потрапляла в печеру. Але вона не могла вимити такий великий хід у скелястому грунті!
— Отже, вода текла вгору? — здивувалася Ліда.
— Цілком можливо. Уявімо собі великий підземний резервуар всередині бугра, підземне озеро, куди вода по тріщинах потрапляє з верхніх шарів. А виходу їй немає. Тоді вона шукатиме собі шлях крізь інші тріщини. Адже вода перебуває під досить великим тиском. Отож, вона поступово розмиває тріщини, розширює їх, перетворює протягом тисячоліть на підземне річище — на взірець такого, яким оце йдемо ми. Чи ж не так робить нафта або водяний гейзер?
— Розумію, — тихо відповіла Ліда.
— Ну, а потім, значно пізніше, з якихось причин приплив води може зменшитися. Тоді резервуар під землею вичерпується. І лишається тільки отаке відшліфоване водою підземне річище, яке ми вважаємо печерою. На мою думку, вода тут текла під тиском угору.
Ні Артем, ні Ліда не встигли навіть сказати слова Дмитро Борисович щось здивовано вигукнув. Що саме вони не чули. Бо зразу ж таки одностайний вигук здивування вихопився у всіх.
Хід раптом урвався, начебто розчинився в пустці. Як річка впадає в море, так і цей підземний хід впадав у велику печеру, темну і загрозливу. Яскравого досі світла карбідок не вистачало, щоб відвоювати у темряви бодай шматочок стелі цієї гігантської печери. Стіни було видно тільки зовсім поблизу, доки сягало світло карбідок, які скидалися тепер на слабенькі свічки. Непроникливою і важкою чорною ковдрою звисала густа суцільна темрява. Всі стояли мовчки, вражені новим відкриттям...
— Угу, — протяг, нарешті, повільно Іван Семенович, — це справді досить велика печера... Я ніколи не думав, щоб у цьому районі були подібні явища... а ви що скажете, Дмитре Борисовичу?
— Та що ж мені казати? Це не моя спеціальність, Іване Семеновичу. Дивно, але факт. Я тільки не розумію, що то за тіні? Бачите, он-он! Що воно таке? Немов якісь колони... Але ж надто товсті, як мені здається. Ходімо, Артеме, подивимося.
Метрів за десять попереду Артем помітив першу колону. Вона підіймалася високо вгору і зникала в темряві, яку безсилі були пробити своїм світлом карбідки. Звідси здавалося, що та колона дедалі тоншає і тоншає — в міру віддалення від землі. Чи то й справді тільки здавалося в зрадливому мороці?.. Удвох з Дмитром Борисовичем вони освітили підніжжя дивних колон. Артем навіть спробував видряпатися на одну з них. Та де там!
Підійшли Іван Семенович і Ліда. Світла стало вдвоє більше, але й тепер його було замало. Та Дмитро Борисович нараз вигукнув:
— Дивіться, дивіться вгору! Там теж щось є!
Колони були розташовані на невеликій відстані одна від одної. Вони виблискували в світлі карбідок, грали своєю нерівною, але блискучою поверхнею. І там, далеко вгорі— під стелею печери, — теж щось виблискувало. Що саме?
— То виблискує не колона, — сказав, вдивляючись, Іван Семенович. — Це щось між колонами... Е, друзі! Немає ніякої загадки, все зрозуміло. І, до речі, це розв’язує останню таємницю тексту Проніса. Все ясно!
Товариші дивилися на нього здивовано. Що хоче сказати Іван Семенович? Дмитро Борисович на віть перепитав:
— Власне, про яку таємницю ви кажете?
Не відповідаючи на його запитання, Іван Семенович широким помахом руки вказав на найближчу колону:
— Чи ж бачите ви оці нашарування? Хіба вони не типові? Ну, Лідо, які природні колони мають отакі грубі нашарування вапняку?
Ліда не вагаючись відповіла:
— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалась! Це ж так просто й очевидно!
— А якщо так, то що виблискує там, угорі? — вів далі, вже відверто посміхаючись, геолог.
Тепер озвався Артем.
— Ясно, сталактити. Дивно тільки, що й справді ніхто з нас не догадався...
— Зовсім не дивно, дорогий мій. Насамперед ніхто — а в першу чергу ми самі! — не сподівався побачити в цій підземній формації сталагміти і сталактити. А по-друге, така темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти, про яку останню таємницю заповіту Проніса тільки-но я казав?
Відповісти ніхто не наважувався.
— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте тільки текст. Ну? «За факелами вгору і факелами вниз він знайде...» Ось маєте факели вгору, — вказав Іван Семенович на сталагміти, — і ось факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже ви повинні були догадатись!..
— Ви ж, Іване Семеновичу, самі щойно пояснювали відносно цієї темряви... І потім, сталактити і сталагміти не моя спеціальність. Це геологія, між іншим, а не археологія...
— Так, сталактити і сталагміти лишаються в царині геології. Але я кажу не про це. Ви мали першим догадатися, що означають «факели вгору» і «факели вниз» в тексті, коли ми з’ясували, що то за колони. Бо тут уже починається інтуїція археолога, Дмитре Борисовичу, ось що... Ну, гаразд, не заперечуйте, все одно не допоможе. Не марнуватимемо час на балачки. Артеме, що тепер скаже ваш план? Чи він вказує куди йти далі?
Артем уважно розглядав папірець, схилившися біля карбідки. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що обрати з них який-небудь один здавалося неможливо. Та ще ця пекельна темрява! Проте одразу було видно, що рисунок Проніса було складено ретельно і бездоганно. Шлях уздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, в якій за їх спиною зяяв підземний хід, що привів їх сюди. Потім один поворот праворуч — і печера згідно з вказівками плану мусила закінчитися. Лінії рисунка Проніса свідчили про це чітко й виразно.
— Ну, тоді пішли, — розпорядився Іван Семенович, ознайомившись з планом. — Нібито все правильно. Час не жде!
То була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з грунту, підносилися вище й вище, вужчали й ніби губилися в мороці. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, грунт. Відповісти на таке запитання було дуже важко. В усякому разі, в таких місцях полум’я карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі нерівні конуси звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів.
Артем не встигав намилуватися цією фантасмагоричною грою щедрої на вигадки природи. Ось щойно зверху звисали білі як сніг довгасті конуси — і раптом замість них виникали зеленуваті сяючі перекручені бурульки, вкриті наче розсипом виблискуючих самоцвітів. А ще через якийсь десяток метрів зникали й зеленуваті бурульки. Замість них зачароване око бачило наче застиглі величезні й тонкі полотнища, немов ураз розгорнуті міцним поривом вітру. Тільки ці полотнища були суцільно кам’яними — і можна було лише дивуватись, як природа умудрилася зробити їх такими тонкими, що, здавалося, досить було найменшого дотику, щоб вони розсипалися на порох...
І знову з темряви виступали ряди похмурих високих сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли вони, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, відкидаючи глибокі чорні тіні — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові минулих і майбутніх віків... І так само, як тепер Артем, колись проходив повз їхні величні ряди, опускався нижче й нижче під землю невідомим, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план і вирізьбити його на кришці бронзової скриньки, щоб потім заховати свою таємницю в замурованому заглибленні печери... Для кого він це робив? І що то була за людина, яка наважувалася сама здійснювати підземні мандрівки в такій похмурій, загрозливій печері?..
— Яка своєрідна краса! — прошепотіла схвильовано Ліда. — І подумати тільки, що все це створювали малесенькі крапельки води, які безнастанно падали згори, лишаючи по собі якісь майже невидимі оком осади, розчинений вапняк... Скільки часу потрібно було, щоб утворилися оці гіганти, з їх примхливими формами!..
Артем розумів Ліду, бо й сам був схвильований: адже ніколи досі йому ще не доводилося бачити нічого схожого!
