зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці? Адже тонкий шар пороху міг бути саме його залишками... Відповіді на всі ці питання не було...
— А може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитав Артем, якому хотілося знайти якийсь вихід з цього безнадійного становища.
— Нічого не вийде, — похмуро відповів Дмитро Борисович. — Там тих ходів, переходів і відгалужень може бути безліч. Звідки ж знати, в який бік іти? Вивчення печери без плану забере надто багато часу...
Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся втратити і його, як втратив пергамент. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, якщо вірити заповітові Проніса, лежать поклади золота... Як же цікаво! Наче в якомусь пригодницькому романі!
Іван Семенович в цей час думав про інше. Твереза, досвідчена людина, бувалий геолог, він розумів, що несподівана знахідка Артема і Дмитра Борисовича сама по собі вже диктує потребу внести певні зміни в дослідницьку роботу. Якщо в стародавньому документі йдеться про поклади золота, то було б безглуздям, навіть злочином, не спробувати відшукати їх. Звичайно, Іван Семенович дивився на речі не так, як оці двоє молодих людей, як навіть Дмитро Борисович з властивими йому захопленнями. Молоді насамперед потрібна романтика. Артем і Ліда почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і зразу захопилися: адже це так незвично для них! Що ж до Дмитра Борисовича, то йому цілком досить його бронзової скриньки та ще якихось археологічних знахідок.
Інша справа з думками і прагненнями Івана Семеновича. Для нього, інженера-геолога, який всеньке життя шукає коштовні копалини, найголовнішим у несподіваній події була згадка невідомого Проніса про золото. Пройти повз неї Іван Семенович не міг. Але як його шукати, те золото? Звісно, коли б знайти план, про який згадував Проніс, було б дуже добре. Втім, коли його немає, все одно шукати треба. Робота, правда, піде дуже повільно, це ясно. Проте коли треба, то треба. На те на світі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!
Іван Семенович помилявся тільки в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті тіари скіфських вождів, ні навіть про будь-які таємниці печери в Гострому бугрі. Думки його линули зовсім іншим напрямом, аж ніяк не пов’язаним з сьогоднішніми подіями. Чому саме спали йому ці думки, Артем не міг би пояснити. Але він чомусь згадав своє дитинство.
Матері й батька він не пам’ятав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленький. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади, «сірохалатні», як він казав посміхаючись, бо й він сам, і всі інші діти в дитячому будинку зодягалися в сірі халатики. Це було дуже давно...
Потім він з двома товаришами, шукаючи пригод, втік з нудного дитячого будинку і деякий час мандрував, але так і не знайшов нічого, вартого тих голодних блукань.
І от одного разу трапилося так, що схудлий і виснажений Артем побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці теж із дитячого будинку, але зовсім не такого, де колись жив він, не «сірохалатного» і нудного. Це було видно по їхніх веселих обличчях, чути з їх жвавих розмов. Артем розбалакався з ними — надто вже цікаво було запускати модель літака, білу, ладненьку, що легко злітала в повітря. А потім вони пішли всі разом до того дитячого будинку, І директор дозволив йому лишитись...
Першого ж вечора, здається, вимитому і переодягненому Артемові показали нову для нього гру — лабіринт. На папері наплутано було безліч ліній, рисок, що утворювали пастки й тупики. Треба було знайти вихід з лабіринта, ніде не перетинаючи ліній. Артем довго морочився, але вихід знайшов. Це йому дуже сподобалось. А вихователька сказала сміючись: «Отак і знаходь завжди вихід з усякого скрутного становища. Це ти сьогодні уже вдруге знайшов його». Артем здивовано глянув на неї: що вона має на увазі?.. Тоді вихователька пояснила: «Один раз — це коли ти прийшов сюди. Це був вихід з голодного безпритульництва. А другий — зараз, коли ти знайшов вихід з лабіринта. Розумієш?»
Артем, згадавши тепер це, всміхнувся: що ж, та порада пішла йому на добре! Він непогано запам’ятав її. І відтоді завжди знаходив свій шлях. Учився в школі, незабаром закінчить інститут, ось він і зараз шукає вихід з досить складного становища... Так, шукає вихід... Чи не тому він згадав про дитинство і той лабіринт, про заплутані його лінії і тупики?..
Тільки тепер Артем помітив, що він весь час тримає в руках кришку від бронзової скриньки й мимоволі механічно водить пальцем по заглибинах викарбуваних на ній візерунків. Він знову посміхнувся: справді, звідси й та згадка! Немов він знову шукає вихід з лабіринта... Тільки не мальованого на папері, а складеного з візерунків, з яких треба вибратися, не перетинаючи ліній. Ану, якщо з самого початку?
Отут ніби вхід. Так. Куди далі? Власне, вибирати нема чого, бо шлях тільки один, решта відгалужень зникає зразу після того, як вони відходять од головного шляху. Цікавий візерунок викарбував на цій скриньці стародавній майстер, наче навмисне не дозволяючи ухилятися вбік від головного напряму... Що?.. Що?..
Гаряча хвиля вдарила Артемові в голову. Він насупив брови, намагаючись опанувати себе. Ні, не може бути! Проте так... зачекайте, зачекайте: як далі?.. А ще далі?.. Невже?..
Більше Артем не міг витримати. Це було неймовірно, але сумніву не лишалося. Йому знову пощастило! Пощастило, ой, пощастило, ай, пощастило! Це ж воно й є, безумовно, воно, і так просто, так несподівано просто й ясно! Ні, мовчати не можна, адже всі сидять такі похмурі...
— Товариші! Товариші!
Всі озирнулися, здивовано поглядаючи на юнака. Що з ним раптом сталося? Чого обличчя Артема сяє такою радістю?
А він стояв посеред кімнати, тримаючи в руках кришку від бронзової скриньки, і шалено вигукував:
— Рисунок! Єсть рисунок! Знайдено рисунок! Ось він, рисунок нашого таємничого друга Проніса!
Справді, Артем був як божевільний.
— Де? Який рисунок? Що ви верзете, юначе? — враз підійшов до нього схвильований Дмитро Борисович.
Замість відповіді Артем мовчки подав археологові кришку скриньки, вказуючи на візерунки.
— Ну й що? При чому тут кришка?
— Та це ж він і є! Погляньте самі!
— Що? Оцей орнаментальний малюнок?
— Він! Він самий! Цей візерунок і є рисунком Проніса, на який він посилається в тексті. Ну, все одно як лабіринт. Розумієте, Дмитре Борисовичу? Та ви роздивіться, це ж страшенно просто!
Три голови схилилися над кришкою скриньки. Три пари очей старанно вивчали складний малюнок на ній, збуджено обмінюючись уривчастими фразами. Дмитро Борисович усе ще недовірливо вів пальцем по заглибинах головної лінії, Ліда захоплено вигукувала якісь схвальні слова, Іван Семенович задоволено кивав головою...
А сам Артем був остаточно, неспроможний вгамувати свою буйну радість. Він кинувся до Діани, схопив голову здивованої собаки, крутнув її, підштовхнув убік і нарешті перекинув боксера на спину, Діана і не думала опиратися: вона звикла до подібних вихваток свого молодого експансивного друга. І хоч сьогодні він був особливо нестриманий, Діана тільки лагідно хапала юнака зубами за руки.
Артем крутив собаку, ляскав її по спині й боках. У кімнаті переможно лунав його радісний голос:
— Єсть, єсть рисунок! Єсть рисунок! Єсть!
Шлях під землею. — Коні й голови. — Загадку факелів розгадано. — Новий завал. — Діана висловлює, спільну думну. — Сивий газ. — Де шукати порятунку?
Перед самим входом до печери Іван Семенович спинився і обернувся до своїх супутників. Спокійно і пильно він оглянув кожного, перевірив вантаж. Як і завжди раніше, саме Іванові Семеновичу довелося взяти на себе безпосереднє керівництво вилазкою, хоча цього разу вона мала не геологічний, а археологічний
