характер. Коли Іван Семенович ще перед виходом з дому звернув на це увагу Дмитра Борисовича і запропонував йому очолити групу, археолог тільки рукою махнув:
— Та що ви, дорогий! Подорож уздовж печери — не археологічна справа, тут вам, геологові, як кажуть, і карти в руки. От коли пощастить натрапити на якісь речі, що стосуються археології, тоді, будь ласка, я охоче очолю групу. А зараз... ні, ні, облиште ці розмови, ведіть нас, командуйте!
Цього разу учасники походу не переобтяжували себе спорядженням. Адже йшлося тільки про коротку підземну розвідку. Треба було лише ознайомитися з напрямами ходів у печері, перевірити ті припущення, що їх зроблено було на підставі дивного заповіту Проніса. Коли все з’ясується, якщо припущення справдяться, — тоді вже можна буде повернутися до печери, запросивши робітників, взяти потрібні наукові прилади та інструменти для неквапливої, розміреної роботи.
— Всі почувають себе добре, товариші? Гаразд, я й сам бачу. Динамітні шашки у мене і в вас, Артеме? Добре. Рисунок теж у вас? Не забули його?
Юнак широко всміхнувся: забути рисунок? Звісно, ні, то ж Іван Семенович, очевидно, жартує!..
— Добре. Сніданок у кожного в кишені? Карбідки? Кирки? Все є? Ну, тоді, товариші, пішли. Дмитре Борисовичу, прошу, спочатку ведіть нас ви, адже ви знаєте першу частину підземного шляху.
День лишився позаду — ясний, сонячний, гарячий. Тут, у темряві печери, завжди панує ніч, вогка і примарна. Ліда відчула навіть, що трохи хвилюється. Вона почувала себе зовсім не так, як раніше, коли вони вдвох з Дмитром Борисовичем оглядали початок печери. Звідки взялось це нервове збудження, чому воно виникло? Адже, що там не кажи, це ж звичайна розвідка, така сама, по суті, як і чимало попередніх, що в них їй доводилося брати участь. Невже на неї так уплинуло те, що вони йдуть за вказівками того зниклого пергаменту?.. Хіба ж не все одно, яким планом користуватися — стародавнім чи накресленим в геологічному інституті?..
Артем був — чи здавався? — спокійнішим. Він уважно придивлявся до шляху, весь час звіряючи його з перемальованим на папері рисунком Проніса. Подеколи він поглядав на Дмитра Борисовича, на Ліду, на Івана Семеновича. Геолог ішов спокійний, як завжди. Здавалося, він почував себе так само, як і під час звичайної розвідки. Та й чим, справді, відрізнялася від неї ця невеличка підземна подорож? Аж нічим, бо ж археологічна романтика на нього не впливала.
Трохи іншим, ніж завжди, був Дмитро Борисович. Але це було цілком зрозуміло. Вперше за час свого перебування на узгір’ї Гострого бугра вся група вирушала майже суто археологічним напрямом, який, на думку вченого, обіцяв багато. Обіцяв — це так, але якими будуть наслідки? Хіба мало доводилося Дмитрові Борисовичу під час його попередніх досліджень гірко розчаровуватися, коли нібито багатообіцяючі розвідки зрештою не виправдували сподівань учених?.. Невже так трапиться і цього разу?.. Ні, головне полягає в тому, щоб жодної обставини, жодної дрібниці не лишилося поза увагою: все може мати велике значення, якщо рисунок і заповіт Проніса справжні й серйозні. А щодо цього — археолог не мав ніякого сумніву.
Тому Дмитро Борисович намагався не пропустити найменшої можливої вказівки, яку міг залишити Проніс. Він старанно освітлював собі шлях карбідкою — і її проміння стрибало перед ним, вихоплюючи в пітьми то нерівну скелю, то несподіваний поворот, то крутий підйом.
Карбідка Артема, що йшов позаду, виробляла ще дивніші фокуси. В її світлі кожна постать товаришів, які йшли попереду нього, відкидала велетенську тінь, яка пливла по стінах, перестрибувала з одної на другу, вигиналася на стелі, ламалася найфантастичнішими силуетами і набувала найпримхливіших обрисів.
Спочатку всі йшли мовчки. Першим порушив цю мовчанку археолог:
— Голова скіфа! — урочисто вигукнув він, вказуючи рукою на викарбуване на скелі зображення голови з гострими суворими рисами обличчя, повернутого в профіль.
Хоч і грубі, але дуже виразні риси зображення свідчили про вмілу руку стародавнього художника. Обличчя з прямим коротким носом і невеличкою борідкою передавало характер воїна далеких, вкритих порохом сивої давнини часів.
То була та сама голова, в напрямі якої учора пішов Артем. Тепер треба було звертати вбік, бо той напрям кінчався тупиком, в замурованому заглибленні якого було сховано бронзову скриньку Проніса. Артем зазирнув у план: справді, на ньому шлях до замурованої заглибини відразу ж уривався; отже план давав правильні вказівки...
Проте Дмитро Борисович і не вагався. Він теж добре пам’ятав напрямок. Усі повернули ліворуч, потім почали опускатися. Під ногами розвідників був м’який грунт, відмінний від кам’янистого, яким вони йшли досі. Проте стіни ходу були такими ж скелястими, як і раніше.
— Осади води, що текла тут колись, — відзначив півголосно Іван Семенович. Він на мить спинився і відмітив щось у своїй записній книжці. — Мабуть, тут колись протікала підземна річка. Хм, цікаво: вона текла не на поверхню землі, а вглиб...
— Стійте, товариші! — гукнув Дмитро Борисович. Він спинився на новому роздоріжжі. — Артеме, куди повертати за планом?
— Праворуч, — упевнено відповів Артем.
— А це що? — підняв карбідку вгору Іван Семенович. Просто над ними на скелі було викарбувано коня. Невеличкий малюнок було зроблено на диво майстерно. Кінь стояв, присівши трохи на задні ноги. Він був готовий до стрибка — так принаймні здавалося глядачам.
— Маєте, товариші! — переможно промовив Дмитро Борисович. — Перший кінь з тих, що про них йдеться в тексті Пройіса. І таких коней ми повинні знайти ще два. Далі, далі, вперед!..
...Другого коня вони побачили на наступному повороті. Артем, перевіривши за планом, відзначив: правильний шлях повертав праворуч. І тому юнак зробив незаперечний висновок:
— Зображення коня означає, що наступний поворот повинен бути праворуч. А зображення голови, навпаки, — ліворуч. От дивіться, і стріли під малюнками показують саме так!
І хоча Ліда за звичкою висловила свої сумніви щодо поспішних висновків Артема, проте незабаром переконалася, що висновок Артема і цього разу був правильний. Бо, надибавши цього разу третє зображення людської голови, їм довелося повернути ліворуч. Артем аж сяяв од задоволення. Він доводив усім, що може бути не тільки виконавцем розпоряджень, а й активним учасником подорожі. Недаремно йому довірили план, недаремно саме йому доручили давати всі довідки за планом!
Найменше радів поки що Дмитро Борисович. Вони пройшли вже кількасот метрів, — а він і досі не бачив нічого, що мало б пряме відношення до археології. Крім цих зображень, певна річ. Але зображення, бодай і дуже цінні, були вже відомі науці, майже звичайні. Крім того, досі вони ще нікуди не привели, ті зображення... Археолог розумів, що поки ще рано, надто рано робити будь-які висновки, але не міг стриматися, щоб не пробурмотіти:
— Тільки уявити собі: тут, за всіма даними, з стародавніх часів не ступала нога людини. Тож повинні ми що-небудь знайти!..
Іван Семенович був засмучений тим, що не помічав рудних жил у стінах печери. Проте він намагався не псувати бадьорого настрою. «Побачимо, що буде далі, — казав він собі. — Поки що ми весь час опускаємося під землю. Вже тепер, мабуть, опустилися метрів на сто п’ятдесят...» — зауважив Іван Семенович і зробив нову помітку в своїй записній книжці.
Зображення третього коня і четвертої голови були зовсім поряд. Кінь вказував, що треба повернути праворуч, а голова скіфа — ліворуч. Тепер хід спустився ще нижче. Група мандрівників спустилася під землю на глибину метрів двісті.
— Куди ж текла вода, що її шляхом ми оце йдемо? — спитала несподівано Ліда, яка весь час щось ніби обмірковувала. — Якщо вниз, то ми, можливо, опинимося зрештою на березі якогось підземного озера. Чи ж не так, Іване Семеновичу?
Геолог відповів не зразу. Він уважно оглянув стіни, стелю, долівку підземного ходу. Артем зацікавлено ждав відповіді. А й справді, якщо підземне озеро — це було б зовсім непогано!
— Нічого не можна сказати певного, Лідо, — відповів, нарешті, Іван Семенович. — Спочатку, кажучи правду, і я подумав, що ця підземна річка текла вниз. А потім відмовився від такої думки.
— Чому?
— Невже не розумієте? Ай-яй, а ще майбутній геолог, який мусить чітко занотовувати всі вказівки залягання порід і земних шарів! Та не червонійте, Лідо, адже я сказав, що й сам спочатку так подумав. Давайте розберемося. Якщо вода текла вниз, то звідки вона витікала? Адже вхід до печери — на схилі бугра, і до підніжжя його ще далеко... Можна припустити тільки одне, що вода спочатку текла вниз схилом, а тоді
