— Як на мене, також, — пробурчав Зеф. — Ходімо швидше.
Вони хутко дісталися до пролому в стелі, видряпалися на купу землі і завважили над собою стривожене обличчя Вепра. Він лежав грудьми на краю пролому, спустивши вниз мотузку з петлею.
— Що там у вас? — спитав він. — Це ви кричали?
— Зараз розкажемо, — мовив Зеф. — Мотузку закріпив?
Вони вибралися нагору; Зеф скрутив собі і однорукому по цигарці, запалив і якийсь час мовчав, очевидно, намагаючись скласти якусь думку про те, що відбулося.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Коротко — було от що. Це — Фортеця. Там є пульти, мозок і таке інше. Усе в жалюгідному стані, проте струм є, і користь ми з цього матимемо, треба лише знайти тямущих людей... Далі. — Він затягнувся і випустив з широко розкритого рота клуб диму, зовсім як зіпсований газомет. — Далі. Зважаючи на все, там живуть собаки. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? Собаки такі — голова величезна... Кричали вони... А якщо подумати, то, може, і не вони, тому що, бачиш... Як би тобі сказати... Поки ми з Максимом там швендяли, хтось виклав у коридорі кістяк людини. От і все.
Однорукий глянув на нього, потім на Максима.
— Мутанти? — спитав він.
— Можливо, — сказав Зеф. — Я взагалі нікого не бачив, а Мак каже, що бачив собак... але не очима. Чим ти їх там бачив, Маку?
— Очима я їх також бачив, — сказав Максим. — І хочу, до речі, додати, що нікого, крім цих ваших собак, там не було. Я б знав. І собаки ці ваші — не те, що ви думаєте. Це не звірі.
Вепр не сказав нічого. Він підвівся, змотав мотузку, причепив її до паска і знову сів поруч із Зефом.
— Дідько його знає, — промурмотів Зеф, — може, і не звірі... Тут усе може бути. Тут у нас Південь...
— А може, ці собаки і є мутанти? — спитав Максим.
— Ні, — сказав Зеф. — Мутанти — це просто дуже потворні люди. І діти людей найзвичайнісіньких. Мутанти. Знаєш, що це таке?
— Знаю, — сказав Максим. — Але вся річ у тому, як далеко може зайти мутація.
Певний час усі мовчали, розмірковували. Потому Зеф сказав:
— Ну, якщо ти такий освічений, годі теревенити. Вставай! — Він підвівся. — Залишилося нам небагато, але часу обмаль. А жерти хочеться... — він підморгнув Максимові, — просто-таки патологічно. Ти знаєш, що таке «патологічно»?
Залишалося ще розчистити південно-західну чверть квадрата, однак нічого розчищати їм не довелося. Нещодавно тут, схоже, вибухнуло щось дуже потужне. Від старого лісу зосталися самі лише напівструхлявілі стовбури та обгорілі пеньки, позрізувані мов бритвою, а на його місці вже піднявся молодий рідкий лісок. Грунт почорнів, обвуглився і був нашпигований розпиленою іржею. Жодна техніка не могла вціліти після такого вибуху, і Максим збагнув, що Зеф привів їх сюди не для роботи.
Назустріч їм з гущавини виліз зарослий чоловік у брудному арештантському балахоні. Максим упізнав його: це був перший абориген, якого він зустрів, давній напарник Зефа, дзбан світової скорботи.
— Зачекайте, — сказав Вепр, — я з ним побалакаю.
Зеф звелів Максимові сісти, де стоїть, всівся сам і заходився перевзуватися, бубонячи в бороду карний романс «Я хлопець меткий, мене знає околиця». Вепр підійшов до дзбана світової скорботи, і вони, усамітнившись за кущами, заходилися розмовляти пошепки. Максим чув їх чудово, проте розібрати нічого не міг, бо говорили вони якимсь жаргоном, і він упізнав лише кілька разів повторене слово «пошта». Незабаром він перестав прислухатися. Він почувався втомленим, брудним: сьогодні було занадто багато безглуздої роботи, безглуздої нервової напруги, занадто довго він дихав сьогодні всілякою гидотою, і прийняв занадто багато рентгенів. І знов упродовж цілого дня не було зроблено нічого спражнього, нічого потрібного, і йому дуже не хотілося повертатися до барака.
Потім дзбан скорботи щез, а Вепр повернувся, сів перед Максимом на пень і сказав:
— Ну, давайте поговоримо.
— Все гаразд? — спитав Зеф.
— Так, — сказав Вепр.
— Я ж тобі говорив, — сказав Зеф, роздивляючись на світло діряву підошву. — У мене на таких чуття.
— Ну, так от, Маку, — сказав Вепр. — Ми вас перевірили, наскільки це можливо за нашого становища. Генерал за вас ручається. Відтепер ви будете підлягати мені.
— Дуже радий, — сказав Максим, криво посміхаючись. Йому хотілося сказати: «Але ж за вас Генерал переді мною не поручився», проте він тільки додав: — Слухаю вас.
— Генерал повідомляє, що ви не боїтесь радіації і не боїтесь випромінювачів. Це правда?
— Так.
— Отже, ви будь-якої миті можете переплисти Блакитну Змію і це вам не зашкодить?
— Я вже сказав, що можу втекти звідси хоч зараз.
— Нам не потрібно, щоб ви тікали... Отже, наскільки я розумію, патрульні машини вам також не страшні?
— Ви маєте на увазі пересувні випромінювачі? Ні, не страшні.
— Дуже добре, — сказав Вепр. — Тоді ваше завдання на найближчий час повністю визначається. Ви будете зв’язківцем. Коли я вам накажу, ви перепливете ріку і пошлете з найближчого поштового відділення телеграми, які я вам дам. Зрозуміло?
— Це мені зрозуміло, — спроквола сказав Максим. — Я не розумію іншого...
Вепр дивився на нього незмигно — сухий, жилавий, покалічений старий, холодний і нещадний боєць, із самих пелюшок боєць, страшне і здатне викликати захоплення породження світу, в якому цінність людського життя дорівнює нулю. Він нічого не знав, крім боротьби, нікого не мав, крім боротьби, усе відкидав, крім боротьби, — і в його уважних прищулених очах Максим, як у книжці, читав свою долю на найближчі кілька років.
— Он як? — сказав Вепр.
— Давайте домовимось відразу, — твердо сказав Максим. — Я не бажаю діяти наосліп. Я не маю наміру заходжуватися коло справ, які, на мій погляд, є безглуздими і непотрібними.
— Наприклад? — сказав Вепр.
— Я знаю, що таке дисципліна. І я знаю, що без дисципліни вся наша робота нічого не варта. Але я вважаю, що дисципліна мусить бути розумною, підлеглий мусить мати певність, що наказ розумний. Ви наказуєте мені бути зв’язківцем. Я готовий бути зв’язківцем, я здатний на більше, проте якщо це потрібно, я буду зв’язківцем. Але я мушу знати, що телеграми, які я надсилаю, не спричиняться до безглуздої загибелі і без того нещасних людей...
Зеф задер було бородище, однак Вепр і Максим однаковим рухом зупинили його.
— Мені було наказано висадити в повітря башту, — вів далі Максим. — Мені не пояснювали, навіщо це потрібно. Я бачив, що це нерозумний і смертельний замір, проте я виконав наказ. Я втратив трьох товаришів, а потім виявилося, що це пастка державної прокуратури. І я кажу: годі! Я більше не збираюсь нападати на башти. І більше того, я маю намір всіляко перешкоджати операціям подібного роду...
— Ну й дурень! — сказав Зеф. — Шмаркач.
— Чому? — спитав Максим.
— Зачекайте, Зефе, — сказав Вепр. Він і далі не зводив очей з Максима. — Іншими словами, Маку, ви хочете знати усі плани штабу?
— Так, — сказав Максим. — Я не хочу працювати наосліп.
— А ти, братику, нахаба, — виголосив Зеф. — У мене, братику, слів не вистачає, щоб описати, який ти нахаба!.. Послухай, Вепре, а він мені подобається. Ні-і, зір у мене вірний...
— Ви вимагаєте занадто великого довір’я, — холодно сказав Вепр. — Таке довір’я треба заслужити.
— І для цього завалювати дурні башти? — сказав Максим. — Я, щоправда, усього кілька місяців у підпіллі, але повсякчас я чую лише одне: башти, башти, башти... А я не хочу валити башти, це марна справа! Я хочу боротися проти тиранії, проти голоду, розрухи, корупції, брехні... Я розумію, звичайно, башти мучать
