відбереш у нього частину заповіту і виконаєш усе, що там вказано.
— Клянусь, — здригнувся голос запорожця. — Я виконаю все, що ти просиш.
— Спасибі, — через силу видихнув віконт. — Кинджали, які маркіз розшукував, при мені.
Арман закашлявся. Кров виступила на його блідих губах. Заперечно хитнувши головою у відповідь на Андрієве прохання полежати спокійно, француз продовжував:
— У руків’ї одного кинджала — вишита на шовку частина заповіту Досконалих. У другому — місцезнаходження чаші в гроті Монсегюра.
З пояснень вмираючого, як дістатися до грота, Почекайбрат мало що зрозумів. Останньою порадою Армана ла Пейрі було взяти його ім’я, котре може прислужитися у Франції.
Майже два роки Почекайбрат разом із своїми побратимами воював у Франції. Наприкінці 1646 року він таки скористався пропозицією д’Артаньяна, зробленою в Дюнкерку. Капітан де Тревіль радо прийняв у свою роту «віконта ла Пейрі». Таке переміщення давало Почекайбрату більше шансів натрапити на маркіза.
— Немає нічого святішого за козацьку клятву, — сказав Іван Сірко, довідавшись від товмача, чого раптом запорозькому лицарю заманулося стати мушкетером.
Втім, Андрію-Арману недовго довелося носити мундир королівського гвардійця: через рік кардинал Мазаріні розпустив мушкетерів, і вони роз’їхались хто куди. Залишив Париж і «віконт ла Пейрі», де встиг подружитися з хоробрим воякою Сірано де Бержераком. Допитливий француз з цікавістю слухав розповіді про далекий край, що зветься Україною, про її народ. Особливо розпитував він про запорожців, зокрема про те, як користувалися вони дивною зброєю — літаючими рурками, що завдавали туркам і татарам дошкульних втрат, дещо при цьому занотовував.
Почувши, що маркіза де Монфоро бачили у Ла-Рошелі, Почекайбрат стрімголов помчав на південний захід. Разом з ним було троє козаків — з тих, котрі залишились у Франції після того, як основна частина запорозьких загонів повернулась на Україну, де Богдан Хмельницький гуртував сили проти шляхти.
Але того разу козакам не пощастило. Маркізові, зайнятому політичними інтригами, тепер було не до пошуків заповіту Досконалих і уявних скарбів. Він за дорученням принца Конде кидався то у Прованс, то в Бургундію, то в Нормандію, підбурюючи французьких дворян проти короля, схиляючи їх на бік командуючого іспанською армією. Коли козаки на змилених конях прискакали у портове місто, корабель, на якому був маркіз, уже відплив до Іспанії.
Лише в 1659 році, коли війна Франції з Іспанією закінчилася Піренейським миром, маркіз нарешті зважився повернутись на батьківщину. Почекайбрат, який не полишав надії покарати вбивцю, дістав змогу виконати клятву, дану майже п’ятнадцять років тому. Заповіт опинився у Почекайбрата. «Чаша повинна оселитись у далекій країні Індри, в Храмі Неба», — прочитав він.
Ще п’ять років пішло на те, щоб знайти Чашу Святого Грааля. Хоч Андрій мав у руках карту з позначенням грота, місце схову реліквії було зашифроване, а в передсмертну хвилину віконт ла Пейрі не встиг повідомити йому всіх прикмет схованки. І все ж наприкінці 1663 року чаша-кристал опинилася у Почекайбрата.
«І оце через таку склянку стільки людей погинуло!» — спересердя сплюнув запорожець, добувши чашу. Лише коли обтер її гарненько від пилу й вичистив, засяяла вона на сонячнім світлі дивовижними гранями-променями, аж дух забило. «Може, й справді чарівна», — стенув плечима козак.
За два роки перед тим помер всемогутній кардинал Мазаріні, і другою людиною королівства став міністр фінансів Жан Батіст Кольбер. Король Людовик XIV підтримав ідею свого міністра створити компанію для торгівлі з Індією. Він пообіцяв їй найширшу фінансову підтримку, а також зобов’язав військовий флот захищати інтереси компанії. В 1664 році було підписано указ про створення Компанії Східних Індій, першим президентом якої став Жан Кольбер, син торговця сукном із Реймса. По всій Франції довірені люди компанії розклеювали афіші з бурбонськими ліліями, запрошуючи французів усіх станів та чужоземців у заморські країни.
Це запрошення було вельми доречним, і Андрій Почекайбрат, він же віконт Арман ла Пейрі, вирушає у далеку путь разом з шукачами щастя, маючи на думці виконати-таки клятву, дану нащадкові Досконалих. Було йому тоді тридцять шість років. На «Маріанні» — так називалося судно — він зголив мушкетерську борідку, скинув дворянський одяг, пошпурив за борт тендітну шпагу, замість якої припас криву шаблюку, надягнув козацькі шаровари, жупан і смушеву шапку, на ліве вухо причепив срібну сережку — і здивовані пасажири побачили перед собою справжнього запорожця.
Але не так своїм екзотичним вбранням і войовничим виглядом дивував Почекайбрат пасажирів корабля, як тим, що його постійно бачили за книгами. Та й книги були не зовсім звичні: козак зачитувався творами Сірано де Бержерака «Держави та імперії Місяця» і «Держави та імперії Сонця», що побачили світ уже по смерті гасконця. Герой Сірано подорожує на Місяць на літаючій чудо-рурці! Виходить, допитливий француз таки недаремно занотовував його розповіді про козацьку зброю…
На жаль, ми не маємо докладних відомостей про індійські пригоди Почекайбрата. Описує він їх значно скупіше, ніж попередні. Зрештою, записи цілком збігаються з розповіддю Крішана Прасада, зафіксованою в щоденнику професора Сошенка.
Нагадаємо лише, що в 1658 році повелителем держави Моголів став фанатичний мусульманин Аурангзеб, який усіма засобами намагався насадити в Індії мусульманство. Спалювались індуїстські, буддистські та джаїністські храми, знищувались тисячі непокірних, тому навіть брахмани стали до бою з ворогом. Коли Почекайбрат разом з іншими мандрівниками прибув у французьку факторію Сурат, там уже вирувало повстання маратхів, яке очолив відважний полководець Шіваджі. Волелюбне серце козака забилось у такт з повстанськими, і незабаром невловима кіннота маратхів поповнилась ще одним хоробрим воїном. Про цього вершника, що, мов лев, бився з могольськими вояками, розповідали легенди. Імператор Аурангзеб пообіцяв велику винагороду тому, хто доставить його в палац Великого Могола живим.
Запорожець весь час намагався знайти сліди Храму Неба. Але ті, хто щось відав, воліли мовчати, не довірятися чужинцеві. Аж поки доля не звела його з брахманом Раджагопаланом…
Розділ VII
ХТО І ЩО
Надворі вже починало сіріти, коли професор Бандура закінчив читати козацькі мемуари, написані чотири століття тому.
— Ну що ж, поступово все стає на свої місця, — зробив висновок Микола Олексійович, відкладаючи останній аркуш записок Почекайбрата.
Історія скарбу Досконалих справила на нас із Сашком таке враження, як той пам’ятний експеримент, коли ми по черзі здійснили не передбачену жодними правилами й законами сучасної фізики подорож в античний світ. Микола Олексійович і Рамеш, які безпосередньо не відчули на собі впливу скарабея, сприйняли інформацію козака Почекайбрата значно стриманіше.
— Містер Сінгх, а вам особисто ніколи не доводилось бачити кинджала, який Почекайбрат подарував брахману Раджагопалану, про що згадував доктор Прасад? — запитав Рамеша професор.
Індієць хитрувато примружився, немовби прикидаючи, як краще відповісти, щоб чогось не забути, але й не сказати зайвого.
— Я передбачав подібне запитання, тому дещо приготував, — з цими словами Рамеш розкрив
