простежити за рухом тієї чи іншої речі. З допомогою Палія мені пощастило розшукати нащадків Почекайбрата, від яких я довідався, що незадовго до своєї смерті козак побував в Англії. Мимоволі виникало запитання: а чи не пов’язано це якось із Чашею Святого Грааля? Зв’язок напрошувався сам собою: Англія та Індія — метрополія і колонія. Отож, подумав я собі, чи не намірявся Почекайбрат скористатися тодішніми англо-індійськими зв’язками, щоб переправити чашу в Індію? Хоча на той час козак мав уже дев’яносто два роки, він ще почувався міцним.
Та хтозна, чи подався б він у неблизьку Англію, якби не збіг обставин, котрі примусили його виконати наказ гетьмана Павла Полуботка. А сталося ось що. Наказний гетьман Лівобережної України Павло Леонтійович Полуботок, який разом із козацькою верхівкою домагався відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії, почув, що цар Петро І виявляє ознаки невдоволення такою політикою. Знаючи круту вдачу царя і намагаючись застрахуватися від непередбаченого, гетьман вирішив переправити свої багатства в Англію і помістити їх у банк Ост-Індської компанії, який, на його думку, був найбільш надійним місцем зберігання.
Далі події могли розвиватись так. На початку 1720 року, коли Полуботок уже твердо зважився на цей крок, слід було подумати і про людину, здатну порозумітися з англійськими банкірами. Гетьману розповіли, що неподалік Глухова живе козак Андрій Почекайбрат, який об’їздив мало не півсвіту і знає багато мов. Одразу після різдва козака викликали до резиденції гетьмана у Глухові, де йому було наказано збиратися в путь. Чи то вдача мандрівнича заговорила, чи то майнула у Почекайбрата думка скористатися з подорожі в Англію, аби звідтіля переправити в Індію чашу-кристал, але старий запорожець погодився згадати свій давній фах товмача.
Разом з сином Полуботка Яковом та кількома гетьманськими слугами Почекайбрат прибув до Архангельська, маючи при собі двісті тисяч золотих карбованців та значну кількість дорогоцінностей. Навантаживши бочки зі скарбом на корабель, козаки відплили до Англії…
Хоча діло було зроблене і мандрівники живі й здорові повернулися на Вкраїну, допомогти гетьману вони уже нічим не могли. Цар викликав Полуботка в Петербург і ув’язнив у Петропавловській фортеці. Через рік помер і Андрій Почекайбрат.
Звісна річ, я лише моделюю хід подій. Чаша Святого Грааля могла потрапити до Англії й іншим шляхом, але саме цей видається найвірогіднішим. Відомості, які мені вдалося роздобути у нащадків козака Шчекайбрата, ніби підтверджують моє припущення. До речі, журнал «Олтдонатів інвестментс», який звичайно дає рекомендації, що і де купити на аукціонах, надрукував невелику замітку, з якої слідує, що Чаша Святого Грааля на початку вісімнадцятого століття разом із скарбами українського гетьмана Полуботка була доставлена в банк Ост-Індської компанії. Нагадавши, що ця компанія закінчила своє існування в 1858 році, журнал далі не зовсім логічно резюмує: що стосується активів гетьмана в Казначействі Великобританії і в Англійському банку, то, незважаючи на вперті пошуки, їх так і не знайдено. Досі жалкую, що не перевірив свого здогаду, коли вперше довідався про кинджал Почекайбрата із щоденників Сошенка. Можливо, тоді все було б інакше…
Розділ VIIІ
КУНСТКАМЕРА
Я знову припадаю обличчям до ілюмінатора. За бортом літака глибока ніч, в яку раз у раз вриваються червоні спалахи бортових вогнів. Лайнер рухається на південний схід із швидкістю дев’ятсот кілометрів на годину на висоті десять тисяч метрів. Напрочуд яскраві зорі підсилюють враження польоту над планетою.
Сон ніяк не йде до мене. Відчуття близької зустрічі з мрією дитинства робить його полохливим. Позираю на годинник: четверта ранку. Мої супутники тихенько посапують. Ткачук кумедно ворушить припухлими губами, ніби щось пережовує, й при цьому всміхається — можливо, йому сняться джунглі, слони, мавпи, факіри, заклинателі змій, дивовижні храми, на одному з яких миготить неоновий напис «Храм Неба», а трохи нижче — традиційне «Ласкаво, просимо». Відкинувшись у кріслі й схиливши голову на праве плече, дрімає Микола Олексійович. Цікаво, що сниться йому?..
Ще раз перебираю в пам’яті події останніх місяців. Пригода на аукціоні викликала у наукових світил планети справжній шок. Коли перші пристрасті довкола лондонських і київських подій трохи вляглися, з ініціативи радянських та індійських вчених під егідою ЮНЕСКО був створений міжнародний координаційний центр з метою всебічного вивчення даних, які були у розпорядженні науковців СРСР, Індії та Англії. Все, що могло мати бодай найменше відношення до археофізичного феномена, надходило у координаційний центр, де спеціалісти з різних галузей намагалися скласти прогпоз можливих наслідків зникнення реліквій та варіантів їх поведінки у найближчому майбутньому.
Відверто кажучи, особливих надій на моделювання поведінки кристалів ніхто із співробітників нашого відділу та лабораторії експериментальної кристалооптики не покладав. Справді, моделюванню піддаються нормальні ситуації, а не ті, що балансують на грані ірреального, ігноруючи елементарні логічні зв’язки…
Навколишній простір за ілюмінатором уже не такий темний, як чверть години тому. Далеко попереду пітьма починає сіріти. День, що народжується на сході, все сміливіше виходить нам назустріч. У якусь мить прямо по курсу літака виринає сонце.
З’являється мила стюардеса й довірливо інформує, що ми пролітаємо над Гімалаями. Ті, хто не спить, миттю прилипають до ілюмінаторів у надії побачити найвищі на планеті гори. Хмари майже розійшлися. Під нами, зовсім близько, сіріють шпичасті, зазубрені вершини, вкриті вічними льодовиками й снігами — альпіністський рай і пекло в одній іпостасі.
— Десь тут живуть махатми, — безцеремонно навалюється на мене Ткачук, якого розбудив голос стюардеси.
Незабаром до нас приєднується професор Бандура, і ми разом обсервуємо засніжені вершини Гімалаїв, обмінюючись враженнями. Відтак знову вмощуємось у своїх кріслах. Знічев’я починаю розглядати пасажирський салон. Попереду, зліва від проходу, сидить миловидна японка, на руках у неї смішний малюк, який капризує і щось вимагає. Трохи далі — двоє шведів. Чути, як обмінюються репліками німці, англійці, французи… Справжнісінький Вавілон. Воно й не дивно: літак прямує рейсом Лондон — Цюріх — Київ — Делі — Бомбей — Сінгапур — Гонконг — Токіо.
Згідно з планом спільних робіт за програмою «Індра» ми мали прибути у Бомбей пізніше, на початку липня. Проте непередбачені обставини прискорили наш виліт. У перших числах травня телеметристи Центру супутників у Бангалорі під час чергового зв’язку з метеосупутником побачили на екранах своїх моніторів незрозумілі відмітки. Вони були записані й сфотографовані. За ініціативою доктора Сінгха їх порівняли з відмітками, зафіксованими в січні службою протиповітряної оборони Великобританії та диспетчерською службою Бориспільського аеропорту. Характер свічення і форма відміток повністю збіглися. Крім того, у деяких південних штатах Індії було зафіксовано порушення радіо— і телезв’язку.
— Видно, ваші реліквії сваволять, — невесело пожартував академік Деркач, який того ж дня отримав інформацію з Бомбея. — Оформляйте відрядження і хутенько рушайте за три моря. Спробуйте на місці розібратися, що й до чого. Не забудьте про Миколу Олексійовича.
Лайнер заходить на посадку. Під нами розкинулось величезне білокам’яне місто, купаючись у голубому мареві. Неподалік міста, на пагорбі, поруч з древніми будівлями незмигно вдивляється у небесну височінь гігантське око — параболічна чаша надчутливого радара, трохи далі видніються обшири червонуватих полів, обсаджених незвичного вигляду деревами, темно-зелені плантації цукрової тростини.
