Невідомий пристояв, перетнув коридор, зник і по якімсь часі знову з’явився попереду. Йому також цікаво, подумав Максим. Він дуже прагнув викликати в собі відчуття симпатії до цієї істоти, але щось заважало — мабуть, неприємне поєднання незвіриного інтелекту з напівзвіриною зовнішністю. Він знову рушив уперед. Невідомий відступав, зберігаючи постійну дистанцію.
— Як справи? — спитав Зеф.
— Усе те саме, — відповів Максим. — Можливо, він нас кудись веде або заманює.
— А впораємося? — спитав Зеф.
— Він не збирається нападати, — сказав Максим. — Йому самому цікаво.
Він замовк, тому що невідомий знову зник, і Максим тої ж миті відчув, що коридор скінчився. Довкола було просторе приміщення. Все-таки тут було занадто темно. Максим майже нічого не бачив. Він відчував присутність металу, скла, відгонило іржею, і був тут струм високої напруги. Кілька секунд Максим стояв незрушно, потім, розібравшись, де вимикач, потягся до нього, але в цю мить невідомий з’явився знову. І не сам. З ним був другий, схожий, проте не точно такий самий. Вони стояли біля тієї ж стіни, що й Максим, він чув їхнє дихання — прискорене і вологе. Він завмер у надії, що вони наблизяться, однак вони не підходили, і тоді він, щомога звузивши зіниці, натис на клавіш вимикача.
Мабуть, щось було негаразд у ланцюгові — лампи спалахнули всього на долю секунди, десь із тріском луснули запобіжники, і світло знову згасло, але Максим устиг побачити, що невідомі істоти були невеличкі, на зріст як велика собака, стояли карачки, були вкриті темною шерстю, і в них були великі, важкі голови. Очі Максим розгледіти не встиг. Дивні істоти негайно щезли, мовби їх і не було.
— Що там у тебе? — спитав Зеф стривожено. — Що за спалах?
— Я запалював світло, — відгукнувся Максим. — Ідіть сюди.
— А де цей? Ти його бачив?
— Майже не бачив. Схожі усе-таки на тварин. Щось подібне до собак з великими головами...
По стінах застрибали відблиски ліхтарика. Зеф говорив на ходу:
— А, собаки... Живуть тут такі у лісі. Живих їх, щоправда, я ніколи не бачив, зате підстрелених — безліч разів...
— Ні, — сказав Мак із сумнівом у голосі. — Це все-таки не тварини.
— Тварини, тварини, — сказав Зеф. Голос йога лунко розлігся під високим склепінням. — Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирі... Масаракш! Та це ж Фортеця!
Він зупинився посередині приміщення, бігаючи променем по стінах, по рядах циферблатів, по розподільних щитах. Блищало скло, нікель, вицвіла пластмаса.
— Ну, вітаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли. Даремно я не вірив. Даремно... А це що таке? Ага... Це електронний мозок, і все під напругою! Ох, дідько його бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нічого в цьому не тямиш?
— У чому саме? — спитав Максим, підходячи.
— Та у цій от механіці... Це ж пульт управління! Якщо у ньому розібратися, увесь край наш! Уся ця техніка нагорі управляється звідси! Ох, якби розібратися, масаракш!
Максим відібрав у нього ліхтарик, поставив так, щоб світло розсіювалося по приміщенню, і роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала уже багато років, а на столі у кутку на розстеленому зітлілому папері стояла тарілка, заляпана чорним, і поруч — виделка. Максим пройшовся вздовж пультів, торкнувся верньєрів, спробував увімкнути електронну машину, взявся за рубильник — рукоятка залишилася у нього в пальцях...
— Навряд, — сказав він нарешті. — Навряд чи звідси можна чим-небудь особливим управляти. По- перше, занадто усе тут просте, швидше всього це або станція спостереження, або одна з контрольних підстанцій... Тут усе якесь допоміжне... І машина слабка, не вистачить навіть, щоб десятком танків управляти... А потім, тут же все розвалилося, ні до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда, є, але напруга нижча від норми: котел, мабуть, геть забило... Ні, Зефе, усе це не так просто, як вам здається.
Раптом він завважив вмуровані у стіну довгі рурки, з’єднані гумовим наочником, підсунув алюмінієвого стільця, всівся і уткнув обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому стані, але ще дужче здивувало те, що він побачив. У полі зору був цілком незнайомий краєвид: біло-жовта пустеля, піщані дюни, кістяк якоїсь металевої споруди. Там віяв сильний вітер, бігли по дюнах струминки піску, каламутний виднокрай загортався чашею.
— Погляньте, — сказав він Зефові. — Де це?
Зеф приставив гранатомет до пульта, підійшов і глянув.
— Дивно, — сказав він по хвилі мовчання. — Це пустеля. Це, друже мій, від нас кілометрів за чотириста... — Він одсунувся від окулярів і звів очі на Максима. — Скільки ж праці вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно вітер гуляє по пісках, а який це був край!.. Мене до війни хлопчиськом іще на курорт возили... — Він підвівся. — Ходімо звідси к бісу, — сказав з гіркотою у голосі і взяв ліхтарик. — Ми з тобою тут нічого не второпаємо. Доведеться ждати, коли Коваля схоплять і посадять... Тільки його не посадять, а розстріляють, мабуть... Ну, рушили?
— Так, — сказав Максим. Він роздивлявся дивні сліди на підлозі. — Ось це мене цікавить значно більше, — повідомив він.
— І даремно, — сказав Зеф. — Тут, мабуть, чимало всілякої звірини бігає...
Він закинув за спину гранатомет і попрямував до виходу з зали. Максим, озираючись на сліди, рушив за ним.
— Їсти хочеться, — сказав Зеф.
Вони пішли коридором. Максим запропонував виламати одні з дверей, проте, на думку Зефа, це було ні до чого.
— Цією справою треба займатися серйозно, — сказав він. — Що ми тут будемо час гайнувати, ми ще норму не відпрацювали, а сюди треба прийти із знавцем...
— На вашому місці, — заперечив Максим, — я б не дуже розраховував на цю вашу Фортецю. По- перше, тут усе струхлявіло, а по-друге, вона вже зайнята.
— Ким це? Ах, ти знову про собак?.. І ти туди ж. Ті про упирів торочать, а ти...
Зеф замовк. По коридору пронісся гортанний вигук, кількаразовою луною відбився од стін і стих. Тої ж миті звідкілясь здалеку відгукнувся другий такий самий голос. Це були дуже знайомі звуки, одначе Максим ніяк не міг згадати, де чув їх.
— Так ось хто кричить ночами! — сказав Зеф. — А ми гадали, птахи...
— Дивний крик, — сказав Максим.
— Дивний — не знаю, — заперечив Зеф, — але страшнуватий. Уночі як почнуть горлати по всьому лісу, у п’ятах холоне. Скільки про ці крики казок розповідають... Був один кримінальник, так він вихвалявся, буцімто знає цю мову. Перекладав.
— І що ж він перекладав? — спитав Максим.
— Ет, дурниці. Яка там мова...
— А де цей кримінальник?
— Пропав безвісти, — сказав Зеф. — Він був у будівельниках, партія в лісі заблукала...
Вони повернули ліворуч, і далеко попереду з’явилася каламутна бліда пляма світла. Зеф вимкнув ліхтарик і сховав до кишені. Він ішов тепер попереду, і коли він зненацька зупинився, Максим мало не налетів на нього.
— Масаракш, — промурмотів Зеф.
На підлозі впоперек коридора лежав людський кістяк. Зеф скинув з плеча гранатомет і роззирнувся.
— Цього тут не було, — промимрив він.
— Так, — сказав Максим. — Його щойно поклали.
Позаду у глибинах підземелля раптом пролунав цілий хор гортанних протяжливих зойків. Зойки змішувалися з луною; здавалося, що лементує тисяча горлянок, і всі вони лементували хором, мовби скандуючи якесь дивне слово з чотирьох складів. Максимові причулося знущання, виклик, глузи. Відтак хор замовк так само несподівано, як почався. Зеф шумно відітхнув і опустив гранатомет. Максим знову глипнув на кістяк.
— Як на мене, то це натяк, — сказав він.
