— Мені здається, міс Аніта, ми досі не усвідомили, кого рятуємо для людства. Я зрозумів це з ревнощів Гаррелсона до Кукудзі.
— Я трохи боюся цього росіянина, — призналася Аніта. — Ви не повірите, але я бачила в його очах дві комети. Комети оберталися, а зіниці були із зорями, як небо. Що це? Містика? — перепитала схвильованого Мітчела.
— Цей чоловік посланий богом, міс Аніта. Він геніальний і водночас страшний, бо ніхто не знає, чи подарує нам вічний рай, чи понесе наші спалені душі у спіралі комети. Але це буде потім. Поки ж він наш пацієнт. Такий же смертний, як і ми з вами, тому біля нього треба ходити, як біля зраненого метелика.
— Не згадуйте про смерть, прошу вас, — попросила Аніта. — На Ранчо Доута ще ніхто не вмирав. І я вірю, що тут ніхто не вмре, якщо ви не будете згадувати про смерть. У вас пророча душа, містер Едді, - ледь чутно сказала Аніта й старанно почала вкутувати в електроковдру ноги Острожного.
XXVII
Джой Блеклі вперше зрадів, коли побачив чіткий символ напівпрозорої спіралі. Вона збільшувалася, росла, затягуючи в миготливий вир довгасті блискітки. Джой не міг збагнути цієї химери, що народжувалася у голові Павла Острожного й тепер, немов раптове осяяння, зблиснула в уяві Малькольна. Рука Блеклі мимоволі потягнулася до підсилювача напруги хвиль. Напівпрозора спіраль стала вогненною, завертілася в шаленому вихорі й відлетіла в безвість — тоскно озвався сигнал з пульсуючим червоним світлом.
Джой похолов: нейроджерела більше не існувало. «Він помер? Цього не може бути!» Але навіть найчутливіші індикатори, настроєні на біополе Острожного, не подавали жодних ознак, що саме ця частота магнітних хвиль існує в природі.
Блеклі лишив лінію в робочому режимі й кинувся до телефону, підключеного до лазерних каналів Джіма Френка і Хілди Брайнт. Згарячу Джою здавалося, що він переплутав кодовані номери Джіма і Хілди й нікуди не додзвониться, але пальці безпомильно натиснули на сіру клавішу, а в сферичному склі замерехтів сигнал виклику. Нарешті вогонь загорівся рівним світлом, і Джой діловим тоном сказав:
— Перший вийшов з гри. Причини невідомі.
— Ви збожеволіли, Джой! — не дбаючи про конспірацію, крикнула в трубку Хілда. — Мало нам Дейвіда Рассела?
— Я сказав те, що повинен був сказати, — повторив Блеклі. — Біополя Першого в природі більше не існує.
— Киньте до біса вашу конспірацію! Нас все одно ніхто не зможе підслухати. Коли це сталося? І як ви гадаєте: чому?
— Апарат ще в режимі. Минуло не більше хвилини.
— Френк у курсі?
— Я не мав права перестрибувати через вашу голову, міс.
— О-о, які ви нудні, Джой! Я вам дозволяю навіть товктися на моїй голові, тільки воскресіть те, що ви убили!
— Я нікого і ніколи не вбивав. Я завжди дотримувався ваших інструкцій по передачі споріднених ідей…
— Облиште цей тон підсудного, Джой. Ніхто вас не судитиме. Ні вас, ні мене. Вимкніть аппаратуру і негайно приїздіть до Френка. Я буду там. Перепустку на вас замовлять.
Блеклі не встиг покласти слухавку.
— Джой, куди ви втекли?
— Я мушу дати деякі розпорядження, міс Брайнт. У мене сім’я, і їй треба чимось жити.
— О-о, та ви ще й боягуз, Блеклі?!
— Я знав, що моя черга після Рассела. Його вже нема, а…
— Ви неуважно читаєте газети, Джой. Рассел був таким же страхополохом, як і ви, і тому сів у чужу машину, яку вже зафрахтували терористи й напхали вибухівкою. Рас сел чомусь хотів їхати саме цією машиною і переплатив за неї, купуючи чужу смерть. Не робіть дурниць, Блеклі. Якщо ви так тремтите за власну душу, то я вас чекатиму на тринадцятому кілометрі.
— На чотирнадцятому.
— Ви… містик, Джой?
— Я не люблю того повороту з діркою у гранітному камені.
— Ага, ви думаєте, що я лежатиму за тим каменем з гранатометом. Щоб з вас уже й пір’я не лишилося, — розсміялася Хілда й роздратовано запитала: — Ви встигли передати Другому сплеск Першого?
— Встиг. Хоча я ще не перевірив свого аналізатора.
— Зробите це потім. Негайно приїздіть.
Джой поклав трубку, підійшов до стіни й вимкнув головне живлення, залишаючи на пультах все, як було.
Хілда швидко набрала код апарата Малькольна. До телефону підійшла Мері.
— Як ви там на своєму хуторі? — удавано жартівливим голосом заговорила Хілда. — Що у вас там діється? Я чую, як містер Гленд риє нові штольні своїм вібратором.
— Ні, це звуки з полігона.
— Містер Малькольн там? — швидко запитала Брайнт. — Ви можете мене з ним з’єднати?
— Спробую, — діловим тоном пообіцяла Мері й перемкнула лінію зв’язку.
Малькольн механічно натиснув кнопку й, не зводячи очей з постійного збурення води, крикнув у мікрофон, вмонтований на робочій панелі пластикової кабіни:
— Я страшенно зайнятий!
— До вас прийшло озоріння? Вітаю, Малькольне, — сказала Хілда.
— Так, то було схоже на удар блискавки. Я майже знав, що треба зробити, а потім усе забув, — нервував Малькольн. — Я, здається, вже бачив набір частот… Але химерна хвиля збурюється до першої величини, а далі не йде. Ви можете приїхати? Ви ж нейропсихологоанатор.
— Мені справді вас необхідно побачити, Малькольне, — з неприхованою заклопотаністю сказала Хілда, і Малькольнові здалося, що вона боїться за його розум, через те трохи роздратовано відповів:
— Приїздіть, але це просто втома. Я ляжу спати і тоді все згадаю. Мені завжди все бачиться у снах. Мабуть, істина в тих цифрах, які майнули перед моїми очима. Я рано зрадів, а радість і страх однаково небезпечні.
— Ви навіть нічого не записали?
— Це було схоже на спалах блискавки: перед очима змигнув стовпчик цифр… Але я запам’ятав закон першопоштовху. Доцентрова спіраль…
— Останнім часом ви не зустрічалися з Острожним?
— Ні, але мені здається, я знаю, про що він думає кожної хвилини. Він, як і я, на своєму полігоні. Я згадав! — раптом загукав Малькольн, і було чути, як він клацає тумблерами, набираючи на генераторі код імпульсу. — Зараз, зараз вона оживе! — В кабіні Малькольна запанувала тиша.
— Що у вас сталося? Чому ви мовчите? — не стрималася Хілда.
Малькольн прошепотів:
— Але як це страшно… Вода пожирає воду… Так-так, це буде спіраль Малькольна. Я встиг раніше. Я встиг! Усі вчені світу називатимуть цей феномен спіраллю Малькольна… Як вона близько… Вона не сміє…
— Малькольне! Що у вас діється? Мері, ви мене чуєте? Ввімкніть телеконтроль. Подивіться, що з Малькольном.
— А, Хілда, — озвався Малькольн. — Ні, я помилився, я бачу найпрекрасніше диво світу!
Хвиля, висвічуючи нерівним пульсуючим вогнем, змотувала сувій води й ніби роздувалася, закриваючи червону контрольну позначку на стінах полігона. У лабораторії, де сиділа Мері, спалахнув сигнал аварійної ситуації. Мері кинулася до рубильника й вимкнула систему живлення лазерних імпульсних
