Минає ще хвилини три, і, зробивши віраж, наш літак приземляється в бомбейському міжнародному аеропорту Санта-Круз.
Мали рацію ті, хто говорив мені: якщо хочеш побачити симбіоз Заходу і Сходу, дивовижне поєднання культури, мистецтва і побуту, мусиш відвідати Індію.
Де ви ще зустрінете «святого» джайна, який, боячись ненароком проковтнути комашку, дихає через марлеву пов’язку, а воду п’є крізь спеціальне ситечко? Перш ніж зробити крок, він уважно дивиться під ноги, щоб бува не розчавити боже створіння. Абсурд? Нічого не поробиш: так вимагає релігія джаїністів. Тут і сьогодні моляться небу, хоч воно прокреслене білими інверсійними смугами реактивних лайнерів. Тут продовжують приносити жертви Місяцю, хоч на нього вже ступила нога людини, а навколо Землі виток за витком кружляють орбітальні станції, численні супутники, в тому числі й індійські. Загадково-велична мовчазність стародавніх будівель, різномовний невгавний клекіт ринку, напівтаємнича атмосфера численних крамничок з екзотичними товарами, бродячі йоги та факіри, ладні щомиті утнути імпровізацію, заклинателі змій, небачена й незнана досі рослинність, незвичні запахи…
І ось він, перший крок на чужій землі. Тут важливий перший момент — момент входження в іншу атмосферу, коли у кожній зустрічній людині проглядається вся нація. Ми уважно вдивляємось у незнайомі обличчя і в свою чергу ловимо на собі вивчаючі погляди. Гості й господарі, судячи з усього, залишаються вдоволені одне одним. Гостинність індійців ми відчуваємо на кожному кроці.
…Симпатичний бородань років тридцяти, високий, худорлявий, у яскраво-жовтому тюрбані-Бхабані Сагар, учень Рамеша, широко усміхаючись, увінчує гостей з Радянського Союзу традиційними гірляндами квітів, передає вибачення від доктора Сінгха, який не зміг нас зустріти, оскільки зайнятий з англійськими колегами з координаційного центру по вивченню археофізичної проблеми — Гордоном Маккензі та його асистентом. З цього моменту Бхабані — наш гід.
Невдовзі ми вже мчимо у місто дорогою, скропленою весняним дощем. Назустріч рухаються групи велосипедистів, розкішні лімузини і допотопні тарадайки, переповнені автобуси, приземкуваті таксі марки «Амбасадор» з лічильниками, прилаштованими просто на крилі автомашини, триколісні таксі-моторолери з жартівливою назвою «бебі-тексі», повільно котяться гарби, запряжені горбатими зебу, а посеред дороги — священна корова, яку обережно об’їжджає транспорт. Вищання гальм, безугавне ревіння клаксонів, людське багатоголосся — все переплелось у суцільний гул.
Лабіринти провулків, вузьких вуличок, крихітні крамнички, де живуть, працюють і водночас торгують ремісники: різьбярі по дереву, карбувальники по металу, гранувальники дорогоцінних каменів. Однак це ще околиця.
Бомбей… Найбагатше, найсучасніше, ділове, аристократичне місто Індії. Банки, агентства, кінотеатри, музеї. В архітектурі переважають псевдоготичний і сучасний стилі. Симбіоз скла і бетону. Більшість населення в європейських костюмах, однак жінки переважно у традиційних сарі, чимало чоловіків у дхоті й шапочках-топі.
— Але навіть у цьому європеїзованому місті вулиці все ще не перестали бути базарами, — зауважує Бхабані, коли ми потрапляємо в таку автомобільно-людську тісняву, що годі проїхати. Справді, уздовж тротуарів, іноді займаючи проїзну частину вулиці, торгують апельсинами, бананами, ананасами, кокосовими горіхами, усякою всячиною…
Тридцятиградусна спека. Від незвички ми в машині обливаємось потом. Наш гід жваво розповідає про минуле міста. Слухаємо його пояснення, роззираємося довкола, всотуючи деталі місцевого колориту. Помітивши яскраві реклами західних фірм «Брітіш петролеум», «Калтекс», «Барма Шелл», цікавлюся нинішнім їхнім статусом.
— Це відгомін колишніх часів, — коментує Бхабані. — Раніше нафторозвідкою і збутом заправляла британська корпорація «Барма ойл компані». Вона та інші західні монополії намагалися дорести безперспективність пошуків великих родовищ нафти. І лише завдяки допомозі радянських геологів та нафтовиків, запрошених урядом Джавахарлала Неру, в країні були закладені основи вітчизняної нафтопромисловості. Сьогодні нафту ми добуваємо в Ассамі і Гуджараті. Є в Індії і своя національна фірма «Ойл Індіа». До речі, як і припускав професор Сощенко ще на початку століття, в районі Бомбея залягають гігантські поклади нафти. Це найбільше прибережне родовище Бомбей-Хай було відкрите вашими земляками. Знамените шельфове Бомбейське склепіння знаходиться в 150 кілометрах на північний захід від Бомбея.
— Судячи з віддалі, це десь у районі Сурату? — поцікавився Микола Олексійович.
— Ви не помилились, професоре. Втім, я, здається, розумію, куди ви хилите. Так, колись саме у французьку факторію Сурат прибув ваш земляк з таким дивним прізвищем…
— Почекайбрат, — підказав Микола Олексійович.
— От-от, — підтвердив Бхабані. — Козак Почекайбрат. Мені розповідав про нього доктор Сінгх.
Бандура, витираючи хусточкою великі краплі поту з чола, замислено проказав:
— Три десятки років мені доводиться стикатись із раритетами минулого, вивчати культурні надбання країн і народів, вік яких обчислюється не однією сотнею років, і кожного разу пересвідчуюсь, наскільки тісно зв’язані ми з минулим. Як тісно переплетені долі людські, як тісно злилися воєдино минуле, сучасне і… майбутнє! Простір і час спресувалися у своєрідний хвильовий пакет, як говорять у вас, фізиків.
Нарешті машина повільно зрушила з місця. Ткачук полегшено зітхнув: спеку він переносив кепсько. Вітерець, що залітав у салон автомобіля, подіяв збадьорююче, і Сашко звернувся до Бхабані з запитанням:
— До речі, а що тепер у Сураті? Наскільки мені відомо з газет, він вважається світовою столицею ювелірних алмазів?
— Так воно і є. В цьому невеликому місті обробляється близько дев’яноста п’яти процентів алмазної сировини Індії.
— В такому разі підтверджується гіпотеза професора Сошенка, що саме уздовж західного узбережжя Індостану, одного з ребер геокристала Земля, сконцентровані великі запаси корисних копалин, — підсумував розмову Микола Олексійович, коли наш автомобіль підрулював до готельного під’їзду.
Три дні, дані нам для акліматизації, ми присвячуємо знайомству з Бомбеєм. Бхабані Сагар з гордістю демонструє нам «намисто Бомбея» — знамениту набережну Мерін-дрейв. Мандруючи вулицями гігантського мегаполіса, ми подумки бачимо поряд з собою Аркадія Олександровича, його супутників, Крішана Прасада. Усвідомлення цього посилює відчуття відповідальності: швидше б розплутати клубок загадок, який привів на індійську землю наших співвітчизників багато років тому.
З висоти дванадцятого поверху ультрасучасного паралелепіпеда із сталі й бетону — готелю «Тадж Махал», в якому нас гостинно розмістили, нашому зору відкриваються знамениті «Ворота Індії». Такою ж бачили цю монументальну арку й учасники експедиції Сошенка. Втім, не зовсім такою. Хто міг тоді припустити, що саме тут Індія виставить за ворота останній англійський окупаційний загін і зачинить за ним двері? Назавжди. Звідси, перш ніж ступити на борт корабля, англійські «томмі» не без жалю кидали прощальні погляди на невпокорену країну.
Тут же, відразу за аркою, осідлав бронзового коня легендарний вождь маратхів Шіваджі. Це знову наближає нас до тих далеких часів, коли проти могольських завойовників у лавах маратхського війська воював запорозький козак Андрій Почекайбрат. Так, ніщо не зникає безслідно. Ми лише маленька ланка того, що зветься буттям. Ми у полоні вічності. Те, що ми звикли називати минулим, майбутнім, нинішнім, — насправді лиш мить вічності. Від таких думок робиться якось моторошно.
Ніч упала трохи несподівано, і мегаполіс у відповідь засяяв галактикою різноколірних вогнів, мов казковий гігант, усіяний мільйонами променистих намистин, від яких годі відірвати погляд. Але час відпочивати, набиратися сил. Попереду поїздка в Бангалор.
…Вирушаємо в путь удосвіта. Дорога, незважаючи на ранню пору, вже запруджена велосипедистами, переповненими автобусами, яскраво розмальованими двадцятитонними вантажівками «Тата» з саморобними амулетами. Посеред темно-сірої, блискучої від дощу бетонної стрічки малиновою каймою тягнуться кущі бугенвілії. Обабіч шосе смішно дрібочуть нав’ючені вухаті ослики.
До Бангалора добиралися майже півдоби: сезон дощів уже почався, і машина час від часу зупинялась перед суцільною водяною стіною.
— Над цією місциною, мабуть, особливо ретельно шефствує бог Шіва, — пожартував Микола Олексійович, коли ми, виїхавши з Хублі, близько години чекали, поки вщухне злива.
