загадкової планети, яка, немов наречена східних країн, була запнута непрониклою атмосферою-чадрою. Та минуло ще 200 років, перш ніж вдалося розвідати щось нове про нашу сусідку. На заваді стояла вся та ж атмосфера-чадра — надзвичайно щільна, з густою габою хмар, вона не давала змоги побачити поверхню планети. Цим скористалися письменники-фантасти, І «вранішня зірка» постала перед землянами, як сама Земля у своїй ранній юності, — покрита гігантськими папоротями і непрохідними джунглями, залита безбережними океанами, населена дивовижними тваринами, а то навіть і розумними істотами.
Звичайно, бурхлива уява фантастів не знала спину. Чого тільки не приписували Венері! Ще на початку шістдесятих років XX століття «світанкова зоря» вигравала суперництво з Марсом як основний кандидат у планети, на яких можливе життя. Ось І буяла письменницька фантазія. Як хотілося мати по сусідству планету, придатну до життя! Але…
Побачення з богинею
Розвиток науки і техніки дав змогу перейти до нових методів дослідження Венери за допомогою автоматичних міжпланетних станцій. Земляни послали до сусідки своїх розвідників, і виявилося… Але все по порядку…
Перша автоматична міжпланетна станція «Венера-1» вирушила в політ з космодрому Байконур 12 лютого 1961 року — за два місяці до вікопомного польоту Юрія Гагаріна (автоматичні «космонавти» таким чином мають більший трудовий стаж, ніж космонавти-люди). Через три з гаком місяці вона пройшла на відстані 100 000 кілометрів від Венери і стала штучним супутником Сонця.
Наступного року на побачення з Венерою вийшли американці. Перший запуск «Марінера-1» закінчився невдачею. 27 серпня 1962 року у політ вирушив «Марінер-2», який 14 грудня пройшов на відстані 33 800 кілометрів від планети. Ще тричі американські автоматичні станції турбували нашу сусідку, намагаючись розвідати її таємниці, які вона тримала за сімома замками. Польоти станцій були непослідовними і відчутних результатів не принесли.
12-16 листопада 1965 року венеріанський курс взяли радянські автоматичні станції «Венера-2» і «Венера-3». Мета польоту — пряме дослідження планети. Як і передбачалось, «Венера-2» без проведення корекції траєкторії пролетіла мимо планети на віддалі 24 000 кілометрів, її напарниця досягла Венери, доставивши на її поверхню вимпел з Гербом СРСР. Це був перший в історії людства міжпланетний переліт.
Через два роки у космічному просторі з’явилася «Венера-4». 18 жовтня 1967 року вона досягла околиць Венери і відокремила спускальний апарат, який більше півтори години передавав на Землю унікальні дані про параметри атмосфери. На висоті 23 кілометри над поверхнею планети земний посланець зруйнувався.
З польотом «Венери-4» пов’язана курйозна історія, про яку через сімнадцять років розповів директор Інституту геохімії і аналітичної хімії імені В. І. Вернадського АН СРСР В. Л. Барсуков: «Коли вирушала в політ станція «Венера-4», яка вперше в історії провела прямі дослідження в атмосфері цієї планети, то конструктори поставили на ній спеціальний цукровий замок для антени. За їхнім задумом, він повинен був розчинитися у воді після посадки і випустити антену назовні. Це було в 1967 році — тоді вважалося найбільш вірогідним, що поверхня Венери — це суцільний океан. Тепер це видається наївним». Ще б пак! Але тоді вірили, вірили…
Облога володінь знадливої богині тривала. 16–17 травня 1969 року на планеті десантувалися станції- близнята «Венера-5» і «Венера-6». Хоч їхні спускальні апарати мали надзвичайно міцну конструкцію, все ж вони не витримали величезного тиску і вийшли з ладу на висоті 20 кілометрів над поверхнею. Завважимо, що, крім планових досліджень, п’ята «Венера» зареєструвала незрозумілий гігантський спалах у нічному венеріанському небі. Поясненя прийде пізніше.
17 серпня 1970 року у далеку дорогу вирушила «Венера-7». Вона мала особливе завдання — здійснити посадку на поверхню негостинної «вранішньої зірки». Через три місяці станція зустрілася з планетою і відрядила на неї спускальний апарат. Він пронизав усю товщу атмосфери і, неушкоджений, привенерився. Зустрічай гостя, загадкова плането! Протягом 23 хвилин земний «посол» передавав на Землю інформацію. Якою температурою і тиском зустріла його Венера? Зачекай, читачу, — на все свій час. Попереду ще десять проривів у венеріанський світ загадковості. Враження таке, ніби весь чоловічий рід Землі закохався в свою недіткливу космічну сусідку. Мимоволі спадають на пам’ять лермонтовські слова: «А він, бентежний, просить бурі, немов у бурях спокій є!»
Один за одним зникали в густій атмосфері Венери земні посланці. Зникали назавжди, ледь встигнувши передати крихту інформації. На зміну їм летіли нові гінці голубої планети.
У липні 1972 року м’яку посадку на поверхню планети здійснив спускальний апарат «Венери-8». Через три роки над «вранішньою зорею» з’явилися «Венера-9» і «Венера-10». Їхні спускальні апарати пірнули в атмосферу, досягли поверхні і вперше в історії космонавтики передали на Землю її зображення. Якою побачили земляни свою сусідку? Наберись терпіння, читачу!
9 і 14 вересня 1978 року стартували «Венера-11» і «Венера-12». Досягнувши мети, станції звільнились від спускальних апаратів і вийшли на навколопланетну орбіту, де їм не загрожувала щільна атмосфера, і вони могли спокійно приймати інформацію від своїх розвідників.
Коли 21–25 грудня обидва спускальні апарати входили в атмосферу Венери, над Центром управління польотами на Землі стояла ніч. А там, за десятками мільйонів кілометрів від нашого дому, поволі розгойдувалися на барвистих парашутах «кур’єри» Землі, і над ними світило Сонце. Це потверджували і прилади, що виміряли яскравість неба та реєстрували спектри розсіяного в атмосфері сонячного випромінювання.
Апарати дедалі глибше занурювалися в атмосферу. Дедалі вищі значення температури і тиску називав диктор у залі Центру. Набувши автономності, апарати здійснили м’яку посадку. В невисоких шарах атмосфери вони зафіксували багатократні електричні розряди. Грози на Венері? Чи не вони є причиною періодичного Інтенсивного світіння нічного неба, поміченого ще п’ятою «Венерою»?
Дослідження Венери тривали. 1 березня 1982 року над планетою повисла «Венера-13». Здійснивши м’яку посадку, її спускальний апарат протягом 127 хвилин передавав на Землю унікальну наукову інформацію. Вдалося вперше одержати небачені досі людським оком кольорові зображення венери анської поверхні.
Вчені зуміли також розв’язати принципово нове завдання — взяття проб грунту для визначення елементарного складу порід Венери. Ґрунтозабірний пристрій провів буріння, взяв пробу і транспортував її в герметичний відсік для аналізу. Була оцінена сейсмічна активність планети і з допомогою виносного приладу зміряні фізико-механічні властивості грунту у стані природного залягання. Результати аналізів і вимірів були передані на Землю.
Такі ж дослідження, тільки в новому районі, провів і автоматичний розвідник «Венера-14».
Мало-помалу лицарі Землі знімали з загадкової планети пелену невідомості, являючи світові її істинний образ. До честі чоловіків, вони робили це делікатно і галантно, але невідступно.
Новий етап у дослідженні Венери розпочався із запуском двох наступних станцій, обладнаних потужною радіолокаційною системою для фотографування північної півкулі планети, котра ще ніколи не відкривалась людському оку. «Венера-15» і «Венера-16» вийшли на полярні еліптичні орбіти і з жовтня 1983 року по липень 1984 року невтомно метр за метром зондували поверхню планети. За цей час було картографовано обширну територію загальною площею 115 мільйонів квадратних кілометрів. На одержаному зображенні легко «читаються» всі основні етапи розвитку поверхні Венери за період більше мільярда років. Добре видно кратери, пасма височин, великі розломи, гірські хребти, заломи і інші деталі рельєфу розміром 1–2 кілометри.
15-21 грудня 1984 року на зустріч з кометою Галлея вирушили автоматичні станції «Вега-1» і «Вега-2»,
