обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані мало не в барокковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу.
Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, зовсім не було полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте часом Сократ блимав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та, не маючи іншого виходу, він мусив терпіти. До того ж не хотілося взайве турбувати Герберта. Згодом пацієнт звик до Сократа й, лише бажаючи почути неприємну правду, ходив перед ментором і говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне питання.
— Відповім тобі, може, не так, як ти хочеш. Людині не варто знати геть усе про свій тілесний і духовний механізм. Цілковите пізнання — то межа людських можливостей, і людина сприймає це то важче, що менше звикла коритися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не складають жодної цільної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися цілком інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку і даються батьками. Тут немає закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що .існують лише певні речі і зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма приступними методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов на світ, відчуває це на собі. Не виключено, що ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Отож, я порадив би тобі прибрати тимчасове ім’я. В цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Назвавши тебе, через багато років і припустити не могли б, що ти міг би мати якесь інше ім’я, вроджене, справжнє, не те, що вони тобі дали.
— Ти говориш скорше як Піфія,— відказав пацієнт, силкуючись приховати, що був прикро вражений словами про свою смерть. Не розумів, чому він так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати незмірне щастя воскреслого з мертвих.
— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від чотирьох до шести літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.
— Ми сподівалися, що ти впізнаєш…
— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.
— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?
— Ні.
— А якщо тобі дадуть нове ім’я?
— Ні.
— То що ж ти збираєшся робити?
— Не знаю.
Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, одколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Та ніби й цього йому було замало, торкнувся кнопки й одним порухом руки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру — так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, бувши Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його й бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат.
Однак, коли розібратися, то він хотів не стільки бути в світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів і сором і постарався якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого.
А вчитися було чого. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи скінчилась нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту, Silentium Universi, переросла у виклик, кинутий земній науці. Крайній оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, так само, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не принесло сподіваного відгомону «Іншого Розуму».
Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, дійсно кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагались розшифрувати, але марно. Сигналізаційної сутності цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища плодом зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасом чи голок.
Основне правило дослідників Космосу вимагало кваліфікувати природним феноменом усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика так просунулася уперед, що в неї було досить гіпотез, які точно «пояснювали» кожне прийняте випромінення — незалежно від того, якого воно походження. Складалася досить парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжню сигналізацію. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити й що їй неприступне. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова й речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили б правильні кола чи трикутники Евкліда.
Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватись будь-які відправники позаземних сигналів. Чи не половина цих правил була перекреслена на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари та гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси галактичного центру вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» одразу ж було запроваджено нові, аби і вони невдовзі були відкинуті.
Звідси прийшов песимізм — нічого немає поза Землею не тільки в межах Молочного Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки до песимізму додав скепсис. Різні властивості космічної енергії й матерії, які утворили поняття Antropic Principle,— тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя,— здавались просто незаперечними. В Космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність Космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за виняткового поєднання випадкових збігів.
Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах — кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю — цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна із сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення,— так запевняли одні.
Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається протягом мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює звички володіння силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не
