цим чеканням людська душа земного генія.
Острів Білих черепах схожий на невеличку підкову із затишною бухтою й високим берегом, оберненим до вітрів, з постійним схлипом океанської хвилі. У бухті маячіла яхта, а вілла піднеслася своїми трьома вежами, мов фортеця.
Ближче до бухти стояв гелікоптер, що його вартував пес з родини водолазів. Пес дивився на віллу й відчував, що люди там ще не скоро поснуть.
Тійоку розбирала цікавість: вона лише здогадувалася, про що бесідують Мері, Джім і Марк у круглій вежі біля вечірнього чаю. Кукудзі сидів біля круглого, інкрустованого черепаховим панцирем столу й намагався скласти рожевий, розрізаний найтоншим алмазним диском шмат коралового каменя так, як він пролежав мільйони літ у вапняковій товщі атола. Руки у Кукудзі тремтіли, і коли з’єднував важкий квадратик з іншими, то невміло штовхав сусідні брусочки.
— Дозвольте, я вам допоможу, — мовила Тійока лагідним голосом. — Ви будете подавати брусочки, а я лише ставитиму їх на місце. Можливо, у мене серце б’ється сьогодні рівніше, і не буде тріщин на вашій рожевій мозаїці.
— Що ви, люба! — аж сахнувся Кукудзі. — Я мушу все зробити сам. Я впораюся. Завтра такий день…
Кукудзі ще більше розхвилювався, і Тійока спробувала втішити його.
— Завтра буде чудова днина, і все буде так, як ви плануєте, любий. Опісля ми зможемо купити власний котедж. Ви так мріяли про власний кабінет на другому поверсі з солярієм і невеличким висячим садочком.
— Я сподіватимусь… — відповів Кукудзі. — Мене непокоїть тільки, чи не буде завтра великої хвилі. В океані іноді з’являються хвилі, які навіть без вітру й видимої причини рухаються з великою швидкістю, а при березі стають просто убивцями.
— Маєте на увазі цунамі?
— Ні-ні. — Кукудзі ніби вже бачив зеленавий пил хвилі, що курів над її вершиною. — Мабуть, сьогодні на острові ніхто не спить, бо всі бояться океану.
— Ви хитруєте, мій любий, — з легким роздратуванням сказала Тійока й заходилася готувати заспокійливий чай для Кукудзі. — Ви, напевне, самі боїтеся зробити те, що обіцяли, й тому вигадуєте якісь примари. — Тійока почекала, що відповість Кукудзі, але він промовчав. — Нас ніхто не підслуховує, мій любий, і вам нема кого боятися. Знайте: або ви завтра станете багатієм, і я вас боготворитиму, або загину разом з вами під тією хвилею, яка несе нам добро і якої ви так лякаєтеся.
— Я думаю про інше, люба Ті, - відповів Кукудзі й важко зітхнув. Він рідко називав Тійоку цим коротким іменем. Хіба що в хвилини великого одкровення чи тяжкої журби. — Я думаю, люба Ті, що ми сьогодні виступаємо в ролі камікадзе. Тільки наші хлопці, торпедуючи американські кораблі, гинули заради перемоги своєї армії, а ми вирішили передчасно вознестися в рай, бо хочемо віддати іншому чарівний меч самурая.
— Я не люблю надто мудрих слів і несподіваних висновків, мій дорогий, і тому одружилася не з філософом, а з фізиком, — холодно сказала Тійока. — Мене дратують такі балачки. Та ще в таку ніч.
Кукудзі дивився, як Тійока тримала в тонких, напівпрозорих пальцях чашечку кави. Він не зводив очей з чорної чашечки з білим плетивом ґраток і ніяк не міг збагнути, чому згадав ката Хіросіми Пола Тіббетса, котрий і через сорок років, уже старим дідуганом, хотів повторити те, що зробив у неповні тридцять, здіймаючи під крилом літака хижу смерть для безневинного міста. «Тіббетс був теж вродливим, але він за сорок літ після вибуху бомби не мав жодної безсонної ночі — з жахом материнських очей, що дивилися на своїх мертвих дітей, уражених через двадцять літ променевою хворобою. Тіббетс був теж вродливим, як і моя Тійока».
— Людина велика тим, що завжди ризикує, - почув Кукудзі і зрозумів: дружина нічим не поступиться заради грошей. — За це я люблю вас, — додала Тійока. — Облиште ваші іграшки і йдіть випийте зі мною. Сьогодні така ніч, що гріх уникати обіймів. Ваші серйозні балачки тільки шкодять любові.
— Ви не знаєте, що в ніч на шосте серпня робив військовий льотчик Пол Тіббетс? — сумно запитав Кукудзі.
— Що робив убивця цілого міста? Він спав, Кукудзі. Як спить вовк з повним шлунком. Що ж іще може робити істота, позбавлена душі й розуму?
— Дякую щиро…
— Не треба аналогій, любий: ми нікого не вбиваємо, а лише ризикуємо заради людства. Заради його добра.
— Це буде третя зустріч з хвилею Малькольна, — мовив Кукудзі. — Третя. Але тут хвиля буде на свободі, а ми — у лушпинні невеликої яхти.
— Для чого так, любий? Цю хвилю створив не бог. І не бог буде приборкувати її…
— Тільки чи вдасться приборкати… Чи вдасться… — вже прошепотів Кукудзі.
Марк Баррет стояв на порозі широкого балкона й розмовляв з Джімом, не відводячи погляду від двох сусідніх веж над уже темним дахом вілли.
Френк сидів у глибокому кріслі, чекаючи на Мері, яка хлюпалася в басейні з океанською водою.
— На ці вежі найкраще дивитися отакої ночі, - сказав Марк. — Тоді вони схожі на гострі вітрила яхт, що пливуть над червоною дахівкою.
— Зараз дахівка здається майже чорною.
— Так, але ж я знаю, що дахівка червона.
— Ви змішуєте реальне з уявним…
— Гострі вежі з чорними проймами вікон… Їх будував нещасний Алессандро Карріль, якщо мені не зраджує пам’ять?
— Кожного, хто щось будує, чекають неприємності: на готове завжди знайдеться господар.
— Ви довго думаєте тут затриматися?
Джім знав, на що натякнув Баррет, бо цією віллою користувався лише той, хто ще був потрібен Президенту, тому й відповів з сумною усмішкою:
— Не все вічне, Марк. До того ж тут проходить зона гравітаційних аномалій.
— Це справді так. Вічні в наш час лише пригоди з пострілами, президенти і острів Білих черепах.
— Але вілла дуже стара, і навряд чи нею зацікавиться новий господар Білого дому.
— Цілком можливо, — розчаровано мовив Марк Баррет і перевів погляд на північне небо з надміру яскравими зорями. Він хотів сказати Джіму, що сьогодні якесь незвичайне небо, залите повінню синього світла. Але навряд чи здивуєш Френка, що вже другий тиждень живе на острові.
— Джім, ви вірите в атомні зими? — несподівано запитав Баррет. — Я слухав наших і радянських кліматологів. Мені здається, вчені просто змовилися, щоб перелякати світ. І перш за все нашкодити Президентові й виставити його дурнем зі своєю ідеєю протиракетної парасольки над Америкою, яка вже цілі століття не знає воєн. А цей росіянин… — Марк невдоволено потер пальцем скроню. — Ви не пригадуєте його прізвища? Високий, з очима фанатика.
— Містер Урбан, — підказав Френк і загасив сигару.
— Цей містер Урбан назвав усіх стратегів атомного удару істотами домавпячого періоду.
— Йому видніше. — Джіму захотілося шпигнути Баррета. — До того ж у нас свобода думки і слова.
Баррет помітив Мері в довгому чорному халаті з сріблястим крученим паском, але продовжив, звертаючись до Джіма:
— Ви теж, дорогий мій, не втекли далеко від Урбана й деяких наших фанатів миру. Вина ваша в тому, що ви довго не погоджувались, аби роботи пастора Берклі проводились за державний кошт. Саме через цю обставину «Зона білих кроликів» перестала існувати. Ви, м’яко кажучи, мораліст, Джім, і забуваєте, що ми за всяку ціну повинні випередити світ. Атомна бомба, воднева… Якщо це є в інших, то воно страшне і для нас. Президент чекає на енергії керованої стихії. Тоді воля Президента дорівнюватиме волі богів, і його не цікавитимуть прогнози якогось Урбана, бо сама проблема атомної війни відійде в минуле.
— Як і проблема життя на планеті, - сказала Мері, граючись пасочком. — Ми тут однодумці й не збираємося ворогувати. Патріоти Сполучених Штатів, як і наш Президент. Але на Президента треба дивитися не як на бога, а тверезими очима бізнесмена й знати, що він — людина зі своїми примхами й вадами. І може,
