— А по дну ріки?
— Ріка радіоактивна, — сказав Зеф і сплюнув. — Якби це була людська ріка, не потрібні були б ніякі танки. Перепливай будь-де, береги не охороняються. — Він знову сплюнув. — Утім, в такому випадку вони б охоронялися... — Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди надовго, пристосовуйся. Пристосуєшся — все буде гаразд. А не слухатимешся старших, ще сьогодні можеш побачити Світове Світло...
— Втекти неважко, — сказав Максим. — Втекти я міг би хоч зараз...
— Оце так молодець! — захоплено вигукнув Зеф.
-...і якщо ви збираєтесь і в майбутньому гратися в конспірацію... — вів далі Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра, однак Зеф знову перебив його.
— Я збираюсь виконати сьогоднішню норму, — проказав він, підводячись. — Інакше нам не дадуть жерти. Ходімо.
Він пішов уперед, перевальцем крокуючи поміж дерев, а Максим спитав однорукого:
— Хіба він також підпільник? Однорукий глипнув на нього і сказав:
— Що ви, як можна!
Вони рушили за Зефом, намагаючись ступати слід у слід. Максим ішов замикаючим.
— За що ж він тут?
— За неправильний перехід вулиці, — сказав однорукий, і в Максима знову пропала охота розмовляти.
Вони не пройшли навіть сотні кроків, як Зеф скомандував: «Стій!» — і почалася робота. «Лягай!» — загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а товсте дерево попереду з протяжливим скрипінням повернулося, висунуло із себе довгий тонкий гарматний ствол, похилитало ним з одного боку в другий, наче приміряючись, відтак щось задзижчало, почулося клацання, і з чорного дула ліниво виповзла хмарка жовтого диму. «Протухло», — сказав Зеф діловито і підвівся першим, обтрушуючи штани. Дерево з гарматою вони висадили в повітря. Потім було мінне поле, потім пагорб-пастка з кулеметом, який не протух і довго притискав їх до землі, гримкочучи на весь ліс; потім вони потрапили у справжні джунглі колючого дроту, ледве продерлися, а коли усе-таки продерлися, по них відкрили вогонь звідкілясь згори, усе довкола вибухало й горіло, Максим нічого не розумів, однорукий мовчки і спокійно лежав навзнак, а Зеф гатив з гранатомета в небо і раптом загорлав: «Біжка, за мною!» — і вони побігли, а там, де вони допіру були, спалахнула пожежа. Зеф лаявся страшними словами, однорукий підсміювався. Вони забилися в глуху хащу, але в цю мить зненацька завищало, засопіло, і крізь гілля повалили зеленуваті хмари отруйного диму, і знову потрібно було бігти, продиратися крізь кущі, і Зеф знову лаявся страшними словами, а однорукого болісно нудило...
Потому Зеф нарешті притомився й оголосив відпочинок. Вони розпалили багаття, і Максим, як молодший, заходився готувати обід — варити суп з консервів у знайомому казанку. Зеф і однорукий, замурзані, обдерті, лежали неподалік і курили. У Вепра був змучений вигляд, він був уже старий, йому доводилося важче, ніж усім.
— Не можу збагнути, — сказав Максим, — як це ми примудрилися програти війну з такою кількістю техніки на квадратний метр.
— Що значить «примудрилися програти»? — заперечив однорукий. — Цю війну програли всі. Виграли тільки Вогненосні Творці.
— На жаль, мало хто це розуміє, — сказав Максим, помішуючи юшку.
— Відвик я від таких розмов, — сказав Зеф. — У нас тут усе більше: «Мовчати, виховуваний!» та «Рахую до одного...» Агов, хлопче, як тебе...
— Максим.
— Ага, правильно... Ти, Маку, помішуй, помішуй. Начувайся, якщо пригорить!
Максим помішував. А потім Зеф виголосив, що пора, сил уже немає терпіти. У повному мовчанні вони з’їли суп. Максим відчував: щось перемінилося, щось сьогодні буде сказано. Проте по обіді однорукий знов улігся і втупився в небо, а Зеф з нерозбірливим мурмотінням забрав казанок і заходився вичищати дно скоринкою хліба.
— Підстрелити б що-небудь... — мурмотів він. — У животі порожньо, наче і не їв... тільки апетит роздражнив...
Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання в цих місцях, але його не підтримали. Однорукий лежав із заплющеними очима і, здавалося, спав. Зеф дослухав до кінця Максимові міркування і пробурчав лише:
— Яке тут полювання, усе брудне, активне... — і також повалився на спину.
Максим зітхнув, узяв казанок і побрів до потічка, що жебонів поблизу. Вода в потічку була прозора, на вигляд чиста і смачна. Максиму захотілося попити, і він зачерпнув долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо, та й пити не варто було: потічок був доволі радіоактивний. Максим присів навпочіпки, поставив казанок поруч і замислився.
Спершу він чомусь подумав про Раду, як вона завжди мила посуд після їжі і не дозволяла допомагати під безглуздим приводом, що це — справа жіноча. Він згадав, що вона його кохає, і відчув гордість, тому що досі його не кохала ще жодна жінка. Йому дуже захотілося побачити Раду, і він тої ж миті, з надзвичайною непослідовністю, подумав, як це добре, що її тут немає. Тут не місце навіть для наймерзенніших чоловіків, сюди слід було б пригнати тисяч з двадцят кібердвірників, а може, просто розпорошити усі ці ліси з усім, що в них є, і виростити нові, веселі або нехай навіть похмурі, але чисті і з похмурістю природною.
Потім він згадав, що засланий сюди навіки, і подивувався наївності тих, хто заслав його сюди і, не взявши з нього ніякого слова, гадає, нібито він захоче з власної волі існувати тут та ще й допоможе їм тягнути через ці ліси лінію променевих башт. В арештантському вагоні розповідали, що ліси простягаються на південь на сотні кілометрів, а військова техніка трапляється навіть у пустелі... «Ну ні, я тут не затримаюсь. Масаракш, іще вчора я ці башти валив, а сьогодні розчищатиму для них місце? Досить з мене... Так. З’ясуємо становище».
Кілька хвилин він з’ясовував власне становище.
«Вепр мені не вірить. Зефу він вірить, а мені — ні. А я не вірю Зефу, і, здається, даремно. Мабуть, я видаюсь Вепрові таким самим наврипливо-підозрілим, яким мені видається Зеф... Ну гаразд, Вепр мені не вірить, отже, я знову сам. Можна, звісно, сподіватися на зустріч з Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовірно. Можна, звісно, спробувати збити групу з незнайомих, проте — масаракш! — слід бути чесним із самим собою: я для цього не придатний. Поки що я для цього не придатний. Занадто довірливий... Зачекай, давай усе-таки усвідомимо завдання. Чого я хочу?»
Кілька хвилин він усвідомлював завдання.
«От коли б Гай був тут... Але Гая на кару заслали в якусь особливу частину з дуже дивною назвою. Щось на зразок Бліцтрегерн — «носії блискавок». Так, швидше всього, доведеться діяти самому.
У будь-якому випадку, звідціля треба щезати. Ясна річ, я спробую зібрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. І обов’язково — танк. Тут зброї на сто армій... Пошарпана, щоправда, за двадцять років, та ще автоматична, але треба спробувати її пристосувати... Невже Вепр мені так і не повірить?» — подумав він майже у відчаї, підхопив казанок і побіг назад до багаття.
Зеф і Вепр не спали: вони лежали голова до голови і про щось тихо, але гаряче сперечалися. Уздрівши Максима, Зеф поквапно сказав: «Годі!» — і підвівся. Задерши руде бородище і вирячивши очі, він загорлав:
— Де тебе носить, масаракш! Хто тобі дозволив зникати? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три рази масаракш!
І тут Максим ніби здурів.
— Дідько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про що-небудь, окрім жрання? Цілий день я тільки й чую од вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви, якщо це так вас допікає!..
Він швиргонув об землю казанок і, схопивши рюкзак, заходився просовувати руки в ремені. Зеф навіть присів від акустичного удару, якусь мить ошелешено дивився на нього, відтак почулося булькотіння, схропування, і Зеф зареготав на увесь ліс. Однорукий вторував йому, що можна було помітити, але не почути. Максим не витримав і також засміявся, трохи зніяковілий.
— Масаракш! — прохрипів нарешті Зеф. — Оце голосисько!.. Ні, друже, — звернувся він до Вепра, —
