почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинитися до того, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: до манії переслідування та іншої параноїдальної маячні. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Немає нічого простішого, ніж довідатись про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано переносять такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.
ҐОД, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитись бодай слід якоїсь індивідуальності, в ньому від людини було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємось приховати від оточення, як найінтимніші почування власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками.
Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом з двадцятьма психологами. Спираючись на виконані перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, яка моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі і, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє в неповторний спосіб, і в порівнянні з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, крім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей більше довіри, ніж автомати. Одне слово, Герберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, ҐОД тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.
— Якої ще кризи? — не стримався пілот.
— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.
— Сумніви в тому, що в нас немає шансу на контакт?..
— Як психіатр, ҐОД не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що ти на це скажеш? Пілота огорнула страшенна апатія.
— Він нас чує?
— Ну звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні — стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це типова реакція самозахисту. Ти не виняток, любий мій. Якось ти запитував мене, ще на «Еврідіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитись. Пригадуєш?
— Так.
— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, ніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався.до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..
— Слушний,— відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях. Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.
— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим… Я… не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь… надто повільні… а орієнтуватись я повинен швидко… мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Еврідіки»… Але нічого не вдієш: якщо треба… Ми б’ємось головами об стіну. Може, проб’ємо її… а що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру… Надії нема ніякої. Це швидше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці…
Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рот, але нічого не сказав.
— А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? — запитав після довгої паузи лікар. '
— Ну звичайної — вихопилося в пілота, потім він додав із подивом: — А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.
— Це може бути пастка… — тихо сказав Герберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного ҐОДа. Так принаймні здалося пілотові, але він тут же вирішив, що це нонсенс, і в блискавичній наступній рефлексії констатував власну анормальність: він приписав ҐОДові зло, а якщо не зло, то принаймні щось схоже на ворожість. Так наче їхніми ворогами були не лише квінтяни, але й власний комп’ютер.
— Це може бути пастка,— повторив Темпе, ніби запізніла луна. — Мабуть, твоя правда…
— І ти полетиш, незважаючи ні на що?..
— Якщо Стірґард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.
— За нашою програмою,— погодився Герберт. — Але в них буде своя програма. Тобі не здається?
— Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було б справжнім безглуздям—з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак…
— Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?
У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.
— Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, з задумом тих, хто й з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли вів картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручусь головою, вів зробить цю дурницю.
Герберт вражено дивився на його проясніле обличчя.
— Це була б помста — не тільки страхітлива, але й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоб знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?
Пілот перестав усміхатись.
— Я боягуз, бо не наважувався признатись навіть самому собі, що вже не вірю в можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятись від дорученого завдання. Стірґард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.
— Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.
— Тільки тому, що виходжу з передумови: ми повинні ввійти в контакт із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили — по-своєму. Нападом. І не раз. Така вперта відмова — теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув «Еврідіку», Стірґард напевне не намагався б розірвати його за це на шматки. Інша справа Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди з Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волю Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми одержали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.
— Отже, ти все-таки ще маєш надію?
— Не знаю. Я знаю одне: коли виникне потреба, я діятиму навіть без надій на успіх. — Він збентежився й змовк. — Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе… точніше, я сам недоречно заговорив про це Nemo me impune lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі ҐОД про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?
— Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?
— Я тільки понюхав його — на «Еврідіці». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше — щось на зразок смертельного відчаю, еге ж?
— Щось подібне. Поняття досить складне й широке…
— Він визнав мене непридатним до…
