просто всіх дратувала. Проекційний і купальний зали завдяки архітектурній винахідливості, так само як і відділення розваг (у ньому не бракувало ні бару, ні павільйонів, як у луна-парку маленького містечка), мали підтримувати в них ілюзію земного життя, але тут, стверджував Герберт, проектувальники забули спитати поради в психологів. Через те ця ілюзія сприймалася як лицемірство, і Темпе, вирушивши на прогулянку, пішов у зовсім інший бік.
Між місцем перебування розвідників і зовнішнім панцирем корабля на всі боки тягнувся простір, поділений уздовж бортових і кільових лонжеронів та балок перегородками, з безліччю вимкнених і діючих агрегатів. Увійти сюди можна було через люки в обох кінцях палуби, які герметичне закривалися, біля корми — за санітарними приміщеннями, а на носі — з коридора верхньої стернової рубки. Вхід у глиб корми перекривали наглухо зачинені й навхрест заблоковані ворота з написами, на яких постійно горіло застережне червоне світло, бо там у недоступних для людей камерах перебували в удаваному заціпенінні сидеральні перетворювачі, колоси, наче в легендарній гробниці Магомета, підвішені в порожнечі на невидимих магнітних подушках. Однак можна було податися за носову перегородку — і Темпе спрямував туди свою ходу. Йому довелося пройти через стернову рубку, де він застав Гарраха за заняттям, яке за інших обставин розсмішило б його: Гаррах, який чергував, вирішив напитися соку з бляшанки, надто енергійно відкрив її й тепер, пливучи навскоси до стелі, наздоганяв жовту кулю апельсинового соку, яка м’яко хвилювалася, мов велика мильна булька,— з соломинкою в роті, щоб усмоктати її, перш ніж вона обіллє йому обличчя. Відчинивши двері, Темпе зупинився, щоб струмінь повітря не розсіяв кулю соку на тисячу краплин, зачекав, поки Гаррах щасливо завершив своє полювання, і тільки після цього, вправно відштовхнувшись, полетів в обраному напрямку.
Звична координація рухів у невагомості розладнується, але Темпе швидко згадав давній досвід. Тепер йому не треба було замислюватися над тим, на яку ширину розчепірити ноги, ніби альпініст у скелястій розколині, щоб відкрутити обидва замкові, гвинтові маховики люка. Необізнаний із цією справою, мабуть, сам перекинувся б, силкуючись відкрутити маховики зі спицями, схожі на ті, які застосовують у банківських сейфах. Темпе швидко замкнув люк за собою, бо хоч носові перегородки й заповнювало повітря, воно не відсвіжувалося й просякло гіркуватими випарами хімікатів, мов на промисловому комбінаті.
Попереду відкрився простір, який звужувався вдалині й був тьмяно освітлений довгими лініями люмінесцентних ламп, з подвійними решітчастими розпірками біля бортових стін, і Темпе не поспішаючи пірнув туди. Поминав, звикаючи до гіркоти в роті й горлі, оксидовані тіла турбін, компресорів, термогравітори, з їхніми галерейками, ґанками, драбинками, спритно обпливаючи величезні, товстостінні трубопроводи, як аркові прольоти біля резервуарів води, гелію, кисню, з розложистими фланцями в кільцях гвинтів, і присів на одному з них, наче мушка. Він і справді був мушкою в нутрощах сталевого кита. Кожен резервуар перевищував тут костьольну вежу. Стара люмінесцентна лампа рівномірно мерехтіла, і в цьому мерехтливому світлі оксидовані випуклості резервуарів то темніли, то яснішали, наче опилені сріблом. Він тут добре орієнтувався.
Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де в масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, з закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутись цих труб, бо миттю примерз би до них, мов мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почував себе, як на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі і легкі спускні апарати, далі рядами — контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа — два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів.
Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки з мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю й відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї.
Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше, підтягтись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: високо в глибині горіли три зелені вогники над люком, крізь який увійшов сюди. Під ним — у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих — стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинився, як його огорнула та сама тривога, точніше, почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки.
Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. Він і далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, яка пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, котра послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не в салонних храмах із їхнім безглуздим затишком і комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємкими камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився в особливий спосіб, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватись, бо корабель, ніби організм, мертвий і живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.
Десь за годину він пішов до Герберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була. така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, тільки кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Герберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. З коридора можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.
Згідно з рішенням, прийнятим під час підготовки експедиції експертами SETI, ҐОД спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», щоб визначити їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.
Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені виключно самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовища. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм, фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.
Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик теж може піддатись стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна, як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.
Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення несла в собі загрозу просто-таки неподоланної суперечності. Але ҐОДові доводилось бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його було зведено в ранг слухняного знаряддя й аподиктичного начальника. З-під постійного ҐОДового контролю не виключався навіть командир. Заковика була в тому, що свідомість нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, сама була своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби ҐОД виконував свою функцію поза відомом людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей і комп’ютера. ҐОД переказував свої діагнози передусім командирові й Гербертові, коли вважав це за необхідне, лишаючись пасивним порадником.
Ясна річ, ніхто не схвалив цього компромісу з ентузіазмом, але ніхто, разом з душезнавчими машинами
