а.
— Ми ж об’єднали рушійну силу наших енергетичних установок, — мовив головний енергетик, — ось і подолали перепону…
— Кордон, сіть, перепона, — поволі говорив астробіолог. — Але що все це означає? Чи не тут криється розгадка зникнення Карпенка? Якщо існує якась перепона, значить, хтось її поставив. Чи не ті істоти, про яких нам встиг повідомити планетолог?
Запитання астробіолога залишилося без відповіді. Попереду «Спрутів», як вибух пекельної машини, спалахнув велетенський сніп сліпучого світла. Це було щось грізне й стрімке, немов вмить розпанахана куля сонця.
Від несподіванки гідронавти заклякли, наче загіпнотизовані. Коли отямилися, вогненне з’явисько вже згасло. Землян знову поглинула темінь.
— Що за оказія? — зачудовано розкрив очі Попович.
— А може, це нам привиділося, — припустив Треба, — може, це була галюцинація? Знудьгувалися за сонцем, і ось будь ласка. Треба ж таке?
— Із сонця чорного, жахного ніч струмить, — раптом заговорив віршованим текстом командир. Потім схаменувся, болісно вичавив усмішку і мовив: — Вибачте, це від нервового шоку. Але щось у цих словах є. Так кажете: галюцинація. Ні, гадаю, це цілком реальна ява, до того ж із цілеспрямованою дією. Думаю, що й сліди цієї дії залишились. Зараз перевіримо. — Куриленко рвучко підвівся і сягнистим кроком подався до каюти свого «Спрута».
Спливла хвилина, минула друга. Попович і Треба нетерпляче чекали. Нарешті пролунав схвильований голос командира:
— Я так і знав!
Почулося тяжке, схоже на стогін, зітхання. Потім знову пролунав голос:
— Подивіться на лічильник енергії свого апарата!
Астробіолог і енергетик метнулися до себе, добулися до пульта управління і сторопіло зупинилися, не вірячи своїм очам, — стрілка покажчика ядерного пального неухильно падала до нульової позначки,
— Оце вам і галюцинація, — на дверях каюти з’явився Куриленко. — Ота вогненна мара розрядила наші силові установки…
— Неймовірно… — астробіолог несамохіть присів на крісло. — Куди ж нам тепер?
— Куди? «Спрути» ще рухаються за інергією, але не вгору, а вниз, тільки вниз. До сонця нам шляху немає… Він відрізаний. Ми в пастці. Думаю, що така ж доля спіткала й Карпенка. Не здивуюсь, коли ми натрапимо на залишки його «Спрута».
— Стривай, командире, — подав голос Треба. — Невже наше становище таке безнадійне? Енергетика — моя царина, мені треба й мізкувати над тим, що сталося. Нас позбавили енергії, маневреності і взагалі можливості автономно рухатися. Але внутрішнє енергозабезпечення діє! Дивіться: в обох апаратах підтримується стала температура, працює електроживлення, функціонує вся апаратура… Значить, нам залишили якийсь шанс на виживання…
— У цьому щось є! — збадьорився астробіолог. — Якби, допустимо, нас хотіли згубити, то це можна було зробити за одним заходом, і не тут, а там, нагорі, ще за тією невидимою перепоною, або, в кращому випадку, взагалі не допустити до водної мантії. А так…
— Я теж над цим подумав, — підвів обважнілу голову Куриленко. — Спершу таємничі сигнали з глибин супутника, потім інтригуюче повідомлення Карпенка, далі незрозуміла завада на нашому шляху і ось нейтралізація наших силових установок… У всьому цьому простежується якась логічна, осмислена лінія. Хотів би я знати, хто диригує усім цим!
— Командире! — зненацька голосно озвався Треба, що стояв біля пульта управління. — Подивись на прилади — тиск зріс майже вдвічі, температура нестримно підвищується, а гравітометр показує казна-що…
— Все це бісівська гра головної планети. Певне, Око Юпітера кліпнуло. Уявляю, як там наші нагорі хвилюються. До речі, як ви думаєте, звідки Карпенко послав останнє повідомлення?
— Судячи з тих уривків, що прийняли, десь із цього району, де ми зараз перебуваємо, — відповів Попович. — Йому заважали сильні перешкоди.
— Воно й зрозуміло. Водна мантія Ганімеда надзвичайно наелектризована. Так що й нам не вдасться щось сповістити на поверхню, а тим паче звідти щось прийняти. Зв’язатися з базовим кораблем ми не зможемо. Отож уся надія…
— У давнину, — не забарився з черговою сентенцією астробіолог, — казали, що коли тобі тяжко, клич на підмогу насамперед самого себе.
Куриленко тільки рукою махнув на ці слова, а Треба коротко прокоментував:
— Треба ж таке…
Тим часом «Спрути», загрозливо погойдуючись у вихорах гравітаційних потоків, поволі, але неухильно линули вниз, до ядра супутника. Їхні титанові оболонки ще витримували неймовірний тиск, а ось нейтралізувати розжарений пал, що линув від ядра Ганімеда, їм було вже не під силу. Внутрі апаратів наростала спека.
— Холодильні установки працюють на грані можливого, — доповів командирові головний енергетик.
— Скільки вони ще можуть служити?
— Гадаю, днів зо два. Але ми вже три доби не спали…
— Ось пілюлі бадьорості. Я прихопив про запас. Тримайтеся. Локатори показують, що ми наближаємося до якогось гороутворення.
— Невже ядро?
— Не думаю. Це швидше всього затонула велетенська брила криги, перемішана із силікатом. Своєрідний підводний айсберг…
Тримаючись за стіни прохідного коридора, Треба добувся до свого апарата. Там, сидячи у кріслі, знемагав од спеки астробіолог.
— Командир виявив, що ми спускаємося на плаваючу гору з криги й каменю, — повідомив Треба своєму супутнику.
— Плаваюча гора? — зацікавлено випростався Попович. — Плаваюча гора… З криги і каменю… Так це ж подарунок самої долі! Ми ж можемо на ній спливти на поверхню…
— Яка наївність, — сумно всміхнувся Треба. — Треба ж бути таким невігласом! Подумай, що говориш! Якщо гора сама затонула, то як вона вирине назад? Хіба що чудо якесь станеться. Та навіть коли таке й допустити, то гора може спливти будь-де, а нам потрібна наша шахта. Зрозумів?
Згнітивши серце, астробіолог у розпачі обхопив руками голову.
— Яка безвихідь! — придушено вирік він.
— Вихід є! — голосно, аж надто голосно вигукнув з своєї каюти Куриленко.
Пересилюючи задуху, Попович і Треба подалися до нього.
— Помітили, що апарати перестали гойдатися? — зустрів їх бадьорим голосом командир. — Ми сіли на вершину гори. Поряд стоїть «Спрут» Карпенка. Наводка була точна. Хто нас навів, я ще не знаю, але факт лишається фактом. Нам потрібно з ним зістикуватись. Використаємо внутрішню енергію…
— Треба ж таке! — тільки й мовив головний енергетик Треба.
Обминаючи гострі шпилі камінних нагромаджень, спарений «Спрут» подибав до свого побратима, підходячи з того боку, де зяяв темним отвором стиковий вузол. Коли апарати з’єдналися і з перехідних шлюзів вийшла вода, гідронавти кинулись до апарата планетолога. Є він там чи нема, живий він чи сконав — вони над цим не думали.
Він напівлежав у розкладеному кріслі. Коли в дверях з’явилися постаті людей, поволі повернув до них голову і силувано всміхнувся:
— А я на вас чекав… Знав, що прибудете. Вони оповістили мене…
За душевною бентегою, невимовною радістю зустрічі гідронавти не звернули уваги на слово «Вони», їх цікавило інше:
— Живий!.. Живий… Неймовірно! Як же ти вцілів? Адже скільки спливло часу!
— Деталі — потім. Викладу головне. Я з самого початку спарив парка. Коли, занурюючись у водяну
