— Як?
— Я спущуся в шахту…
— Ти? Чергова жертва?
— Ні, я буду обачним.
— Планетолог теж був обачним.
— А може, — Попович на мить завагався, — а може, він свідомо залишився там? Треба спуститися і встановити істину. Це наш обов’язок.
— Ми не маємо на це часу. Нас чекають на Каллісто. Ти ж знаєш, що передали звідти…
— Командире, це ланки одного ланцюга…
— До того ж, — продовжував командир, який ніби й не чув останніх слів астробіолога, — зростає гравітаційний прес головної планети. Дивись, яким загрозливим вогнем налилося «око» Юпітера!
Обидва звернули погляди на бічний лівий екран. Весь його простір займала помережена вогнистими смугами куля гігантської планети. На її тлі криваво ярів велетенський овал — загадкове Око Юпітера. Здавалося, воно ось-ось кліпне і забагряніє з новою магічною силою, що проникала у саму душу. Вся місцевість, де стояв земний корабель, — глибокі котловани, широкі тріщини, згороїджені крижані тороси — була залита примарним червонястим сяйвом.
— Навіть тут, на Ганімеді, віддаленому на сотні тисяч кілометрів од Юпітера, відчувається вплив його всесильного Ока, — порушив тишу командир корабля. — Ще гіпнотичніший його вплив там, у глибинах супутника, де діють гравітаційні сили.
— Чи не застрахати мене зібрався, командире? — озвався астробіолог. — Карпенкові було не легше…
— І він зараз перебуває серед нас, — жорстко зіронізував командир. — Ти це хотів сказати?
— Ні, командире, — опустив голову астробіолог, — я тільки сказав те, що сказав…
Запала гнітюча мовчанка. Кожен думав про своє. Небавом командир підвівся, підійшов до пульта управління і натиснув кнопку загального виклику.
— Спитаємо думку решти членів експедиції.
Думки землян розійшлися. Одні схвалювали спуск у шахту, інші заперечували, мотивуючи тим, що, мовляв, досить уже й однієї жертви. Версію, що планетолог живий, мало хто сприйняв усерйоз.
— Треба посилати два гідроапарати, — несподівано запропонував головний енергетик Треба.
— Як два, коли у нас у резерві тільки один? — подав голос механік Нехайчук.
— Треба доставити з Каллісто, — незворушно продовжував Треба. — Там уже здійснили спуск і піднялися нагору…
— Енергетик має слушність, — мовив командир корабля. — Є сенс послати два апарати. Вони підстраховуватимуть один одного. Тим паче що апарат на Каллісто двомісний.
Через два дні легка ракета доставила на Ганімед ще одного «Спрута».
— Командире, — звернувся астробіолог до Куриленка, — хто поведе перший апарат?
— Знаю, що ти пориваєшся. Але ж ти там ще не був. Великий ризик…
— Але й тобі не можна, — обережно заперечив Попович. — Ти командир і начальник експедиції. Це ще більший ризик. Ти не маєш права важити своїм життям. Є інструкція…
— Бувають ситуації, коли будь-яка інструкція втрачає силу. Зараз обстановка круто змінилася і вимагає рішучих і в той же час ретельно обдуманих дій. Проінформуємо Землю…
Через деякий час надійшла відповідь від керівника проекту «Ганімед» — академіка Шафороста: «Космічну Раду зацікавило ваше повідомлення. Продовжуйте дослідження. Не піддавайте зайвому ризикові життя людей. Дійте на власний розсуд».
— Завтра — спуск, — коротко резюмував Куриленко.
Рушійні механізми шахти працювали на реактивній тязі, завдяки чому спускні апарати через годину подолали стокілометровий ствол і прибули на базу. Вона зустріла землян могильною тишею. Причальний бокс пустував. Апарата Карпенка не було, як не було і самого планетолога.
Командир, астробіолог і головний енергетик зібралися у центральному залі бази.
— Ще б пак, — сказав Куриленко, — нам хотілося б, щоб він зараз вийшов з сусідньої кімнати і запросив нас на чашку кави з словами: «А я на вас чекав…»
— Цілих шість місяців, — у тон йому додав Треба.
— Не іронізуйте, колеги! — кинув Попович. — Вам бракує оптимізму. Згадайте стару притчу: «Скажіть мені, що ви знаєте, і я скажу, що буде далі».
— Ти знову за своє, — звів на нього очі командир. — Знову пускаєш думки насамопаш. Оптиміст! Мушу тобі сказати, що після того, як Карпенко не повернувся, я двічі без відома членів експедиції, на свій страх і риск, посилав сюди роботів. Повернулися ні з чим. А ти кажеш: «Оптимізму бракує…» Поглянь ліпше в ілюмінатори.
За стінами крихітного куточка землян стояв морок. Він був таким щільним, що, здавалося, світло, котре лилося з вікон бази, ламається, вдаряючись об нього. Тьма, що виповзала звідусіль, віяла якимось незбагненним жахом, ніби рвалася до людей, прагнула висотати їхні нутра.
— Боже-світе! — нарешті отямився астробіолог. — Я такої пітьми ще не бачив. Космічна — ніщо з цією. Може, спершу пошлемо на розвідку роботів?
— Не треба, оптимісте! — перебив його Треба. — Досі ти іншої співав, а тепер ляк пойняв, чи що?
— Та ж ця клята тьма відчувається фізично!
— У цьому вся й незбагненність водної мантії Ганімеда, — промовив Куриленко. — Певне, вплив Юпітера чи ще чогось, невідомого нам. — Командир хвилину помовчав, потім продовжив: — А ось щодо роботів, то це водне жаховисько не для них. Вони загинуть у ньому, як кошенята. Тільки «Спрути» здатні вижити…
— Отже, Карпенко… — вирвалося в Поповича.
Командир так глипнув на нього, що той відразу принишк.
— Тільки «Спрути» здатні вижити, — повторив Куриленко, — але й вони не всесильні, для них теж є межа. Та хоч би там що, ми поринемо в глибінь Ганімеда. Карпенка треба шукати там…
— Карпенка треба шукати там, — визнав за необхідне повторити Треба.
Попович теж щось хотів сказати, але вчасно збагнув, що вже все сказано.
Невдовзі два апарати, схожі на восьминогих чудовиськ земних океанських глибин, зникли в глибині найбільшого супутника Сонячної системи. Вони йшли на відстані ста метрів один від одного.
Час від часу виходили на зв’язок.
— Тьма єгипетська! — висловлював невдоволення астробіолог, взявши на озброєння напівзабутий і фразеологізм. — Нічого не видно. Світло прожекторів ледве на метр пробиває цей проклятущий морок. Хоч би якусь живу істоту побачити…
— Угамуйся, буйняче! — заспокоював його Куриленко. — Ми в чужому світі. Сприймай його таким, яким він є.
— Правильно, командире, — впав у слово головний енергетик Треба, — ганити дім, якого не будував, не треба.
— Треба, не треба, — кип’ятився Попович, на всі лади повторюючи прізвище свого колеги, що сидів поруч, — але темно, хоч в око стрель.
— А ти заплющ свої балухи, — простодушно порадив його сусіда і всміхнувся, гадаючи, що дав достойну відповідь.
Настала тривала пауза. Першим подав голос командир. У його словах бриніли нотки тривоги:
— Прошу наблизитись до мене. Мій апарат чомусь почав збавляти хід, немов на щось наштовхнувся. Невже заслабла енергетична установка?
Коли Попович і Треба наблизились до командира, його «Спрут» не рухався. Вогні прожекторів ледве жевріли, кліщеподібні ноги-стояки безсило обвисли. Куриленко звелів зістикуватися. Через кілька хвилин апарати злилися воєдино і становили одне ціле. Між ними утворився прохідний коридор. Увімкнули воднораз силові двигуни, і спаровані «Спрути» продовжили занурення.
— Мені здається, що ми пройшли через якийсь кордон, крізь якусь невидиму сіть, — висловив здогад командир. — Сам я не міг пройти, а з вами — ніби щось розступилося…
Довіривши управління спуском автоматам, вони втрьох присіли на низьких канапах прохідного коридор
