XXXIII
Мері бадьорилася доти, поки не настав час розділити ложе з Френком.
«Боже, дай мені сили переступити межу, за якою можна пояснити все, що коїть жінка в ім’я своїх ідеалів материнства. Ні-ні, це брехня, і тому терпнуть мої губи, творячи молитву. Як мені звикнути до рук і тіла ще вчора чужого чоловіка? — питала себе Мері й відчувала, як все її єство холоне від однієї думки, що за кілька хвилин до її опочивальні зайде Джім, і вона має привітати його, тамуючи любов до Малькольна. Як їй легко було вдавати себе щасливою і закоханою, коли розмовляла з Хілдою Брайнт і мала в душі солодкі муки помсти за жорстоку наругу над собою і місіс Кет, наругу, що її придумала Хілда Брайнт, виправдовуючи це престижем Америки. Мері тоді була вдячна Френку за те, що він вивершив її над Хілдою Брайнт. Але ж не могла вона лише з вдячності полюбити Джіма так, як Малькольна. — Я хотіла стати над усіма, хто був причетний до моєї долі, - намагалася знайти бодай крихітку приязні до Френка. — Як я чекала тієї хвилини, коли перестану непокоїтись тим, за який кошт житимуть мої діти! Малькольн був надто великим, щоб опускатися на грішну землю й думати про наші статки, — згадала й заніміла: ще трохи, і чи не головним винуватцем її нещастя стане покійний Малькольн, а не ті, хто зумів возвеличити й убити Макларена. — Ні, це неправда! — ледь не закричала Мері. Підійшла до високого свічада в темній рамі. На неї дивилася майже невідома їй жінка в довгій блакитній сорочці. Очі великі й непорушні. На шиї дві червоні плями — ніби на мармурову статую упали відблиски червоних вітражів. Мері з рятівною надією глянула на двері, де все ще стримів ключ. — Ні, запізно. Треба зважитися й не красти цю ніч у Джіма. А я лише хотіла утвердитися в житті, де так незатишно бідному і так легко все дістається багатому. І чи не заплачено вже за моє благополуччя надто дорого? Невже мало того, що я вже втратила батьків і Малькольна? Ні, я маю жити бодай доти, доки над друзями мого чоловіка кружляє лихо. Якого чоловіка? О, я все ще думаю про Малькольна. Думаю і думатиму, бо якщо я пройду мимо біди друзів Малькольна, то він прийде з того світу й зведе мене в могилу. Кажуть, дуже страшно, коли дух мерця з’являється ночами і постійно нагадує про себе. О Малькольне, не приходь по мою душу, але благослови на шлюб з Френком. Ти завжди був добрим і справедливим. Подай голос! Чи нехай я впізнаю твої кроки — і це буде знак, що ти прощаєш мені багатство, яке приніс своєю смертю».
Мері чітко почула, як хтось тричі стукнув у вікно, що виходило в сад. Її всю ніби обсипало інеєм, і вона боялася ворухнутися, гукнути Френка.
Знову, але вже дужче, постукало у шибку.
— Мірро, ви вільні, як дух мій.
— А-а-а! — жахнулась Мері і кинулася з кімнати.
— Що з вами, люба моя? — злякано запитав Френк.
— Це ви?! Це ви, — зітхнула Мері й пригорнулася до Френка. — Ходімте у вашу кімнату.
«Ніхто в світі не називав мене так, як щойно назвав голос Малькольна. Це був він. Він простив мене…»
— Ви молитесь?
— За вас, Джім, — тихо, одними устами відповіла Мері.
— Я люблю вас, Мері.
— Я вірю вам, Френк.
— Яз вами, люба моя. Сьогодні й завжди.
«Я вільна, — далеким відлунням майнула думка. — Я вільна», — упевнено сказала собі Мері й сплела свої руки над Френком.
XXXIV
Телефонний дзвінок Аніти був для Каті приємною несподіванкою. Катя одразу ж вирішила поділитися радістю з Тійокою й набрала номер сусідів.
— Де пан Кукудзі? — звернулася по-англійськи, не дуже турбуючись вимовою. — Якщо його немає дома, то розшукайте і неодмінно приходьте на обід: сьогодні Павла виписують з лікарні!
— Це правда? — тільки й запитала Тійока.
— Так. Едді Мітчел, як передала Аніта, стверджує, що феномен Павлового одужання пов’язаний з біополем інопланетян.
— О, Мітчел — жартівник чи справді надто скромний лікар. Він буде на обіді?
— Так. Я запросила його з Анітою. Мітчел боїться повторного шоку, тому нам треба буде говорити про речі приємні.
— Х’ю Вундстон не заходив до Павла?
— Ми з ним зустрілися у палаті. Ви щось підозрюєте?
— Х’ю не міг привезти для Павла якісь ліки від Хілди Брайнт? Хілда — великий нейрохірург.
— А Вундстон нічого вам про це не казав? — запитала Катя й засумнівалася в тому, що тут обійшлося без Х’ю і Хілди.
— Ні, Вундстон лише обіцяв украсти мене в пана Кукудзі й зробити найзнаменитішою американкою. Зараз японкам оперують очі, і вони вже стають європейками. Кажуть, у Токіо справжній бум у лікарні Ясіното. Операція триває чверть години, а гонорар підскочив до десяти тисяч доларів. До чого дурні жінки: хіба може європейка Тійоко зрівнятися з Тійокою японкою? Як ви гадаєте, Кет?
— Я люблю вас такою, як ви є, і не хочу бачити іншої Тійоки. Я просто розчаруюся і гірко страждатиму за вами, місіс.
— Кет, ви велика хитрунка, але я все прощаю вам і ладна виконати всі ваші забаганки.
— Ви великий майстер японського ритуалу чаювання. До того ж ви якось пропонували мені унікальний посуд…
— Прекрасна думка, місіс Кет, — зраділа Тійока, котрій трохи жаль було прощатися з своєю реліквією, що дісталася ще від батькової бабусі. Але там були чашки великі, чоловічі, і Тійока не знала, як ощасливити в умовах Ранчо Кукудзі, котрий завжди казав: «У вас, Тійока, є справжнє сіно, але я не можу ним скористатися, бо пити чай з такого посуду треба тільки удвох. І неодмінно з чесною людиною. Або мені треба знайти тут справжнього друга, або швидше діждатися до’рослого сина. Шкода, що ви привезли цей посуд у таку глушину, де, окрім нас, ніхто вже не цінує справжнє сіно». Тому Тійока вирішила подарувати посуд Острожним, сподіваючись купити собі старовину в антикварному магазині Токіо. — Ви самі подасте чай, місіс, — запропонувала Тійока.
— Я зовсім не знаю ваших звичаїв.
— Не хвилюйтесь. Я буду поруч і завжди непомітно підкажу.
— Домовились, — сказала Катя. — Ви не помітили, які ми балакучі?
— Це тому, що ви сьогодні щасливі, Кет.
— Я дуже щаслива, місіс.
— Атож. До зустрічі, Кет, — мовила Тійока.
Любити свою націю, її звичаї, прощати й ненавидіти так, як уміють люди, на чиєму прапорі палає велике червоне сонце — символ беззастережної щедрості й тепла, бути японкою — це головне, до чого прагнула Тійока. Можливо, іноді її бажання межували з фанатизмом самурая чи камікадзе, але якби її посвятили в самураї, якби вона бачила, що нікому більше стати на захист вітчизни, вона сама сіла б у літак, щоб згоріти в полум’ї помсти. Але вона була жінкою і сама була проти наглої смерті від меча друга чи заряду ракети, хоча й пишалася, що лише в Японії є неповторні ритуали чоловічої доблесті.
Тійока готувалася стати жінкою. Вона навчилася робити все, що повинна японка, котра з повним правом носить кімоно. Проте Тійока прагнула ще бути особистістю, над нею тяжіло жадання слави, вона ненавиділа в собі цю рису, але не змогла її подолати й завжди шукала нагоди вознестися над іншими. Тому й стала дружиною набагато старшого Кукудзі, щоб в ореолі його слави побачити німб величі і над своєю головою. Тут Тійока трохи розчарувалася, бо Кукудзі захопився ідеєю надпотужних енергій. Не всі повірили в його геній ученого, а Тійока не знала, чи встигне він за життя здобути лаври переможця. Ти нетерпеливилося ще замолоду обезсмертити своє ім’я. Вона шукала чогось виняткового, такого, що
