існує взагалі.
Це антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас.
Нічого подібного,— заперечували прибічники інших гіпотез. Загадка набагато простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, чинить це серією одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні — хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Молочного Шляху, скільки жертв — останків мезозойських плазунів — потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини! Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить — найімовірніше загине.
Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі знаджували людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають ніякі внутрішні антагонізми.
Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе й світ — на Землі подібні роздуми звалися філософією,— Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: немає нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох, і разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі.
Невдовзі, всього через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі по собі і які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Така технологія викликає подив, поки лишається неосягненою для тих, хто її відкрив. Однак і це не триває довго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, істоти Розумні не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у Космос — і лише для того, щоб врешті переконатися, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження.
Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині ними ж самими збудованої техносфери. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них з’явилася можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс виник спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.
Воскреслий астронавт знехотя брав до уваги подібні загальні місця, що відгонили досить понурим пафосом і якоюсь технократською есхатологією. Хотів збагнути мету цієї експедиції, якщо вже став її мимовільним учасником. Допомогла йому написана не так давно праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеги і Нейссла. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у Космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок того напряму припадав на ранній технологічний вік. У часовому вимірі він недовгий: від нього не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних й інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, досить вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напрямку є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи.
Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: їй належить не травмуючи пристосувати техносферу до біосфери.
Це завдання може бути виконане, хоча й необов’язково; в той час цивілізація демографічне коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватись безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.
Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать:
для них це очевидно. Біотично неконсервативних рішень існує багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків. Ортега, Нейссл і Амікар запровадили поняття «вікна контакту». Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо в своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. «Вікно контакту» є космічною миттю.
Від скіпки до гасової лампи минуло 16 000 років, од лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку «скіпка — лазер» подібний до часу для кроку, що відділяє відкриття спадкового коду од його впровадження в післяатом ну промисловість. Накопичення знань у фазі «вікна контакту» експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально—від 1800 до 2500. Поза «вікном» для всіх цивілізацій — чи недозрілих, чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють агрегати, які здійснюють між собою комунікацію на надсвітловому рівні.
Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем несеться зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола навколо осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, відкритим Ейнштейном. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника «пульсар — спостерігач А — спостерігач В», а також обертову швидкість «.морського ліхтаря».
Ось що дізнався воскреслий на «Еврідіці» астронавт про космічні цивілізації в рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати.
Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. «Еврідіка» мала обминути цей Лантух, увійти до «темпоральної пристані» колапсара, охрещеного Гадесом, вислати один із своїх сегментів на розвідку до планети, що звалася Квінта Дзети Гарпії, почекати повернення розвідника і для того, щоб повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою «пасаж крізь ретрохрональний період». Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього «пасажу» повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.
Розвідувальний сегмент «Еврідіки» мав самостійно подолати цілий парсек З екіпажем, що перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених.
Астронавт прадавніх ракет почував себе під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Крім того, він усвідомив, що зробився відлюдником і не бажав довше бути Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Еврідіки»; хотів побачити зірки. Велетенський зал блимав індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двох’ярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів.
Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку з запискою від Герберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу
