сірко, якому його джура Почекайбрат розкрив таємницю, не заперечував.
А війна між французами й іспанцями розгоралась. Принц Конде, який ще недавно був полководцем французької армії, тепер командував іспанськими військами у Фландрії. Кардинал Мазаріні засипав свого посланника у Варшаві графа де Брежі листами, вимагаючи відправити на допомогу французам запорожців.
І ось у жовтні 1645 року козаки на суднах вирушили з Гданська в Кале, звідки сушею мали наблизитись до Дюнкерка і разом з французькими військами взяти цю фортецю.
Коли по лівому борту вже добре проглядались обриси фортеці, на тихохідні судна зненацька напали іспанські кораблі, що несли патрульну службу вздовж узбережжя. Іван Сірко, сорокарічний козацький ватажок, вирішив удатися до хитрощів. Запорозькі судна підняли білі прапори немовби на знак того, що здаються. Але як тільки іспанці пришвартувались, щоб забрати легку здобич, козаки в жорстокому абордажному бою захопили всі іспанські судна.
На одному з трофейних кораблів перебував комендант форту Мардік. Андрій Почекайбрат випадково довідався від цього полоненого, що в Дюнкерку на боці Конде воює проти французів маркіз де Монфоро. Козак негайно сповістив про це Армана-Архипа. Здавалось, удача на цей раз ішла їм просто в руки.
Тим часом Іван Сірко з залогою пошкодженого судна перейшбв на захоплений у бою іспанський корабель і наказав коменданту під покровом ночі провести його між іспанськими батареями у гавань Дюнкерка.
На нещастя, почався відплив, і два судна з козаками полковника Солтенка сіли на мілину. Така пригода не віщувала нічого доброго: вранці запорожців, мов беззахисних куріпок, розстріляла б іспанська артилерія. Козаки взялися спішно робити плоти. На зв’язаних міцними корабельними канатами дошках, покладених на порожні бочки, переправились на берег з усією амуніцією та кіньми. І відразу ж кинулися на штурм фортеці.
Приголомшені несподіваним нападом, іспанці майже не оборонялись. Андрій Почекайбрат і Архип Лазаренко в числі перших увірвалися в Дюнкерк і почали розпитувати полонених про маркіза де Монфоро. Наздогнали ворога, коли той уже вскочив у сідло, готуючись вислизнути через одні з воріт міста. У відповідь на наказ Армана здатися маркіз вихопив пістоль і вистрілив у віконта. Андрій кинувся до приятеля, який важко сповзав з сідла. Пришпоривши коня, маркіз помчав через розчинену браму. Почекайбрат хотів було наздоганяти, але не міг залишити напризволяще товариша. Рана була смертельна. Поранений втратив свідомість. Почекайбрат з допомогою підоспілих козаків переніс віконта у найближчий будинок, господарі якого не без остраху впустили чубатих вояків з кривими шаблями. Однак на відміну від мародерів-іспанців вони поводились напрочуд ґречно.
Надвечір у Дюнкерк прибуло французьке військо.
Почекайбратові, який кинувся шукати лікаря, зустрілися двоє радісно збуджених французів: «сірий мушкетер» короля і офіцер піхоти.
— Віват, козак! — вигукнув один з них.
— Від таких молодців пан де Тревіль нізащо б не відмовився. Як ви гадаєте, д’Артаньяне?
— Про що мова, шевальє де Бержерак!
Андрій зніяковіло мовив:
— Наскільки мені відомо, одягнути сірий костюм з подвійним срібним хрестом може лише родовитий дворянин.
— Ха-ха-ха! — засміявся д’Артаньян. — Родовитий дворянин! У мене самого ім’я лише наполовину власне, а графський титул придуманий. Головне бути хоробрим. Чи не так, друже Сірано?
— Самої хоробрості все-таки замало, — ухильно відказав офіцер. — В усякому разі, так мені здається. Але хтозна, можливо, цьому козакові й пощастить на королівській службі.
— От-от, — засміявся д’Артаньян і поплескав Андрія по плечі.
— Спасибі за пропозицію, — відповів запорожець.
Думки його були біля пораненого побратима. Попрощавшись з компанійськими французами, він заспішив до лікаря.
Однак той нічого втішного не міг сказати. Оглянувши рану, безнадійно розвів руками.
Вночі Арман опритомнів. Кволо усміхнувся, побачивши схиленого над собою козака, пошепки мовив:
— Ти єдиний, не рахуючи Монфоро, знаєш таємницю Досконалих. Поклянися, що розшукаєш маркіза,
