Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам канку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як пожартував пізніше присутній при . цьому Aparo, obstupuerunt crimes. Спеціалісти й справді остовпіли.
— А технічно це можливо? — запитав Темпе.
— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?
—Казка — повторив ПІЛОТ.
— Ідіотизм,—розсердився Кірстінг, який двадцять років життя присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або ав< індійським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей немає.
— Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у Космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а, мабуть, жили в печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоб це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Аби казки. Але про те, що це казки, вони довідалися через кілька тисяч років від ерудованих мужів. Таких, як доктор Кірстінг. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?
Накамура не міг уже стримати сміху. Інші теж, крім Кірстінга. Однак цей екзобіолог і космолінгвісг в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.
— Хто його знає… — завагався він. — Якщо ця ідея справді не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?
— О, то нжг in.’ мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мнні. Доктор Герберт іще на «Еврідіці» дав мені том фантастичних оповідань. Я інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти…
— Палеомтгографія?.. — вголос розмірковував Кірстінг. — Я хіба приблизно знайомий з нию. А ви?
Фахівця тлкого профілю на борту не виявилося.
— Може, ҐОД?..—озвався японець.—Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, присутній у найдавніших міфах. — З дописемної ери?
— Ну звичайно.
— Т.ак. Із гсамих початків їхньої протокультури,— здався Кірстінг. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?
Aparo запротестував.
— Це буде дуже важжко зробити саме тому, що ми маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. У всякому разі я саме її вкладаюв пропозицію нашюго пілота, бо казки, як правило, закінчуються перемогою добра.
Так почали» :я роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля і Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоб виокремити з них найдавніші, з сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі імовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночіі і дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих і холодних пір року;
травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною Якщо так, то вже в протокультурі з’являються лови, Канібалізм, полювання на створінь сого виду в еоліті чи палеоліті—явище можливе, хоч не обов’язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд із теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів, зустріло свого часу рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадки проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до появи в них розуму — таке можливе тільки при збігові багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, і ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту.
Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Чи вони розвинулися з рептилій, чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ні до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню в цій формі. Чисто біологічна інформація захована в генеративних клітинах 1 не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку вимагає скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає «все або майже все», що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не чдатне радикально видозмінювати життєву тактику. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було без сумніву мисливство й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такий її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протоку льтурі? Увагою, зверненою на пі ланки: використання статі і використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла та спритності, якої вимагає мисливство, переносить реальне життя в зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоб вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.
І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, ҐОД виконав поставлене завдання — пристосувати до статевих і ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф, чи швидше легенду, передачу, видовище, з акторами:
Сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, які закінчилися спільним танцем.
Солазер повторював цей «планетарний спектакль» у кількох варіантах протягом трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець і початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з’являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі і вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать це видовище і навіть зрозуміють. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але більш промовистий. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоб бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна — це бека. Що з цього вийде?
Тим часом замість задоволення від своєї ідеї Темпе відчув тривогу, яка паралізувала його. Щоб струснути її з себе, він пішов трохи прогулятись.
«Гермес» був, по суті, безлюдним гігантом — житлова частина разом зі стерновими рубками і лабораторіями зосереджувалася в ядрі, не більшому за шестиповерховий будинок. Там, крім диспетчерської, були лікарняні приміщення, малий зал для нарад, де ніхто ще ні разу не збирався, під ним кают-компанія з автоматичними плитами, ’а далі рекреаційні відділи, тренажна, купальний басейн, наповнюваний тільки тоді, коли це дозволяв корабель, ідучи тягою достатньої сили, щоб вода не злітала в повітря краплями. Був тут і напівовальний амфітеатр, він теж призначався для розваг і видовищ, хоч і в ньому ніколи не було живої душі.
Ці вигоди, про які так сумлінно подбали будівники, виявилися п’ятим колесом у возі. Бо кому б спало на думку дивитись тут найвигадливіші голографічні вистави? Для екіпажу ця центральна частина корабля ніби не існувала взагалі — можливо, її ігнорували через те, що з огляду на останні події вона вже кілька місяців
