ковтком цілющої води. Відтак зажмурився, притиснув пальцями втомлені очі й прислухався. Довкола на багато сотень метрів було добре. Кам’яниця Палацу юстиції була безлюдна, у вікна монотонно періщив нічний дощ, не чути було сирен і вищання гальм, не стукотіли і не гули ліфти. І нікого не було, тільки у приймальні за високими дверима тихий, наче миша, нудився в очікуванні наказів нічний референт. Прокурор спроквола розплющив очі і крізь рухомі кольорові плями глянув на крісло для відвідувачів, виготовлене за особливим замовленням. «Крісло я візьму з собою. І стіл також, я до нього звик... А шкода буде, мабуть, іти звідси — нагрів місце... І навіщо мені йти? Дивно улаштована людина: якщо перед нею сходи, їй неодмінно треба видряпатися на самісінький верх. Нагорі холодно, дмуть дуже шкідливі для здоров’я протяги, падати звідтіля смертельно, сходинки слизькі, небезпечні, і ти чудово знаєш це, та однаково лізеш, дряпаєшся — язик на плече. Всупереч обставинам — лізеш, всупереч будь-яким порадам — лізеш, всупереч опору ворогів — лізеш, всупереч власним інстинктам, тверезому глуздові, передчуттям — лізеш, лізеш, лізеш... Той, хто не лізе вгору, той падає вниз, це правильно. Але і той, хто лізе вгору, також падає вниз...»
Писк внутрішнього телефону урвав його думки. Він узяв навушник і, досадливо кривлячись, сказав:
— Що таке? Я зайнятий.
— Ваше превосходительство... — прошелестів референт. — Людина, яка назвала себе Мандрівцем, телефонує по вашій особистій лінії і настійливо просить розмови з вашим...
— Мандрівець? — Прокурор пожвавішав. — З’єднайте. У навушнику клацнуло, референт прошелестів:
— Його превосходительство вас слухає.
Знову клацнуло, і знайомий голос проказав твердо, по-пандейськи, вимовляючи слова:
— Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
— Для тебе — ні.
— Мені треба поговорити з тобою.
— Коли?
— Зараз, якщо можна.
— Я до твоїх послуг, — сказав прокурор. — Приїжджай.
— Я буду за десять — п’ятнадцять хвилин. Жди.
Прокурор поклав навушник і певний час сидів непорушно, пощипуючи нижню губу. «З’явився, голубе, — подумав він. — І знову як сніг на голову. Масаракш, скільки грошей я перевів на цього чоловіка, більше, мабуть, аніж на всіх інших вкупі, а знаю про нього лише те, що всі інші зосібна. Небезпечна постать. Непередбачувана. Зіпсував настрій...» Прокурор сердито зиркнув на папери, розкладені по столу, недбало згріб їх докупи і сунув у стіл. «Скільки часу він був відсутній?.. Авжеж, два місяці. Як завжди. Щез невідомо куди, два місяці жодної звістки, і нате, будь ласка, мов бісеня з коробки... Ні, з цим бісеням треба щось робити, так працювати неможливо... Ну гаразд, а що йому від мене потрібно? Що, власне, сталося за ці два місяці? Повалили Спритника... Навряд чи це його цікавить. Спритника він зневажав. Утім, він усіх зневажає... По його лінії нічого не було, та він і не з’явиться до мене через таку дрібницю — піде прямо до Канцлера або до Барона... Можливо, натупав що-небудь цікаве і хоче ввійти в альянс? Дай боже, дай боже... А проте, я на його місці ні з ким в альянс не вступав би... Можливо, процес?.. Та ні, до чого тут процес. Утім, що гадати, вживімо краще необхідних заходів».
Він висунув потаємну шухляду й увімкнув усі фонограми та приховані камери. «Цю сцену ми збережемо для нащадків. Ну, де ж ти, Мандрівче?» Від збудження він спітнів, його пройняв дрож; щоб заспокоїтися, він вкинув до рота кілька ягід, пожував, заплющив очі й почав рахувати. Коли він дорахував до семисот, двері розчинилися, і, відсторонивши референта, до кабінету зайшов цей здоровань, цей холодний жартівник, ця надія Творців. Його ненавиділи і обожнювали, він щосекунди висів на павутинці і ніколи не падав. Худий, сутулий, з круглими зеленими очима, з великими відстовбурченими вухами, у своїй одвічній безглуздій куртці до колін, лисий, мов лікоть, чарівник, вершитель, пожирач мільярдів... Прокурор підвівся йому назустріч. З цією людиною не треба було прикидатися і говорити вимучені слова.
— Вітаю, Мандрівче, — сказав прокурор. — Прийшов похвастати?
— Чим? — сказав Мандрівець, провалюючись у відоме всім крісло і недоладно задираючи коліна. — Масаракш! Щоразу забуваю про цей чортів пристрій. Коли ти припиниш знущатися з відвідувачів?
— Відвідувач мусить почуватися незручно, — сказав прокурор. — Відвідувач мусить бути смішним, бо інакше яке мені від нього задоволення? От я зараз дивлюся на тебе, і мені весело.
— Авжеж, я знаю, ти весела людина, — сказав Мандрівець. — Але надто вже невибагливий у тебе гумор... Між іншим, ти можеш сісти.
Прокурор аж в оцю мить виявив, що продовжує стояти. Як завжди, Мандрівець швидко зрівняв рахунок. Прокурор всівся зручніше і сьорбнув цілющої гидоти.
— Отже? — сказав він.
Мандрівець негайно перейшов до справи.
— У тебе в пазурах, — діловито сказав він, — людина, яка мені потрібна. Такий собі Мак Сим. Ти закатав його на перевиховання, пам’ятаєш?
— Ні, — сказав прокурор щиро. Він відчув певне розчарування. — А коли я його запроторив? У якій справі?
— Нещодавно. У справі про підривання башти.
— А, пам’ятаю... То й що?
— Все, — сказав Мандрівець. — Він мені потрібний.
— Зачекай, — сказав прокурор з досадою. — Процес вів не я, не можу ж я пам’ятати кожного засудженого.
— А я вважав, що це все твої люди.
— Там був тільки один мій, решта — справжні... Як, ти кажеш, його звати?
— Мак Сим.
— Мак Сим... — повторив прокурор. — А! Цей гірський шпигун... Пам’ятаю. Там з ним сталася якась дивна історія — його розстріляли, і невдало.
— Так, здається.
— Силач якийсь незвичайний... Так, мені щось доповідали... А навіщо він тобі знадобився?
— Це мутант, — сказав Мандрівець. — У нього цікаві ментограми, і він мені потрібний для роботи.
— Розкриватимеш його?
— Можливо. Мої люди запримітили його давно, коли його ще використовували у спеціальній студії, але пізніше він утік...
Прокурор, відчуваючи дуже сильне розчарування, набив рот ягодами.
— Гаразд, — сказав він. — Ну, як твої справи?
— Як завжди, чудово, — відповів Мандрівець. — Твої, я чув, також. Підкопався-таки під Смикунця. Поздоровляю... Отож коли я одержу свого Мака?
— Та завтра пошлю депешу, днів за п’ять — сім його приставлять.
— Невже задурно? — спитав Мандрівець.
— Люб’язність, — сказав Прокурор. — А що ти можеш мені запропонувати?
— Найпершого захисного шолома. Прокурор усміхнувся.
— І Світове Світло на додачу, — сказав він. — Між іншим, май на увазі: перший шолом мені не потрібний. Мені потрібний єдиний... До речі, це правда, що твоїй зграї доручили розроблення спрямованого випромінювача?
— Можливо, — сказав Мандрівець.
— Послухай, а на якого дідька нам це потрібно? Мало у нас неприємностей? Згорнув би ти цю роботу, га?
Мандрівець ощирив зуби.
— Боїшся, Розумако? — сказав він.
— Боюсь, — сказав прокурор. — А ти не боїшся? Чи ти, може, думаєш, що у тебе любов з Графом на віки? А він тебе твоїм же випромінювачем...
Мандрівець знову ошкірився.
