— Що — влип? — мовив він, коли телеоб’єктив заглянув у кабіну пілота. — Говорив же, щоб брали здобич по плечу. Циклоп мені знайшовся!
— Даруйте, капітане!..
Такого тут ще не траплялося. Ще ніхто не ставав бранцем космічного тіла, що, вільне й нестриножене, покірне одному тільки всесвітньому тяжінню, мчало у безвість. Тим-то головний координатор і звернувся до Зорова. Капітан знав, що робити.
— Дайте точні координати «Вести». Вилітаю навздогін.
Коли Зоров був уже на півдорозі до підступного астероїда, його обігнала літаюча танкетка. «Хтось із виловлювачів», — визначив капітан. Спробував зв’язатися. Не відповіли. Обізвалися вже на підльоті до астероїда:
— Я — «Ікар». Вертайте, капітане, назад. Ви не маєте права важити своїм життям. Я спробую врятувати «Весту».
Зв’язок обірвався.
«Що за відчайдуха? — подумав Зоров. — Благодійник який!»
Він посилив видимість на екрані, спіймав зображення астероїда, розшукав потерпілу «Весту». Бачив, як поблизу неї м’яко сіла ще одна танкетка. З неї вийшов у скафандрі чоловік. Небавом їх було двоє. Ось вони один за одним піднялися в тісну кабіну апарата, що прилетів.
«Безглуздя! — стиснув поруччя крісла Зоров. — Апарат же розрахований на одного пілота. Вони не злетять, а якщо й злетять…»
— «Ікаре», «Ікаре», ні в якому разі не злітайте! Стіснені, ви не зможете навіть рукою поворухнути, не те, щоб керувати апаратом. Зачекайте мого прильоту…
Спливло кілька секунд. Нарешті астероїд обізвався:
— Я — «Ікар». Ваша правда, капітане. Я поквапився. Хотів якнайкраще — врятувати «Весту», убезпечивши вас від ризику, а вийшло…
— Хто ви, «Ікаре»?
— Асонов, політ внутрішніх маршрутів… Отоді вони й познайомилися. Як це було давно!
Шкода, що їхні шляхи розійшлися.
Звіздар підвівся з канапи, уточнив курс зорельота і почав готуватися до спочинку в анабіозкїй камері. Вже коли передав управління кораблем автоматам, ще раз окинув поглядом капітанську рубку і вже, було, ступив на поріг опочивальні, як знову відчув такий щем, таку тоскноту на душі, що нехітьма зупинився, як вкопаний, ніби на щось наштовхнувся. Сіріусанка?.. Що за морока? Мана якась, та й годі… Він повернувся до пульта управління, сів у крісло, втупився в екран. Хвилин зо дві бездумно дивився на його обриси, неначе чекав чогось. Нараз його пройняв внутрішній дрож. На полотні зблиснув гострий’, як голка, промінь. З’явилися химерні, схожі на звивисті омахи полум’я, контури небесного тіла. Звіздар упізнав Сіріусанку. По хвилі зображення зникло. З чорного, як сажа, мороку, розтинаючи темряву, випливла нова куля — велетенське космічне тіло, що навально й нестримно неслося поміж зір. Ще мить — зникла й ця картина. Екран спалахнув сліпучим сяйвом. На його матовому тлі Звіздар розгледів до щему знайому конфігурацію… Сонячна система? Не встиг він опанувати побачене, як з безпросвітної безодні знову виринув чорний клобук планети. З блискавичною швидкістю вона перетнула кордони системи і… гігантський зблиск, вибух…
ЮПІТЕР:
«Я — бог, я — цар… Мій трон — Олімп»
Слава й ганьба Громовержця
Звичайно ж, п’яту, найбільшу, планету Сонячної системи назвали ім’ям верховного бога, необмеженого володаря світу.
Юпітер у римлян, Зевс у греків, цей бог правував громами й блискавицями, верховодив серед небожителів і тримав у своїх руках долю простих смертних.
У грецькій міфології резиденція егідодержавного Зевса знаходилася на захмарному Олімпі — нині гора у Фессалії висотою 2917 метрів. На її вершині стояла препишна оселя повелителя світу.
Звідси вінценосний правив небом і землею, обмірковував свої плани і, певне, згадував, як прийшов до влади.
…Спершу, до створення світу, існував Хаос — вічна, безмежно зяюча порожнеча. Та оскільки ніщо, навіть саме НІЩО, не визначає нічогості, на світ з’являлися Ніч (Нюкта) і День (Геліос), Небо (Уран) і Земля (Гея), Морок (Ереб) і Підземелля (Тартар)…
Явила на світ свій магічний лик і Любов (Ерос), її могутній силі ніхто не міг чинити опору. Першими залицялися і уклали шлюб Уран і Гея. Від їхнього кохання почали з’являтися боги. Спершу сторукі чудовиська, потім одноокі велети — Циклопи… Вельми потворне потомство. Ганьба, та й годі! Молодожони не знали, куди подітися від сорому. Засмученому батькові нічого не залишилося робити, як повертати таких дітей назад в утробу матері. Мовляв, брак, не та якість…
Нарешті, вдалося! Почали народжуватися діти, які перевершили всі сподівання батьків, — відважні велетні Титани. Могутні, безсмертні, мудрі! Здавалося б, батько мав бути задоволений. Такими синами можна було тільки пишатися. Та ні, немає справедливості на світі. Не сприйняв Уран потворних Циклопів, не любими для нього виявилися і Титани. Хтось йому напророкував, що від одного з них він загине. Отож і покоління доблесних богів чекала печальна доля.
Та тут запротестувала мати-страдниця. Шкода їй стало благородних синів. Хай уже перші діти не вдалися, а ці ж — один одного гарніший! Найулюбленішим чадом для Геї був молодший син — Крон, що уособлював собою час (ось звідки походить назва нинішніх годинників-хронометрів!). Йому й було вручено чарівну зброю — золотий серп…
Що було далі, ми всі знаємо. Закінчилось усе тим, що Уран втратив здатність давати потомство. Скопець-владика уже не міг бути владикою. На царський трон сів Крон, «усепоглинаючий час».
І все-таки є правда на Землі. Жодне злодіяння не лишається безкарним. Тому, хто згубив свого батька,
